Першими з медичною реформою, яка на декларативному рівні мала б підвищити рівень обслуговування населення та оптимізувати використання державних коштів, у 2011 році зіткнулися Дніпропетровська, Донецька та Вінницька області, а також місто Київ (див. Тиждень, № 36/2012). «Піддослідні» регіони вже на початкових етапах змін відчули на собі негативні наслідки, адже нововведення були недостатньо продумані й ще меншою мірою профінансовані. Нині ж мешканці пілотних областей нарікають, що «революція» у сфері охорони здоров’я може зруйнувати навіть ті залишки відносно усталеної системи, яка давала змогу жевріти вітчизняній медицині.
Черги до недосвідчених лікарів
72-річна Наталія Іванівна нещодавно перебралася з Херсона до доньки в Святошинський район столиці. Кілька місяців тому жінці зробили важку операцію на підшлунковій залозі, тож після переїзду 
одразу звернулася до лікаря. Так вона й ознайомилася з одним із головних нововведень медреформи – інститутом сімейних лікарів, таких собі універсальних медиків, які відтепер надають населенню первинну допомогу. Вони, за задумом реформаторів, мають обслуговувати близько 80% усіх звернень пацієнтів.
Спочатку пенсіонерка зраділа, дізнавшись, що лікарня, яка надає послуги мешканцям навколишніх будинків, міститься поруч із її домівкою: «На перший погляд, дуже зручно. Хоча черги великі. Я дві години чекала на прийом». Утім, як виявилося, марно: «Після знайомства та реєстрації розповіла сімейній лікарці, що погано почуваюсь і мені потрібно здати кров на цукор – маю постійно стежити за його рівнем. У відповідь почула, що нині це зробити непросто через постійні черги. Сказала мені повернутися до її кабінету за тиждень, щоб отримати направлення на аналіз, без якого не прийме жодна поліклініка, навіть якщо це терміново».
Читайте також: Піддослідна країна. Яким коштом вже обійшлися українцям владні ігри в медреформу
«Лікарка дуже молода, років 27, – додає пані Наталія. – Медсестричка, яка працює разом із нею, ще молодша. Виявилося, що вона не вміє робити внутрішньовенні уколи і може хіба що «повчитися» на мені. Порадила поблукати лікарнею, у якій приймає сімейних лікар, і спробувати знайти когось, хто погодиться колоти за гроші. У результаті мені не було надано жодної медичної допомоги», – підсумовує свій візит до сімейного лікаря жінка. Наступного дня вона була змушена звернутися до приватної клініки, де відразу здала кров. Медичну реформу, з наслідками якої зіткнулася вперше, тепер називає моторошним експериментом: вона ускладнює, а іноді й унеможливлює доступ до потрібного фахівця й навіть здачу термінових аналізів. На думку пенсіонерки, ситуацію – навіть за умови неможливості потрапити до вузького спеціаліста – міг би дещо виправити досвідчений лікар на посаді сімейного. Утім, через велике навантаження і низьку зарплату така вакансія здатна привабити здебільшого недосвідчених ескулапів, переважно колишніх інтернів.
Лікуючи хворобу, а не хворого
На підготовку сімейних лікарів світова практика виділяє вісім років, тоді як в Україні – шість місяців. Нерідко вони перепрофілюються з вузьких спеціалістів, хоча здебільшого це колишні терапевти та педіатри. «Медик, який пройшов перепідготовку протягом півроку, не здатний до повноцінної діяльності сімейного лікаря», – відкрито визнає директор Департаменту охорони здоров’я КМДА Віталій Мохорєв. За словами багатьох експертів, потреба в самому інституті сімейних лікарів перебільшена, у містах вони взагалі не потрібні. «Легкі захворювання українці звикли лікувати самостійно, а замінити вузьких спеціалістів сімейні лікарі не можуть. Як і зробити УЗД чи найпростіший аналіз. У результаті первинний етап медичної допомоги призводить до хаосу та ситуацій, коли люди змушені проходити вдвічі довший шлях до лікування. Сімейний лікар у цій ланці виконує фактично роботу диспетчера», – розповів Тижню на умовах анонімності один із київських медиків.
Із ним погоджується й пані Валентина, одеська дільнична лікарка з 30-річним досвідом роботи, яка також називає запровадження інституту сімейних лікарів невдалим експериментом. Своє прізвище жінка називати боїться – через намагання протестувати проти запропонованих владою змін у сфері охорони здоров’я вже мала проблеми з головним лікарем поліклініки. «Реформа загалом спрямована не на поліпшення обслуговування хворих, а на погіршення, – вважає вона. – Жоден медик, тим більше досвідчений, не може сприймати її позитивно. У пілотних регіонах посади сімейних лікарів обіймають учорашні випускники, хоча треба мати щонайменше 10-річний досвід роботи терапевтом. Крім того, дуже засмучує, що вони зобов’язані лікувати пацієнтів за протоколами, тобто виписувати їм тільки ті препарати, які визначені в протоколі хвороби. А якщо випадок не класичний? Словом, вони будуть змушені лікувати хворобу, а не хворого».
