Навіть після розкриття багатьох убивств і катівень (хоч і далеко не всіх), про які стало відомо після так званої «спецоперації», ще й досі можна почути голоси, що ті, хто нині коять злочини в Україні, роблять це не з власної волі, а лише тому, що звикли механічно виконувати злочинні накази. Проте спроба перетворити виконавця на нехитру інфантильну постать не витримує жодної критики, і передовсім тому, що подібні приклади криміналу ніяк не загоїть наша пам’ять.
Чи не найкраще це пояснила Ганна Арендт у своєму репортажі про суд у Єрусалимі над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом. Тоді звинувачений усякчас відкидав закиди, наполягаючи на тому, що самочинно ніколи не вбивав євреїв і чогось такого нікому не доручав. Одначе саме послух велінню фюрера перетворював його на бездоганного виконавця того, що він розцінив як закони своєї країни. Пекучі докори сумління могли б замучити Айхмана хіба в тому разі, якби він відмовлявся коритися наказам. Цей чоловік пройшов психіатричну експертизу, після чого був визнаний цілком притомною особою. Ба більше, для своєї поведінки він шукав морального виправдання. Скажімо, коли йому в ув’язненні запропонували почитати «Лоліту», він відкинув цю пропозицію, назвавши книжку надзвичайно шкідливою. Та що спонукало цього ката відправляти людей на забиття? Відомо, що він не виявляв ненависті до них, хоч у його оточенні несосвітенних антисемітів не бракувало. Водночас, виправдовувати такі вчинки — все одно, що визнавати нацистський режим нормою. Де ж той момент погодження? Коли непомітно скочуєшся в провалля душогубства, надзвичайно важко щось цьому протиставити. А чи можна це назвати виправданням?
Читайте також: Двоголовий імперський союз комунізму з фашизмом
Вочевидь, причини полягали в іншому. Під час судового розслідування ставало зрозуміло, що всі промови підсудного зводилися до шаблону. Він узагалі не був здатний до рефлексії. І головне, свою позицію йому було несила порівняти з позицією Іншого. Адже останньому не було місця в реальності, в якій опинився Айхман. Наполегливість у її запереченні, віра у власну непомильність, адже поруч із ним були мільйони, які переконані, що компетентні володарі відають чим усе є насправді — все це давало змогу виправдовувати будь-які дії, а водночас вважати себе самодостатнім. Але тотальне невігластво доволі швидко спричиняється до безвідповідальності. Через багато років частина наляканих своїм досвідом масового безумства німців боятиметься постачати зброю в Україну, яка захищається від схожого варварства. Так само, як і німці тоді, теперішні агресори відмовляються війну називати війною, стверджуючи, що це на них напали, та подейкують про неабиякі загрози ззовні. Врешті-решт, німцям удалося збороти свою безвідповідальність. Але нині доводиться виборсуватися з пастки бездіяльності.
Отже, нацистський функціонер Айхман не міг похвалитися доброю освітою, проте прагнув швидкої кар’єри. Вислужуватися йому допомагали не розум і винахідливість, а виняткова послужливість. Апеляції до сумління під час судового процесу він відганяв нападами піднесеності. Це неабияк нагадує теперішній імперський галас про вищість. Зрештою, все починалося з виконання наказів про примусову еміграцію, допоки не закінчилося «остаточним розв’язанням єврейського питання», про наслідки якого Айхман, звісно, не знати не міг. Виїжджаючи на окуповані терени, йому випадало ставати свідком того, як євреям веліли роздягатися та заходити до фургонів. Але живими звідти вони вже не виходили. Хоч Айхман і не бачив масштабних розстрілів, а тільки окремі розправи у Мінську, Львові чи на околицях Любліна, цього мало би цілком вистачити для усвідомлення неминучої катастрофи. Нехай він і займався логістикою, а не безпосереднім винищенням, навіть не надто розумна особа з цього могла б зробити належні висновки. Потрібно було зважити, як учинити: позбутися того, що називалося роботою, чи продовжувати цю буцімто підневільну справу. Себе Айхман виправдовував тим, що вихід із ситуації полягав лише в самогубстві. Та, виявляється, можна було домагатися переведення, отримати дисциплінарне покарання, або постати перед поліцейським трибуналом, але не бути розстріляним.
Читайте також: Як ідеї стають убивчими
Хай скільки розумово незграбним чоловіком був Айхман, але йому не забракло клепки наполягати в суді на тому, що перед ним височів обов’язок. Він навіть згадує Канта і майже точно відтворює формулювання категоричного імперативу. Щоправда, в Канта ніде не сказано, що потрібно сліпо виконувати закон. Навпаки, це має випливати з акту розуму. Айхман зручно адаптує Кантову максиму, зводячи універсальний закон до партикулярного — до закону країни. Він перетворює кантіанський принцип на кишенькову максиму, де розум скочується до волевиявлення, та й то не власного, а фюрерового, що, як Айхманові здавалося, і було законом. Недарма Арендт помічає, що в Третьому Райху зло перестало спокушати, а перетворилося на банальність.
Ось така «еволюційна» теорія зла. Часом його мислили як чинник, що проявляється на одному рівні з добром. Тоді світ нагадував арену боротьби двох фундаментальних сил — добра і зла. З іншого боку, в ньому бачили нестачу добра: там, де бракує блага, лиха завжди прибуває. В християнській доктрині зло пов’язували з гріхопадінням і відхиленням від добра. У випадку ж з Айхманом, зло постало у цілковитій нікчемності. Виявляється, для того, щоб воно існувало можна бути тихеньким виконавцем чи й просто нічого не робити. Проте, щоб крихкий світ добра остаточно не зник, потрібно постійно докладати зусилля для його існування.