Після Другої світової війни Німеччина віддала зовнішню політику на відкуп своїм головним союзникам Сполученим Штатам, Франції та Британії, а сама утримувалася від серйозних ролей у воєнних операціях в ім’я пацифізму. Лише з 1998 по 2005 рік тодішній канцлер Ґергард Шредер і міністр закордонних справ Йошка Фішер інколи показували німецькі м’язи, наприклад, посилаючи війська на Балкани. Під керівництвом наступниці Шредера Анґели Меркель країна повернулася до старого. Міністр закордонних справ ФРН із 2009-го по 2013-й Ґідо Вестервелле назвав це «культурою стриманості».
Проте союзники в такій стриманості Німеччини дедалі частіше вбачали «ухиляння від роботи в міжнародній спільноті», як висловився президент ФРН Йоахім Ґаук у виступі на конференції з питань безпеки в Мюнхені 31 січня. Німецька дипломатична еліта вже давно відчуває наростання невдоволення у Вашингтоні, Парижі й Лондоні через те, що їхня країна не робить свого внеску.
Зокрема, обурювалися відмовою Берліна в 2011 році підтримати резолюцію Ради Безпеки ООН, яка дозволяла бойові дії в Лівії.
Президент Ґаук, який не має політичних повноважень, а виступає як голос сумління власної держави, закликає німців зробити крок уперед. Він узгодив свій виступ із Франком-Вальтером Штайнмайєром, який у грудні змінив Вестервелле на посаді міністра закордонних справ і обіймав її ще під час першого канцлерства Меркель із 2005-го по 2009-й. Новий міністр оборони Німеччини (а можливо, і майбутня кандидатка на крісло канцлера) Урсула фон дер Лайєн також висловилася на підтримку більшої активності країни. Те саме, але обережніше зробив і Норберт Реттґен, голова Комітету із закордонних справ у Бундестазі.
І лише сама Меркель чітко не озвучила власної позиції щодо цього. Така її звичка: вона спершу чекає, доки інші висловлять свої думки, спостерігає за дискусією, а вже потім каже своє слово. Але незрозуміло, як канцлерка могла дозволити двом своїм міністрам зайти так далеко, якщо вона не поділяє їхніх поглядів.
Що мають на увазі дипломати, обіцяючи зараз «більшу залученість»? Головна мета Штайнмайєра – повернути Міністерству закордонних справ відповідальність за підтримання відносин із Європейським Союзом, яка в найчорніші дні кризи євро перейшла до Міністерства фінансів. Перший крок він зробив, взявши на роботу Мартіна Котгауса, колишнього прес-секретаря міністра фінансів Вольфґанґа Шойбле.
Штайнмайєр хоче покращити співпрацю з Францією, і не лише в питаннях ЄС. Джерело в Міністерстві закордонних справ свідчить, що йдеться про таку взаємовигідну політику, коли Німеччина активніше підтримуватиме Францію в Африці, а Франція – Німеччину в Східній Європі. Це змушує ФРН просто зараз складати непростий іспит в Україні. Але Штайнмайєр також шукає невійськових способів поліпшення міжнародного партнерства. Наприклад, вважає, що Німеччина повинна запропонувати утилізувати сирійську хімічну зброю, адже має все необхідне для цього, навіть якщо німцям така ідея не до вподоби.
Урсула фон дер Лайєн у принципі готова йти далі, до узгодженішої європейської політики безпеки, у якій Німеччина відіграватиме одну з ключових ролей. Проте, оскільки все це в найкращому разі є дуже віддаленою перспективою, спочатку вона намагається хоча б стерти негативне ставлення до участі Німеччини у воєнних операціях серед її громадян. Приблизно 5 тис. німецьких військових беруть участь у 13 місіях по всьому світу, підтримуючи союзні війська. Коли НАТО виведе свої частини з Афганістану, німецькі солдати, вочевидь, залишаться у складі обмеженого західного контингенту в цій країні.
Проте конкретні пропозиції фон дер Лайєн здаються неістотними. У Малі, де французи протистоять захопленню влади джихадистами, вона хоче збільшити чисельність німецьких військових інструкторів з 100 до 250. У Центральноафриканську Республіку, де французи намагаються зупинити кровопролитні сутички між мусульманами та християнами, – послати військову авіацію для транспортування поранених.
Ці африканські місії – стратегічні декорації для справжніх національних інтересів, каже Ульріх Шпек з аналітичного центру Карнеґі – Європа. Німеччині варто більше перейматися відновленням рівноваги у зв’язках з азійськими державами, де з економічних причин вона останнім часом віддавала перевагу Китаю, менше уваги звертаючи на Південно-Східну Азію та Японію. А ще ФРН повинна змусити ЄС виробити узгоджену позицію щодо президента Росії Владіміра Путіна.
Утім, останні сигнали від німецької еліти свідчать про великі зміни. Вже є розуміння того, що Сполучені Штати не зможуть (або не захочуть) бути завжди готовими, як колись, вирішувати проблеми Європи в майбутньому. Від початку скандалу з прослуховуванням американцями німецьких високопосадовців, який вибухнув минулого літа (серед останніх новин – США прослуховували телефон не лише Меркель, а й Шредера ще з 2002-го), довіра до колишнього захисника впала, хоча Штайнмайєр і фон дер Лайєн намагаються зупинити розкол. Загалом у дебатах знову помітна впевненість ФРН у своїх силах. Після 69 років спокутування гріхів вона, за словами Ґаука, стала «доброю Німеччиною, найкращою за всю історію».
Найбільшою проблемою лишається громадська думка всередині самої країни. За даними останнього опитування, 62% німців не сприймають ідеї фон дер Лайєн щодо активізації німецької армії за кордоном. Тому Штайнмайєр планує протягом цього року не лише здійснювати закордонні вояжі, а й об’їздити всю ФРН, щоб переконати виборців: настав час переосмислити свій споглядальний і часто моралізаторський пацифізм.
«У Німеччині є справжні пацифісти, але водночас чимало й людей, які прикривають колишніми провинами країни свої лінощі або небажання втручатися у світові процеси», – заявив Ґаук у Мюнхені. І навіть політичній лівиці, яка все ще скоса поглядає на НАТО й інколи навіть на ЄС, захищати такі підходи стає дедалі важче.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com