Продовження, початок у № 7, № 10, № 13 Тижня
Казимир, молодший син Владислава II Яґайла, на початку залишався в тіні свого брата. Згідно з домовленостями після смерті батька королем у Королівстві Польському став його старший брат Владислав. Дідичний престол у Великому князівстві Литовському був зайнятий, там правив молодший брат Вітовта Сиґізмунд. Але, як виявилося, саме Казимирові випало стати продовжувачем династії Яґеллонів, що за його правління була надзвичайно впливовою в Центрально-Східній Європі, й володарювати протягом 52 років у Великому князівстві Литовському та 45 років у Королівстві Польському. Таке довге панування можна порівняти лише з правлінням його батька Владислава II Яґайла (1386–1434) і правнука Сиґізмунда III Вази (1587–1632).
Спадок і вибори
Якою була б доля Казимира, якби не дві події, що сталися з невеликим інтервалом, важко сказати. Перша з них — вибір його неодруженого старшого брата Владислава III стати ще й угорським королем у 1440-му та смерть через чотири роки в битві під Варною. Ця обставина зробила Казимира чи не головним претендентом на престол. Він міг його успадкувати з огляду на присягу шляхти ще за життя його батька визнати синів спадкоємцями польської корони. Інша подія сталася 20 березня 1440 року. У Тракайському замку було вбито великого литовського князя Сиґізмунда Кейстутовича. До цього вбивства були причетні волинські князі Іван та Олександр Чорторийські, давні прихильники князя Свидриґайла, який жив у той час на Волині.
Убивство Сиґізмунда Кейстутовича звільнило престол у Великому князівстві Литовському. І він дістався молодшому синові Владислава II Яґайла Казимирові. У майбутньому це стало одним із вирішальних факторів у виборі його польським королем. Але важливим було повернення спадщини батька до його сина. На відміну від Королівства Польського, де виборність монархів мала вже чималу традицію, у Великому князівстві Литовському влада переходила у спадок, і ніхто навіть думки не допускав, що вона належить комусь іншому, окрім Яґеллонів.
Читайте також: Марна спроба централізації
Тривале безкоролів’я після смерті Владислава III в 1444-му, що досить детально представлене в «Хроніці» Яна Длуґоша, показує вибори короля так, ніби це були змагання між кількома кандидатами. Наскільки це відповідало реаліям, можна судити з того, що впродовж того часу відбулося кілька коронних з’їздів, на яких обговорювалася кандидатура Казимира. Таких зібрань було чотири в 1445–1446 роках, хоча можна було спокійно обрати молодшого сина Владислава II Яґайла, адже обіцянки 1420-х — початку 1430-х стосувалися обох синів. Вибір, який було зроблено на користь великого литовського князя Казимира, ще більше утвердив у шляхетському середовищі уявлення про виборність посади монарха, а отже, зробив коронний з’їзд/сейм інституцією, яку неможливо було замінити як у правовій, так і в політичній сферах навіть королю. Пригадаймо, що принаймні внаслідок угоди між Казимиром III та Людовиком I Анжуйським останній став польським королем у 1370 році. То була домовленість між монархами, але вже вибір Ядвіґи, доньки Людовика, — це домовленості між шляхтою та королем. Так само шляхта чинила й у середині 1440-х. Дивним у виборі Казимира є його початкова відмова від пропозиції королівської корони. Але це не можна пояснювати якимись раціональними причинами. Не виключено, що то лише літературний прийом, застосований Длуґошем для посилення ефекту від самої історії з обранням Казимира. Принаймні автор був свідком цих подій і знав особисто всіх головних діячів епохи. Казимир IV у польській традиції, а в литовській Казимир I став першим, хто одночасно посідав два престоли у двох державах упродовж такого тривалого часу. Адже його батько, щоб уникнути протистояння, був змушений погодитися на те, що Вітовт використовуватиме титул великого князя литовського. Надалі, за винятком кінця XV — початку XVI століття, поєднання двох титулів короля та великого князя литовського стане нормою.
