Отже, сталося як гадалося. Німецький суд у Мюнхені після майже півторарічного розгляду справи оголосив вирок у справі вихідця з України Івана Дем’янюка, якому вже 91. Він одержав п’ять років тюрми як воєнний злочинець. Суддя Ральф Альт, котрий головував на процесі, наголосив: доведено, що підсудний між 27 березня і серединою вересня 1943 року служив охоронцем у концтаборі «Собібор», а тому причетний до вбивства 28 060 євреїв. Дем’янюк був частиною машини знищення, заявив головуючий, і знав, що є складовою цього налагодженого апарата, тож має відповідати за скоєне в усьому таборі.
Світові ЗМІ загалом схвально відгукнулися на висновок Феміди. Такий вирок, зазначають вони, – це смертельний удар по відмовці «я просто виконував наказ». Підсудний ніколи не був у партії нацистів, немає даних, що поділяв її ідеологію або знав про масштаби знищення євреїв. Невідомо, чи вчинив бодай одне вбивство особисто. Проте, як установив суд, він старанно виконував обов’язки охоронця. А отже, був частиною механізмів здійснення Голокосту, а відтак винен не менше, ніж високопоставлені партійці. «Цей вирок створює важливіший прецедент, ніж вироки нацистським міністрам і генералам», – зазначає чимало оглядачів. Ідеться про сигнал, що прості прислужники диктаторських режимів – такі самі злочинці, як і їхні патрони. Можливо, вважають автори статей, вирок у справі Дем’янюка стане серйозним чинником стримування для різного роду найманців, які перебувають на службі в тиранів.
Усе так-сяк трималося б купи, якби не одна обставина, про котру згадали тільки деякі мас-медіа: жодного доказу особисто скоєних Дем’янюком злочинів обвинувачення не надало; показання свідків, які начебто впізнали підсудного, не бачилися переконливими; насамкінець усе виявилося побудованим на посвідченні особи, згідно з яким Іван Дем’янюк пройшов вишкіл у підготовчому осередку СС «Травники», тобто був у лавах добровольців зі Східної Європи, яких залучали до охорони таборів смерті, де знищували євреїв і не лише їх. До того ж згаданий документ за номером 1393, виявляється, був іще 30 років тому переданий владі США Комітетом державної безпеки СРСР, що його очолював тоді Андропов.
«У цій справі достатньо подробиць, які насторожують безпристрасного спостерігача, – обережно зазначає в редакційній статті The Independent. – Посвідчення надійшло з архівів КДБ, знаного своєю «чорною пропагандою». Якби ж то тільки нею! «Збройний загін партії» ЧК–ОДПУ–НКВС–МДБ–КДБ всією своєю діяльністю впродовж майже 70 років довів, що він є злочинною організацією, яка знищила мільйони ні в чому не винних людей.
Можна впевнено стверджувати: «контора глибокого буріння» та її попередники за кількістю спроваджених на той світ або в концтабори євреїв – як переконаних сіоністів, так і абсолютно аполітичних громадян – посідають друге місце у світі після РСХА–СС–СД. Фантасмагоричний факт: наприкінці червня 1941 року, під час відступу Червоної армії зі Львова, серед знищених чекістами в’язнів місцевих тюрем близько 10% були етнічними євреями, їх розстріляли за національну свідомість, сіоністські переконання. Саме «збройний загін партії» втілював у життя політику державного антисемітизму за «пізнього» Сталіна й Брєжнєва. Якраз у надрах КДБ фабрикувалися найбезглуздіші вигадки про Ізраїль та про єврейську націю загалом, саме звідти виходили брутальні фальшивки стосовно «підривної діяльності прихованих євреїв». І не тільки всередині СРСР розгорталася ця кампанія: разом зі східнонімецькою «Штазі» та румунською «Секуритатею» чекісти готували на своїх таємних базах терористів різного ґатунку, котрі потім діяли як проти Ізраїлю, так і проти Західної Німеччини, інакше кажучи, активно сприяли виникненню системи міжнародного тероризму. І ось тепер «контора», яка за, вочевидь, фальшивими звинуваченнями впродовж десятиліть нищила євреїв у Радянському Союзі й поза ним (досить згадати лише «справу Сланського» в Чехословаччині), стала носієм істин в останній інстанції…
Єдиний висновок, який тут напрошується: що в НКВС–КДБ вбивали євреїв правильно, а в СС – ні.