Нарікають медики й на передбачене реформою скорочення вузьких спеціалістів, адже в Україні воно призводить передусім до закриття «зайвих» медустанов. За словами пані Валентини, цей процес уже йде повним ходом і в тих регіонах, де реформа ще не запроваджувалася, зокрема в Одесі: «У нашій поліклініці залишився один хірург замість трьох. Черги до цих фахівців і так були чималими, а стали ще більшими. Зменшення кількості вузьких спеціалістів призведе й уже призводить до того, що люди змушені звертатися до приватних клінік. Схоже, метою реформи є скорочення обсягів надання безплатної медичної допомоги населенню».
Лікарка побоюється, що в результаті «реформування» Україна втратить більш-менш налагоджену систему надання медичної допомоги. «Коли схаменемося, буде вже пізно. Проект реформи мав би пройти широке обговорення як серед медичних працівників, так і серед населення. Але цього не відбувається. Уряд уже все вирішив. Наші пацієнти ще не усвідомлюють, до чого призведе таке «реформування». Ми, лікарі, це вже розуміємо, але наша думка нікого не цікавить. Приміром, я підписала листа до вищої інстанції проти поточних нововведень за необхідність збереження вузьких фахівців. За деякий час мене викликав головний лікар, якому зателефонували згори, і змусив відмовитися від підпису…»
Європейські норми в українських реаліях
Приводом для закриття медичних установ і скорочення їхніх працівників є не тільки задекларована владою перспектива того, що більшість хворих вилікують саме сімейні лікарі, а й надмірна, за світовими мірками, кількість людей у білих халатах і лікарень в Україні. Втім, у наших реаліях лікарняні ліжка важко назвати зайвими, адже через застаріле обладнання, старі методики лікування тощо українці проводять у стаціонарах шпиталів набагато більше часу, ніж хворі у ЄС, – 14,2 дня проти 9,5 у Європі. Відповідно потребують більше місць.
«Нещодавно мені робили операцію в одній із державних київських лікарень, – розповідає Тижню 57-річна Людмила. – Маючи на руках направлення, я протягом шести годин не могла потрапити на прийом до хірурга – черги величезні. Чимало хворих приїжджають до столиці з інших міст у поганому стані й ледь не добу стоять під дверима кабінету. Медичний персонал постійно затурканий від такого напливу людей, навіть їсть на ходу, ставлення до пацієнтів відповідне. Після операції мене направили в палату і миттєво забули… Навіть на прохання виміряти температуру не реагували. Хоча період реабілітації мав тривати до двох тижнів, виписали мене через сім днів, потрібно було звільняти місце для іншої пацієнтки. Що вже казати про жалюгідні умови в лікарні: обшарпані приміщення, застаріле обладнання, жахлива їжа. До того ж за все потрібно платити – від бинтів до елементарних знеболювальних».
Судячи з перебігу реформи, українські лікарні так і залишаться погано оснащеними – просто їхня кількість суттєво зменшиться. Це підтверджує досвід пілотних регіонів – він доводить, що закриття медустанов призводить до непомірного зростання навантаження на ті з них, яким вдалося вціліти. Так, за словами працівників дитячої обласної лікарні на Донеччині, навантаження на їхній заклад уже сягнуло критичної позначки: «Кабінети і коридори переповнені пацієнтами та батьками, які везуть дітей вже у вкрай занедбаному стані. Патронаж у нас погіршився, взаємодії з другим рівнем немає».
Ситуацію в селах і маленьких містах погіршує прив’язка мереж лікувальних закладів до кількості населення. Без урахування стану доріг, без громадського транспорту та санавіації такий математичний підхід є неприпустимим, а іноді навіть убивчим. Так, закриття лікарні в Кіровському Донецької області (яка обслуговувала 30 тис. людей) та автоматичне переадресування хворих до лікарні у Єнакієвому, що за 25 км, могли б не призвести до трагічних наслідків у Європі. А в Україні можуть коштувати людям життя. «Мені стало погано із серцем, довелося викликати швидку. Коли приїхала бригада, виявилося, що в мене підозра на інфаркт, а в них нічого немає. Доки везли мене аж до Єнакієвого, ледь не помер. А брат, який живе в селі, узагалі каже, що їм хворіти не можна, бо поки швидкої з міста дочекаєшся, можна десять разів попрощатися з життям», – розповідає 65-річний Володимир.
