Параліч влади, коли в окремих регіонах можна провести «референдум» і відрізати їх на користь агресора, сьогодні малоймовірний. Так само як уявити собі, що якесь «насєлєніє» блокуватиме колони нашої бронетехніки, а «зелені чоловічки» безкарно забиратимуть у наших солдат зброю. Організувати безлади на кшталт тих, що отримали назву «русская весна», тутешній п’ятій колоні також навряд чи вдасться. Будапештський меморандум помер, але колективний Захід теж засвоїв певні уроки й готовий підтримати Україну, а не просто висловити стурбованість і занепокоєння.
Російський і, можливо, білоруський напрямки для нас — це потенційна лінія фронту, в рази й рази довша за ту, що ми нині маємо на Донбасі. Військовий баланс, попри всі беззаперечні успіхи в розбудові української армії, точно на нашу користь. Можна багато про що фантазувати, але ми не здамося без бою: втрати для ворога можуть стати неприйнятними. Російських полководців виховано в дусі «бабы еще нарожают», але для Путіна та його реваншистської кліки ціль номер один — не Україна. Він марить світовим пануванням, геополітичними перегонами зі Сполученими Штатами, далекими військово-морськими базами й перерозподілом Арктики. «Застрягнути» на Донбасі, як в Афганістані, чи повторити досвід Першої чеченської — варіант для Москви неприйнятний.
Читайте також: Ударні армії та інші атрибути російських намірів
Цілком можливо, що вдасться уникнути кровопролитних міських боїв десь у Харкові чи Маріуполі. Серйозні санкції, які паралізують «бензоколонку», і проактивна діяльність НАТО можуть знизити градус російської агресії. Ні на що інше на нашому північно-східному кордоні сподіватися не доведеться: це лінія зіткнення, реальна або потенційна. Здається, уже навіть найзатятіші ідеалісти втратили віру в те, що завтра в Москві запанує Навальний, а в Мінську — Ціханоуська, і ми водитимемо хороводи з їхніми прибічниками. Війна, гібридна, з інформаційною «артпідготовкою» — це надовго, і єдиний шлях для нас — тримати порох сухим.
З іншими сусідами наші відносини безхмарними також не назвеш. Але про можливий удар у спину не йдеться. Хоч би якими були закиди угорських чи словацьких політиків, їх не супроводжують марші бронетехніки біля наших кордонів і спецоперації в нашому тилу. Членство в НАТО і ЄС — надійний запобіжник. Молдова ж не відмовляється від своїх євроінтеграційних прагнень, отже, з нею нам також по дорозі. У наших південних і західних сусідів демократичний устрій і зміна влади там відбувається відповідно до процедури. Проросійського популіста може змінити поміркованіший єврооптиміст, то ж і характер наших відносин із певною сусідньою державою схильний до змін.
Найкраще українські проблеми здатні зрозуміти ті, хто має схожий досвід. Молдова досі потерпає від наслідків війни в Придністров’ї. У Польщі не мають ілюзій щодо миролюбності російських намірів, і навчання, які армія РФ регулярно здійснює на теренах Білорусі — пряма загроза, до того ж Сувальський коридор — напрямок можливого удару, його серйозно розглядають у НАТО. З іншими сусідами складніше: вони то жартують про передачу Закарпаття Росії, то дорікають нам мовним законодавством. Але такий рівень суперечок наявний між багатьма країнами, і перед російською агресією схожі зазіхання тьмяніють.
Читайте також: Світові ЗМІ про ескалацію на кордоні: Москва хоче залякати не стільки Україну, скільки «партнерів» в ЄС
Наша проблема в тому, що про деякі країни, з якими ми маємо спільний кордон, знають здебільшого мешканці прилеглих територій. У нашому інформаційному просторі нечасто можна почути про Словаччину чи Румунію. Навіть спільні військові навчання на Дунаї з останньою — факт маловідомий. І політична еліта, і звичайні громадяни не надто цікавляться справами найближчих сусідів. Пересічний мешканець України краще знається на протестах у Хабаровську, а про вбивство словацького журналіста Яна Кучака в нас мало хто чув, хоча ця історія ближча до наших реалій, аніж скандали в уральських монастирях чи прокляття сибірських шаманів.
30-річчя нашої Незалежності стане своєрідним приводом влаштувати щось на кшталт перепису друзів. Ідеться не про паркетні урочистості — відвідувати їх просто змушує дипломатичний етикет. Презентація Кримської платформи стане справжньою перевіркою для політичних лідерів, які мають продемонструвати: вони справді підтримують нашу територіальну цілісність чи «не все так однозначно».