.jpg)
.jpg)
Казимир IV, Ян І Ольбрахт, Александр І
Між Тевтонським орденом і Ханатом
Початок свого правління (1447) Казимир IV присвятив тому, що за прикладом свого батька намагався відвідувати з певною регулярністю всі провінції королівства. Іншого способу керувати розлогими володіннями двох держав у нього не було. Зокрема, цікавою та змістовною виявилася поїздка на руські землі влітку 1448-го, під час якої молодий король відвідав Львів, Галич і дістався далекого Кам’янця на Поділлі, де піддані бачили свого короля дуже рідко. Метою такої виправи була васальна присяга, яку особисто новому королеві мав скласти молдавський господар Петру, син Олександра Доброго, і молдавські бояри. Якщо подивитися на документи, списані до першого зі збережених уже томів Коронної метрики, король під час цих відвідин столиці Поділля надав чималій кількості міст на території руського та подільського воєводств магдебурзьке право. Серед них були Красне Поле (пізніше Нижанковичі), Снятин, Тисмениця, Червоногрод (залишки міста біля села Нирків у Тернопільській області), Смотрич.
Читайте також: Від Великих князів до «Залізних вовків»
Головним викликом на початку 1450-х років для Казимира IV стала війна з Тевтонським орденом. Певною мірою це було продовження воєнних конфліктів, що мали довгу історію протистояння. Її результатом став Торунський мир, підписаний у 1466-му, згідно з яким Орден визнав васальну залежність від Королівства Польського. Руські землі були мало залучені до цієї війни через те, що в них був свій клопіт із Кримським ханатом, новоутвореною в середині 1440-х років державою, що постала як один із уламків Золотої Орди, і для короля та одночасно великого князя стосунки з ханом мали важливе значення. Особливо через систему ярликів, спеціальних привілеїв кримських ханів, за якими частини земель передавалися в управління Великому князівству Литовському. Така традиція усталилася в другій половині XIV століття, і завданням кожного з володарів князівства було отримати новий ярлик від хана. У нашому контексті це важливо й тому, що йшлося про розлогі території в межах сучасної України.
Цікаво, що ярлики, отримані Казимиром на руські землі в 1460-х роках, відображали цілком архаїчні уявлення про територію. Складається враження, що час у цих документах застиг назавжди. Наприклад, у ярликах погано уявлялося, що Поділля є поділеною від 1430-х років територією між Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Звернімося до тих, що збереглися в повному вигляді. Так, ярлик хана Хаджі Ґірея від 1461 року містить таке означення території Поділля: «Поділля з водами, землями і зі всіма їх пожитками; Кам’янець із водами, землями, зі всіма пожитками; Брацлав із землями, водами і зі всіма пожитками…» Наступний ярлик хана Менґлі Ґірея від 1474 року ще більше нагадує «Список городов дальних и ближних», який було укладено у 1370–1380-х роках, адже в ньому зазначено, що робиться це так, як чинив наш дід хан Тохтамиш, передаючи міста і землі, починаючи від Києва, серед яких Поділля, Кам’янець, Брацлав та, ймовірно, Сокілець біля Брацлава. І останній приклад, який варто навести, — ярлик хана Менґлі Ґірея від 1507 року, який є подібним до ярлика 1461-го, але в ньому представлено татарський спосіб називання території — тьма (tümen), де серед земель зазначені подільська, кам’янецька, брацлавська, сокілецька, звенигородська тьми, а також Черкаси. Такий екскурс в історичну географію показує панування старих уявлень про підпорядкування ханові територій, що були актуальними з певними уточненнями в середині XIV століття, але жодним чином не відповідали реаліям другої половини XV та початку XVI століть.
Тракайський замок. Тут у 1440-му було вбито Сиґізмунда Кейстутовича, після чого литовський престол перейшов до Казимира IV
У внутрішньому житті українських земель у Королівстві Польському за панування Казимира IV відбувалися процеси, які можна описати як утвердження правових норм, що ґрунтувалися на коронному праві для шляхти, поширення магдебурзького права на більшу кількість міст. Останнє передбачало переведення міст із руського або польського права на німецьке, а також надання селам статусу міста на магдебурзькому праві.
Збережені актові книги насамперед із теренів Руського воєводства засвідчують цілком спокійне прийняття та засвоєння нових норм права. А незадоволення шляхти руських земель королівськими намісниками виявилося щонайменше в одній конфедерації — львівській від 1464 року, коли тутешні шляхта та міщани виступили проти свавілля генерального руського старости Анджея Одровонжа зі Спрови. Тривале панування Казимира IV (1447–1492) і стало часом запровадження сталих практик спілкування монарха з підданими на численних коронних, регіональних з’їздах/сеймах та запровадження й утвердження виборності представників від кожної з адміністративно-територіальних одиниць (воєводства, землі) на такі зібрання.
