То все неправда, що Україна та Росія не можуть знайти між собою спільної мови. Всі ці баталії за сир і газ є лише прикриттям для ворогів. Насправді ж наша дружба квітне і буяє як ніколи. Свідчень тому чимало, серед яких проведення днів російського козацтва в Україні.
Певна річ, воно не таке важливе, як призначення за квотою Кремля українських міністрів на ключові посади в Кабміні, як подейкують недоброзичливці української влади, але десь із тієї опери. Про людське око захід, звичайно, виглядає досить аполітично, але коли заглибитися в деталі, а в них, самі знаєте, ховаються чорти, то виявиться, що маємо справу з новою авантюрою на кшталт «русского міра». Можливо, не такою помпезною, але не менш брехливою.
Офіційно у столичному Будинку офіцерів у сонячний ранок 23-го квітня відбулося відкриття Днів російського козацтва в Україні. На святкову церемонію окрім представників всього можливого козацтва запрошено міністра оборони Дмитра Саламатіна, до українського громадянства якого віднедавна з’явилася ціла купа запитань, «воєводу» київського Олександра Попова, главу Синодального відділу УПЦ МП з розвитку козацтва, єпископа Конотопського та Глухівського Іосифа, та інших достойників.
Поки чекали міністра, козацтво розважалося та знайомилося. Козаки з далекого Уральського, Ханти-Мансійського, Ямало-Ненецького автономних округів і трохи ближчого Дону придивлялися до козаків України, обмінювались візитками, газетками і рекламними буклетами, танцювали та співали, грали на гармошках.
З якогось дива українські козаки чомусь переважно були представлені відверто проросійськими козацькими товариствами, як от «Верное казачество» чи Луганський округ донських козаків війська донського. Були серед запрошених, звісно, і представники менш одіозних козацьких організацій України, але їх було кричуще мало. Натомість серед гостей з російських козацьких організацій більшість виявились носіями українських прізвищ. Дивина та й годі.
На стендах із козацькою рекламною продукцією вдалося знайти не лише портрети цар Ніколая ІІ та буклети, а-ля «сім чудес світу на Уралі», а й більш змістовні речі. Наприклад, брошурку такого собі Лузганова В.І. «Історичні факти і події, які передували утворенню суверенної України», останній абзац якої мовою оригіналу звучить так «Для етоґо сєґодня єсть только одін путь – созданіє федератівной республікі Україна і поднятіє своєй економікі в союзє с Россієй…» Неможливо було оминути увагою і видання козаків із Луганська «От Донца до Дона», друкований орган Луганського округу донських «казаков» великого війська Донського. Адже один лише побіжний огляд цього шедевру журналістики здатний загнати непідготованого читача якщо не в кому, то принаймні в духовний ступор. В одному з номерів газети на першій шпальті луганські козаки примудрились надрукувати поряд абсолютно взаємовиключні матеріали про геноцид козачого народу, влаштований більшовиками, і привітання своїх отаманів з 23 лютого – днем більшовицької армії. Що у них в головах – одному Богові відомо, але в такий спосіб вони одним махом довели, що або з козацтвом насправді аж ніяк не пов’язані, а виконують чиїсь політичні замовлення, або, що є не сповна розуму і їхнє козакування рано чи пізно завершиться лікуванням у психлікарні.
Як і слід було очікувати, свято відкриття радісної події в житті українського і російського народів затяглося. Міністр Саламатін все ніяк не приїздив, а час нестримно спливав мов вода. Чи хтось в останню мить порадив міністру не сунутись на такий важливий захід, чи він сам до цього додумався, чи може мав важливіші справи, але вітати козацьку братву чиновник не приїхав. Не приїхав і правильно вчинив. Говорити про те, яке велике значення має співпраця між козаками Уралу і Луганська чи Криму, – це не міністерська справа. Для цього є хлопці, нижчі рангом, наприклад, директор департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони Борис Адресюк. Не приїхав вітати дорогих гостей з братньої Росії й Олександр Попов і навіть глава Синодального відділу УПЦ МП з розвитку козацтва.
За всіх довелося віддуватись Борису Павловичу Адресюку, який здивованим журналістам на запитання, що відбувається і нащо воно здалося, відповів приблизно таке. Президент, мовляв, дав доручення відроджувати козацтво, а оскільки українці свої козацькі традиції втратили, тож перейматимемо досвід у росіян. Там, мовляв, козацтво вже давно відроджується на державному рівні, причому успішно. На запитання, чому на зустрічі присутні відверто антиукраїнські козацькі товариства, чиновник повідомив, що причина всього-на-всього в тому, що козацька рада при Кабміні, яку очолив міністр оборони лишень розпочинає свою роботу, тому вийшла, мабуть, звичайна нестиковка. Не всіх запросили, адже не про всіх знали. Доручимо губернаторам перерахувати своїх козаків на місцях і тоді знатимемо, що до чого і матимемо представників від усіх.
Із нехитрих і доволі абстрактних аргументів чиновника про необхідність проведення спільних заходів між російськими й українськими козаками можна вести мову про щонайменше кілька моментів, на які доцільно було б суспільству звернути увагу. Можливо, вони плід фантазії автора, та, маючи достатньо історичних прикладів, коли билина ставала дійсністю, краще дмухати на холодне, щоби потім випадково не опинитися в центрі пожежі.
Отож, президент вирішив урегулювати відносини держави і козацтва. Це благородно. Втім, це не його оригінальна ідея, бо всі керманичі на це страждали. В кожного була колекція булав і почесних звань.
Оригінальність ситуації в тому, що зусилля реформаторів козацького руху, якось дивно, спрямовані на північний схід, туди, де бере свій початок газова труба, а за основу взято не потужні українські козацькі об’єднання, які в нас безумовно є, а такі собі проімперські «шарашкині контори» з чорносотенним душком. З одного боку, дивуватися цьому немає сенсу, адже на що можна сподіватися від країни під назвою Україна, якою керують всі, окрім власне українців, з іншого – дивитися, коли твою душу за допомогою брехні і «якоїсь матері» перетворюють на балалайку також не дуже приємно. З одного боку, співпраця з козацькими товариствами Росії, де більшість становлять земляки-українці, варто було б вітати, адже це також можна добре використати у своїх інтересах, але коли ця співпраця вибудовується на тлі ікони царя Миколи ІІ і є загроза, що використають все-таки тебе, а не ти їх, то все-таки хотілося б чітко знати, хто за цим стоїть.
Ну і наостанок. Всім зрозуміло, що подібні заходи організовують у нашій країні, не так для великої ідеї, як для галочки. Іноді, звісно, для відмивання грошей. Втім, у цьому випадку таке відмивання може занадто дорого коштувати українцям, з яких спільними зусиллями своїх і чужих бусурманів нині продовжують ліпити армію яничарів.
Все свідчить про те, що річ навіть не в грошах, які будуть виділені державою і які можна буде вкрасти, а у чомусь більш цінному. Маємо справу з високими технологіями з переформатування душ. І процес наближається до завершення. Нова версія українського козацтва не матиме нічого спільного з козацтвом Сагайдачного, Хмельницького чи Сірка, яке було захисником рідної землі і носієм насамперед свободи. На виході генномодифікована версія з вшитим чипом замість мозку і собачою вірністю рабовласникові. Пробні зразки вже давно випробувані на полігонах Криму і Донбасу. Українській владі нині вкрай потрібні саме такі козаки. І коли в неї буде їх хоча б кілька полків, боятися якихось «укрАінцев» їй буде вже ні до чого.