Негативно позначилася реформа по-українськи й на системі невідкладної медичної допомоги (див. Тиждень, № 7/2013). Анонсоване чиновниками підвищення її ефективності завдяки підпорядкуванню швидких області та відповідній можливості везти хворого до найближчої лікарні здавалося непоганою ініціативою. Втім, на практиці нововведення ускладнило життя і лікарям, і їхнім пацієнтам. По-перше, віднині диспетчер у телефонному режимі має діагностувати хворобу, тобто розподілити виклики на екстрені (бригада має дістатися за 10 хв у місті й за 20 хв – у сільській місцевості) та неекстрені (медики можуть приїхати протягом години). По-друге, реформатори фактично ліквідували спеціалізовані служби швидкої, зокрема педіатричні. Це призвело до зростання дитячої смертності в пілотних регіонах упродовж 2012 року: у Донецькій області – на 10,4%, у Дніпропетровській – на 6,9%.
Цей показник промовисто суперечить визначеним самими реформаторами «індикаторам успіху». Так, згідно з програмою нововведення мали б знизити і дитячу смертність, і материнську, і передчасну, і смертність від різних захворювань. Натомість, як установили члени тимчасової комісії ВР з розслідування зловживань у Міністерстві охорони здоров’я за 2012–2013 роки, у країні зберігся високий рівень смертності від серцево-судинних (66% загального рівня смертності) та онкологічних захворювань (14%). Ситуацію вони пояснюють як низькою якістю медичного обслуговування, так і зумовленим реформою нерівним доступом до лікування: «У 2012-му в Україні було закрито 104 лікарні, скорочено 7 тис. лікарів і 18,1 тис. медперсоналу. А захворюваність на туберкульоз, смертність від якого у МОЗ до кінця 2014-го амбітно планували зменшити на 30%, торік зросла на 1,3%. Програму протидії захворюванню в міністерстві реалізувати не змогли: запланували діагностику 90% дітей віком до 14 років, а охопили лише 72%; пообіцяли гарантувати лікування від туберкульозу 75% ВІЛ-інфікованих, натомість його отримали лише 45% тощо». Недбалість МОЗ яскраво ілюструє й схема розподілу препаратів між регіонами. Як зазначають автори звіту, у 2012-му Тернопільська область була забезпечена вакциною для профілактики цю недугу на 134%, тоді як Запорізька, де кількість хворих на туберкульоз за рік зросла на 5%, – лише на 52%.
На думку експертів, у ліквідації дитячих швидких теж можна побачити потенційне лобіювання інтересів приватного бізнесу. Численні приватні клініки, на відміну від державних медустанов, сьогодні готові надати невідкладну допомогу дітям. Вони здатні забезпечити терміновий візит дитячих лікарів вузького фаху, сучасні реанімобілі та справжню швидкість швидкої. Однак вартість цих послуг коштує відповідно й не завжди гарантує належний результат. Приміром, виклик бригади невідкладної допомоги однієї з київських клінік обійдеться в 900 грн. Ще щонайменше 600 грн (ціна за годину) доведеться викласти за транспортування пацієнта в межах міста. Навіть без урахування вартості лікування за один виклик приватної швидкої для дитини треба заплатити 1,5 тис. грн – це вже половина заробітної плати пересічного українця (на серпень 2013-го вона становила 3304 грн). 28-річна Оксана з Дніпропетровська розповіла Тижню історію з власного досвіду: «Кілька тижнів тому в моєї дитини раптово піднялася температура. Диспетчер швидкої сказав, що це неекстрений випадок, тож бригада мала бути не раніше ніж за годину. Я вирішила не зволікати й зателефонувала до першої-ліпшої приватної клініки. Вони приїхали через 15 хв, збили температуру, проте довелося заплатити 700 грн – це для нас чималі гроші, адже я в декретній відпустці. Звернення до приватної клініки – виняток для мене, адже загалом таким закладам не довіряю. Вони часто виписують дорогі неефективні ліки, вигадують неіснуючі хвороби, якісь додаткові аналізи, словом, роблять усе, щоб вибити з хворого якнайбільше грошей».
У той час коли медичні заклади витягують із кишень українців останні гроші, держава заощаджує на всьому, навіть на самому процесі реформування. На нього, на думку фахівців, мало б спрямовуватися щонайменше 20% усього бюджету охорони здоров’я. «Парадоксально, але на цю кампанію влада не передбачила належного фінансування. Реформу проводять за кошти, отримані в результаті так званої реструктуризації, яку сьогодні зводять до банального закриття закладів охорони здоров’я», – констатує президент Всеукраїнського лікарського товариства Олег Мусій.