Алексєй Навальний — відважний і впертий опонент Путіна, який десятиліттями протидіє різноманітним виявам психологічного та фізичного терору, примудрився створити партію й нову мережу громадських активістів, пережив отруєння та повернувся в Росію, хоча знав, що йому загрожує ув’язнення. Навальний називає себе лібералом і націоналістом — але такі епітети складні й неоднозначні. Його заяви про Україну викликають виправдані занепокоєння. На відміну від Боріса Нємцова й Ґаррі Каспарова, він не засуджував окупації Криму 2014 року, і його позиція досі залишається суперечливою. Однак слід відзначити, що він передбачає повернення Криму Україні, нехай і не швидко, референдум 2014 року вважає виборчим фарсом і переконаний, що за справедливих умов слід поцікавитися думкою кримчан та, найголовніше, визнає, що Україна має законні підстави не приймати анексії й навіть легітимності такого голосування. Коли у 2017 році Навальний заявив виданню Der Spiegel, що «у справі Криму простих рішень немає, і питання може лишатися відкритим на десятиліття», він натякнув, що анексія не може бути й ніколи не буде законною та визнаною на міжнародному рівні.
Як нещодавно згадував Володимир Єрмоленко, на відміну від України, в Росії немає справжньої ліберальної традиції. Звернення до сучасних демократичних цінностей і національного суверенітету співіснувало (й досі співіснує) з імперіалістичним авторитаризмом. Чимало росіян узагалі заперечують існування України як держави і вважають її «версією Росії» (меншою, кращою, гіршою — по-різному). Єрмоленко підозрює, що й Навальний схиляється до такої думки. Україні майже немає місця в його програмі. Утім, гадаю, українцям варто довіряти Навальному. Причини дві: по-перше, його позиція щодо Криму нехай і неприйнятна, але вона передбачає визнання українського суверенітету; по-друге, його політичні погляди суттєво еволюціонували, відколи він робив перші кроки в політиці, зокрема погляди щодо верховенства права й концепції російської держави.
Читайте також: Ворог мого ворога
Путінський «аншлюс» Криму був підступним планом, покликаним не тільки послабити Україну, а й ще більше викривити уявлення своїх громадян. Путін знав, що його дії підживлять не лише імперіалістичний шовінізм серед росіян, а також їхню ностальгію за «Рив’єрою» радянських часів. Пригадую оповідання російської письменниці, яке починається в радянському Криму, куди мати й дочка приїхали відпочивати. Назву півострова навіть не згадано, аж поки героїні не повертаються потягом у Москву: російські читачі вмить упізнають Крим за описом краєвидів і клімату. До речі, оповідання написала Людміла Уліцкая — одна з небагатьох російських інтелектуалів, що протестували проти вторгнення. Щоправда, вона зізналася, що мусила впоратися зі своїми почуттями й спогадами.
Навальний волів лишити при собі російські почуття до Криму, що було опортуністично й прикро з його боку. Проте деякі підстави заслуговують на повагу і з них можна зрозуміти його позицію. По-перше, стратегія Навального зосереджена на корумпованості режиму, «крадіях і бандитах» та їхньому босі, тому всі інші питання відставляються. Тоді він утратив надію, що російський націоналізм перейде до європейського типу консерватизму. Він намагався мобілізувати найбільший фронт боротьби з корупцією. По-друге, у ретроспективі його стратегія видається більш легітимною й ефективною — за останні роки Навальний розумно розширив свою кампанію: націлювався вже не тільки на Путіна й крадені статки його наближених, а й бив на сполох про світові наслідки корупції в судовій системі, приватній власності та соціальному забезпеченні.
У нещодавньому інтерв’ю VTimes з професором Сєрґеєм Ґур’євим (колишнім ректором Російської економічної школи в Москві, який у 2013 році втік у Францію) Навальний сказав, що якби його партія могла змагатися на вільних виборах, її програма мала б три пріоритети: звільнення всіх політичних в’язнів, боротьба з корупцією, будівництво незалежної та компетентної судової системи. Навальний пояснює, що останні два пункти — необхідні умови, щоб гарантувати основні права людей і простіше та безпечне створення малого й середнього бізнесу. Знищення «судової мафії» — від Верховного Суду до місцевих судів — це основа всіх реформ: «поки немає місця, де громадяни можуть протидіяти владі, нічого не відбуватиметься». У цьому самому інтерв’ю детально описано програму управління Росією на десять років, що базується на боротьбі з корупцією. Звісно, ця програма гіпотетична, зважаючи на автократію Путіна і, як наслідок, брак справжнього політичного плюралізму та придушення будь-якого суспільного діалогу. Тому мережа Навального працює насамперед завдяки соціальному активізму й підтримці будь-якої партії та кандидатів не з «Единой России». Така стратегія вимагає роботи з різними людьми, зокрема й сумнівними, ба навіть страшними.