Читайте також: Спільна звитяга Грюнвальду
Донедавна в історіографії сейм 1493 року вважався першим, на який приїхали уповноважені посли від воєводств і земель королівства. Сучасні дослідження пропонують переглянути це твердження й принаймні відсунути їх до 1468‑го. Прикметно, що в українській історіографії добрих 100 років тому першість у новому способі комунікації підданих із монархом, де представники регіональних спільнот мають повноваження на загальнодержавний форум, назвав Михайло Грушевський у своїй Історії України-Руси»: «Вперше чуємо про висланнє на сойм шляхетських від поручників, вибраних з повітів, по два від кожного, з повновластию». Але тематика парламентаризму як для Грушевського, так і для радянської історіографії була малоцікавою, тому історики не використовували цього у своїх дослідженнях.
Крім того, що правління Казимира IV було одним із найдовших в історії панування польських королів, він як ніхто інший доклався до слави Яґеллонської династії поза межами свого королівства та Великого князівства Литовського. Сприяв цьому шлюб із Єлизаветою, донькою німецького та угорського короля Альбрехта II Габсбурґа та Єлизавети Люксембурзької. Прикметно, що Альбрехт був угорським і чеським королем у 1438–1439 роках, тобто перед угорським періодом панування Владислава III, старшого брата Казимира. На перший погляд, шлюб короля і доньки сусіднього володаря, який на той час уже давно помер, є банальною справою, але не в цьому випадку. Сини Казимира IV були королями в Польському, Чеському, Угорському королівствах. Причому одночасно. Це давало підстави сучасникам та історикам говорити про «світ Яґеллонів» у Центрально-Східній Європі. Молодший син Фридерик став людиною церкви, що було типово для молодших синів у королівських та можновладних родинах. Стрімка кар’єра в церкві зробила його в 1494 році кардиналом, а це вже було не надто поширеним явищем серед європейських володарів у XV столітті. Ще один син, названий на честь батька, спричинився своєю смертю до створення культу Св. Казимира. Чудова каплиця в кафедральному соборі Вільнюса є місцем його поховання.
Підсумком тривалого правління Казимира IV ще більше пов’язало Королівство Польське з Великим князівством Литовським. Усі суперечки довкола територій, які були на початку його правління (йшлося про Поділля та Волинь), вдалося загасити авторитетом володаря. Переможна, але надто виснажлива війна з Тевтонським орденом дала змогу отримати вихід до Балтійського моря, що надалі стало визначальним в економіці Речі Посполитої. Відносно мирні відносини з Кримським ханатом не вберегли від втрати Білгорода в 1484 році, коли Османська імперія підпорядкувала собі це місто. Але з огляду на інтереси династії Казимир IV виявився непересічним володарем. Важко знайти в XV столітті родину з такою кількістю монархів, із кардиналом і майбутнім святим у нашій частині світу. Три сини Казимира IV були наступними польськими королями понад півстоліття.
Ян I Ольбрахт і сеймові конституції
Довге правління Казимира IV завершило період призвичаювання руських земель до існування в Королівстві Польському. Його син Ян I Ольбрахт ще за життя батька уславився участю у військових походах. У битві під Копистирином 8 вересня 1487 року підрозділи під керівництвом королевича розбили загін татар. Незабаром обрання шляхтою Угорського королівства Яна Ольбрахта королем спричинилося до збройного протистояння зі старшим братом Владиславом, на той час уже чеським королем, який прагнув поєднати під своєю орудою чеську та угорську корони. Заручившись підтримкою угорських можновладців, Владислав переміг. Поразка в протистоянні з братом і смерть батька зробили Яна Ольбрахта першим претендентом на польський престол. За сприяння іншого брата на той час краківського єпископа Фридерика він був обраний королем.
Сейм 1493 року, що традиційно зібрався в Пйотркові, був першим для нового короля. Починаючи з нього маємо сеймові конституції, що стали основним джерелом права та адміністрування в Королівстві Польському. Відтоді практично кожен сейм у Яґеллонську добу завершився конклюзією — загальною згодою з прийнятими на ньому рішеннями, ухваленням конституцій, а також поборового податку. Наступний сейм у 1496-му підтвердив положення Нешавських статутів (привілеїв) 1454 року, що було поступкою шляхті напередодні великої та амбітної кампанії 1497-го.