Іншими словами, досить начепити кашкета з п’ятикутною зіркою, стати під червоний прапор і проголосити себе інтернаціоналістом, як навіки одержиш індульгенцію на знищення людей. І не тільки євреїв, а й німців – десятки тисяч саме такого походження вихідців із Росії та України у 1920-ті –1950-ті роки були відправлені на той світ чекістами за фальшивими звинуваченнями, сотні тисяч депортовані й кинуті в табори смерті (радянські, ясна річ, які мало чим відрізнялися від нацистських). Сотні антифашистів, котрі мали необережність утекти з Рейху до СРСР, у 1939–1940-му були передані «компетентними органами» колегам із СС. Сотні тисяч німецьких військовополонених сконали за колючим дротом або ж були розстріляні без суду служаками НКВC. Страхітливі гекатомби вчинили Червона армія та сталінські спецслужби на окупованій у 1944–1945 роках території Німеччини. Тут рахунок, схоже, йде не на сотні тисяч, а на мільйони… Утім, в очах нинішнього німецького суду все це, очевидно, зайві підстави для того, щоб беззастережно вірити в істинність наданого КДБ посвідчення номер 1393.
І що цікаво, ще до початку судового розгляду європейські ЗМІ майже одностайно оголосили Дем’янюка «нацистським злочинцем», «одним із найжахливіших нацистів», «вбивцею десятків тисяч євреїв» і таке інше. Як за помахом невидимої диригентської палички. Власне, вирок у мас-медіа, за рідкісними винятками, був винесений іще до рішення суду.
Невже Європа й справді не має сумнівів у чесності та порядності КДБ?
Але річ не тільки в цьому. Командир підрозділу СС у навчальному таборі «Травники», де начебто проходив вишкіл Іван Дем’янюк, був виправданий у 1970-х роках німецьким судом. У ФРН особи, які мали б відповідати за співучасть у злочинах
нацистської доби, отримали 1968 року амністію, якщо вони особисто не коїли тяжких злочинів (тобто коли їхні персональні протиправні діяння не доведені судом). Та ця норма стосувалася лише німців, а Дем’янюк не є «істинним арійцем». Отож демократична Німеччина де-факто судила його як такого собі «унтерменша», людину другого сорту.
На тлі такого шанобливого ставлення до КДБ і зневажливого до українця якимось другорядним видається факт, установлений під час суду в Ізраїлі, коли Дем’янюкові спершу виголосили смертний вирок, а потім Верховний суд цієї країни 1993 року визнав, що свідчення проти нього непереконливі, і його відпустили із в’язниці, – той факт, що було два односельці Дем’янюки, обидва Івани, зі схожими (до певного етапу) біографіями. Обидва служили в Червоній армії, потім зникли безвісти (себто потрапили в полон), один повернувся зрештою до села, другий залишився на Заході. Того, що прийшов, почала «пресувати» згадана вище «контора», та так успішно, що чоловік наклав на себе руки. Виникає закономірне запитання: яким чином аусвайс того Дем’янюка, котрий був поза зоною досяжності КДБ, опинився в Москві, і чи не є це насправді посвідка іншого Івана, односельця? Але німецької Феміди, схоже, такі питання не цікавили…
У Росії вітають рішення суду в Мюнхені, який виніс обвинувальний вирок нацистському злочинцеві Івану (Джону) Дем’янюку. Про це заявили в Департаменті інформації та друку МЗС РФ. У відомстві зазначають, що впродовж усього розгляду справи їхня сторона вчасно надавала допомогу правосуддю ФРН: «Зокрема, до німецьких судових і слідчих органів оперативно надходили копії архівних документів, процесуальних матеріалів, включаючи допити свідків, які мали стосунок до справи Дем’янюка». Інакше кажучи, ФСБ (в якого в руках усі документи; МЗС виступало тільки ретранслятором) здійснювало активний супровід процесу. «Вирок Мюнхенського суду – це також відповідь тим силам, які прагнуть фальсифікувати й переписати історію, потурають спробам реабілітації та героїзації нацистів і їхніх прибічників. Він підтверджує: рішення, ухвалені 65 років тому в ході Нюрнберзького процесу, остаточні й оскарженню не підлягають», – зазначили в МЗС Росії. Отже, німецькі нацисти вбивали євреїв не так, як треба, і за це були покарані, а російські більшовики робили це правильно, і тому зараз їхніх нафтогазоносних спадкоємців у Німеччині, і не лише там, вельми шанують…