Ось і найголовніша заковика: коли Навальний почав загравати з націоналістами, він позиціонував себе з доволі спрощеною та грубою лояльністю російській гордості, намагаючись поєднати її з ліберальною демократією. Потім він просунувся до громадянського й демократичного «бренду» націоналізму. У промовистій статті «Еволюція націоналізму Навального» (The Evolution of Navalny’s Nationalism, 2021) Маша Гессен — російська журналістка у вигнанні, абсолютно далека від цього явища, — пояснює, що змінила думку про Навального, коли усвідомила, що його націоналізм істотно еволюціонував за два десятки років. Це підтверджують деякі з його менторів і союзників, яких не можна підозрювати в ксенофобії, антисемітизмі чи шовінізмі, як-от журналістка Євгенія Альбац та історик Александр Еткінд. Останній висунув пропозицію номінувати Навального на Нобелівську премію миру, і його ідею підтримали кілька науковців і політиків, зокрема Лех Валенса. Еткінд — один із наймудріших науковців у російській політичній культурі.
Він запровадив концепцію «внутрішнього колоніалізму», що пояснює крах сучасної національної свідомості спершу у російському, а згодом у радянському досвіді. У написаній спільно з Адамом Міхніком книжці «Діалоги» (2015) Навальний стверджує, що «необхідно взаємодіяти з націоналістами й здійснювати з ними роз’яснювальну роботу. Націоналісти в Росії не завжди мають чітку ідеологію. <…> Я витрачаю на це багато сил. На якомусь етапі російський націоналізм навіть почав еволюціонувати в напрямі консерватизму європейського типу. На жаль, Путін усе це знищив, й імперіалістичний націоналізм знову став мейнстримним. <…> Імперіалістичний націоналізм — найбільш згубний і небезпечний з усіх різновидів націоналізму. З ним необхідно боротися. Але слід розуміти, що не може бути вакууму. Усюди є консервативний, національно орієнтований прошарок населення, і йому потрібен альтернативний проєкт: громадянський націоналізм, що базується не на зовнішній подібності та відчутті національної зверхності, а на єдності заради громадянських прав і свобод, на справжній можливості гуртом визначати долю нашої країни. І це можливо. Я доклав до цього багато зусиль і сподіваюся, що зможу відновити діалог» (цитати з уривків, опублікованих Colta).
Читайте також: Страсті за «берлінським пацієнтом»
Такі почуття відбивають не тільки політичну еволюцію, а й, думаю, особистий досвід. Навальний дає раду з прокляттям російської національної свідомості (злісний націоналізм, що самостверджується шляхом імперіалістичної експансії), бо в минулому симпатизував таким настроям. Порівнюючи його колишні й нинішні заяви, я дійшов висновку, що він намагався позбутися прикрих ознак російського мислення: перебільшення, потреба в любові без емпатії, комплекс зверхності. Наприклад, як «ліберал» він мусив бути ліберальнішим за будь-кого іншого й просував необмежений вільний ринок, де виживає сильніший, а непридатні виходять з бізнесу. Тепер він наполягає на гідній мінімальній зарплаті, охороні здоров’я, державній підтримці малого бізнесу тощо.
Без сумніву, російське західництво надто часто поєднувалося з імперіалістичним авторитаризмом, і навіть ідеї свободи та цінності особистості лишалися в російській культурі неполітичними, перше ніж їх знищила радянська влада. Єрмоленко слушно зазначає, що «навіть філософія Бердяєва (й інші російські «суб’єктивізми» початку ХХ століття) мало зосереджувалися на соціальних, політичних і правових аспектах людської свободи. Вона лишилася у філософському й мистецькому «гетто». Пізніше Бердяєва слушно критикував Ісая Берлін — впливовий британський ліберал, що народився в Ризі й у 1921 році разом з родиною виїхав з Росії. Берлін знав, що брак ліберальної вакцини може перетворити навіть російський «вестернізм» на новий тип диктатури. Навальний — не звичайний прихильник Заходу: його рішення повернутися в Росію, коли він досі потерпає від наслідків отруєння, і піддати своє життя величезному ризику, засвідчує типову російську жертовну сміливість. Проте його політичні погляди не належать до так званого російського лібералізму. Те, що він мусив самотужки пробиватися туди, де опинився зараз, вселяє довіру до нього. Він починав як наївний націоналіст, а став патріотом у демократичному та європейському сенсі. Звісно, він ані досвідчений державний діяч (а чи є такі в Росії?), aні теоретик культури, а лише політик не без слабкостей і суперечностей. Проте якщо я не помиляюся, його мета — не багато й не мало, позбутися російського імперіалістичного прокляття зсередини. У такому разі він заслуговує на довіру.