Читайте також: Для чужого столу
Молдавський похід у 1497-му мав великий розмах. Намагання повернути вплив у васально залежному князівстві спонукало короля оголосити посполите рушення, на яке зібралося майже 40 тис. шляхтичів. Ще однією метою була спроба повернути контроль над Білгородом та Кілією, захопленими Османською імперією в 1484-му. Але 26 жовтня 1497 року в Козминському лісі коронне військо та посполите рушення зазнали нищівної поразки від військ молдавського господаря за участю турків і татар, яка відкрила шлях турецьким військам на захід. Унаслідок блискавичного походу османи взяли Перемишль. Подальшому просуванню в напрямку Кракова завадили сильні морози. Наступного разу дві держави зустрінуться у великому збройному протистоянні аж у 1621 році під Хотином.
Засідання сейму Королівства Польського. Розмальована гравюра Яна Галлера з Commune incliti Poloniae Regni privilegium constitutionum et indultum publicitus decretorum approbatorumque Яна Ласького. Краків, 1506 pік
Ян I Ольбрахт не був одружений, а отже, не залишив легальних спадкоємців. Його смерть улітку 1501-го у віці 41 рік спричинилася до чергового вибору нового короля. Благом для Королівства Польського було те, що не бракувало ще синів Казимира IV.
Александр I та повернення до унії
Після смерті Казимира IV у 1492 році, згідно з його волею, Александр став великим князем литовським, а Яна Ольбрахта було обрано королем. Результат цього поділу спадщини по батькові — припинення існування персональної унії, що до того часу єднала дві держави. Вибір Александра королем знову підтримав його молодший брат Фридерик, який на той час став ще й ґнезненським архієпископом і кардиналом. Поєднання двох найпрестижніших кафедр у королівстві та кардинальська гідність зробили його чи не найвпливовішою особою в королівстві. Політичний хист і ресурси церкви посприяли тому, що вибір нового короля відбувся без особливих ускладнень.
Александр, маючи досвід панування у Великому князівстві Литовському, одразу ж зіткнувся із зовсім іншими політичними реаліями, що були в Королівстві Польському. Насамперед це стосувалося питання унії та війни з Московським князівством, яка ускладнювалася для нього особисто й тим, що його дружиною була Олена, донька московського князя Івана III та Софії Палеолог.
Однією з перших справ було відновлення унії з Великим князівством Литовським. На цьому наполягали коронні можновладці. Результатом тиску на володаря став привілей, відомий як Мельницькі артикули. Першим постулатом цих артикулів було надання сенату права вирішувати найважливіші справи королівства, і король мав дослухатися та виконувати ті рішення. Така риторика згаданого документа докорінно змінювала владу в королівстві. Можна сказати, що після 1501 року в Королівстві Польському поступово стала формуватися олігархічна влада, що з розвитком парламентарних практик призвело до конфлікту між сенатом і посольською ізбою. Середньозаможна шляхта почала вимагати для себе місця в управлінні державою, а отже, мали відбутися реформи. Їх довелося чекати ще понад півстоліття.
Кульмінацією змін став Радомський сейм 1505 року, на якому було ухвалено Конституцію Nihil novi (нічого нового), що певною мірою послабила вплив сенату. Сенс цього документа можна звести до того, що тепер король практично нічого не міг зробити без згоди шляхти. Конституція скасовувала Мельницькі артикули й лягла в основу уявлень про те, що шляхта королівства є політичним народом, якому належить право вирішувати всі важливі справи держави.
Підсумком правової думки цілої епохи пізнього Середньовіччя слід вважати роботу коронного канцлера Яна Ласького, який реалізував постанову Радомського сейму про кодифікацію та зібрання всіх сеймових постанов в один кодекс. Результатом став так званий Статут Ласького, який було видано в Кракові 1506 року.
Панування Александра I виявилося ще менш тривалим, аніж Яна I Ольбрахта. Після його смерті 19 серпня 1506-го почалося чергове, вже третє за останні 12 років, міжкоролів’я. Вибір шляхти впав на останнього з незайнятих на той час жодним престолом сина Казимира IV Сиґізмунда, якого згодом назвали Старим.