Казки Андерссона

Культура
12 Вересня 2014, 13:59

Усім добрий Венеційський фестиваль – тут тобі й годяще кіно, й Адріатичне море, й старовинне місто на воді, й музеї. Ось тільки впродовж останніх довгих років не було одного. І чимало хто це «одне» визнавав головним. Тут ніколи не нагороджували найкращих стрічок.

На те була завжди купа причин, не найдрібніша з яких – особистість директора фестивалю Марко Мюллера. Але вже три роки Мострою (як називають у Венеції свій кінофорум; mostra італійською – огляд, виставка) командує Альберто Барбера, котрий колись уже очолював її, потім передав кермо Мюллерові, а відтак знову повернувся. За директорства останнього фестиваль неабияк погіршив свою репутацію: надто вже керівник вітав комерційне кіно, надто розріджував чисте мистецтво атракціонами, надто ласкаво закликав голлівудських зірок. Авторитет Венеції помітно впав.
Тепер не те. Барбера дав відкоша Голлівудові, пускаючи до програми його продукцію радше як виняток: лише в тих випадках, коли мейнстрим «фабрики мрій» не створює перепон художньому рівню. Цього року голлівудська продукція з’явилася в конкурсі тільки одного разу: фільм Алеханд­­ро Ґонсалеса Іньярріту «Бердмен» із Майклом Кітоном у головній ролі. Отим самим, за яким тягнеться шлейф однієї-єдиної його зоряної ролі – Бетмена. За сюжетом кінострічки, колишня зірка, що зіграла колись із карколомним успіхом персонажа на ім’я Бердмен (асоціація зрозуміла, еге ж?) щосили намагається відітнути від себе цей шлейф. Починаючи цим кінотвором фестиваль, керівництво немовби хотіло натякнути всім: друзі, слава – вона минуща, не ставтеся до неї занадто серйозно.
Словом, венеційська дирекція взяла виразний курс на мистецтво без домішок, пославши чимдалі й політкоректність, якою в останні роки грішив кінофорум, і необхідність політичної розстановки.
Ніби вибачаючись за поспішну недалекоглядність журі-2013 на чолі з Бертолуччі, яке віддало «Золотого лева» милому, та аж ніяк не видатному італійському документальному фільмові «Священна кільцева», нинішній склад суддів на чолі з композитором Александром Депла розпорядився нагородами максимально інтелігентно. І якщо другорядні відзнаки (Кубок Вольпі за найкращі акторські роботи чи спецприз журі) викликали в залі подив, що переходив у свист (ці нагороди пішли до пари акторів: Адама Драйвера й Альби Рор­вахер, що зіграли в картині «Голодні серця» Саверіо Костанцо), то головних «левів» – золотого, срібного за режисуру і гран-прі – віддали в надійні руки.

Венеційська дирекція взяла виразний курс на мистецтво без домішок, пославши чимдалі й політкоректність, якою в останні роки грішив кінофорум, і необхідність політичної розстановки

Саме Депла зробив те, на що давно не зважувався ніхто: без обмовок та озирань на політичну ситуацію присудив головний приз найкращому фільмові – стрічці шведа Роя Андерссона «Голуб сидить на гілці в роздумах про буття». У цьому рішенні немає прорахованої драматургії, окрім простодушного й мудрого бажання заохотити нарешті геніального режисера, який знімає кіно мистецьки бездоганне, філософськи витончене й натхненне непідробним гуманізмом. До речі, «Голуба…» відмовився взяти до конкурсу Каннський фестиваль. Ну в багатих свої примхи…

Андерссон за 71 рік свого життя зняв п’ять стрічок: знімає він, сказати б, не те, що неспіхом, а прискіпливо, педантично, видаючи в результаті на екран кадри, кожен із яких узятий окремо тягне на твір мистецтва. Його роботи викликають у пам’яті Босха і Брейгеля, а герої (безліч персонажів, розкиданих по скетчах) негарні, іноді жалюгідні й беззахисні. Андерссон складає мозаїку з маленьких некрасивих історій маленьких непривабливих людей, загублених у смердючій гущі повсякденщини, – і виходить найсильніша фреска, на якій увесь світ і всі ми з безліччю наших бридких вад.

Фільм із цією майже недоладною назвою – набір дивних людей у дивних обставинах. Пара літніх комерційних агентів із портфелем, у якому «зуби вампіра», трішки жахна маска «Однозубий дядечко» й торбинка зі сміхом, тиняється містом, сподіваючись усучити випадковому дурникові свою залежану продукцію. Чоловік, який заплатив у кафе за їжу, зненацька падає мертвим на підлогу, і тепер головна проблема офіціантки – куди подіти оплачені страви. Може, хтось хоче? Беріть, не соромтеся. До іншого харчувального закладу, що похмуро дивиться вікнами на суворий індустріальний пейзаж, заходять солдати Карла XII – дорогою на Полтаву. З ними прибуває на білому коні й сам король. Він пускає очима бісики хлопчакам. Дорогою назад та сама компанія заходить туди ж таки, в кафе: вояки обшарпані, побиті, поранені. Монархові хочеться до вбиральні, але там зайнято. Жінки ридають. Утім, будь-який переказ бачиться безглуздим, визнаємо. Але хіба не абсурдистськи дурним бачиться наше життя – кожного окремо й людства загалом? І хіба не заслуговує на любов кожна отака людина з усіма її уявними потворністю та безглуздям, якщо за ними стоїть тяжка праця щоденного тихого подолання мерзот життя?

Гран-прі, друга за значущістю нагорода, дісталося (теж цілком очікувано) Джошуа Оппенгаймеру – за криваву документалістику під назвою «Вид тиші» з життя сучасних індонезійських катів, тих, що в 1960-ті вирізали мільйон осіб. Його попередня стрічка «Акт убивства» була присвячена тій-таки темі, але режисер розглядав її під іншим кутом. Героями фільму були родичі загиб­­лих від геноциду. А тепер кіномитець зацікавився катами. Як вони живуть сьогодні? Чи журяться через учинене? Кров жертв не застує очі? Виявляється, можна не тільки не розкаятись, а й охоче згадувати минулі дні, з виглядом голлівудського супермена радісно розігрувати перед камерою сцени страт: «Він стояв отут, а я його сокирою отак-о!». Дай цим людям зараз у руки зброю – і вони знову знайдуть собі жертв, і знову шукатимуть приводу розправитися з неугодними. Може, причина масових звірств лише в бажанні сильних світу цього вбивати, вбивати і вбивати? А привід знайдеться. Страшне кіно зняв молодий американець, страшне насамперед сумним фактом: історія нічого не навчає.

Коли в конкурсі показали фільм Андрєя Кончаловского «Білі ночі листоноші Алєксєя Тряпіцина», фестивальний люд пожвавився й узявся до улюбленої справи – ворожіння на кавовій гущі. З одного боку, нова картина режисера несподівано для більшості виявилася на кілька порядків сильніша за решту знятого ним упродовж останніх років 30. Із другого – з огляду на нинішнє ставлення до Росії чекати вагомого призу тамтешньому кіномитцеві було б наївно. Мостра, нагадаємо, розпочалася із заяви фестивального керівництва та журі на підтримку політв’язнів: українського режисера Олега Сенцова, якого утримують у Москві, десь на Луб’янці, звинувачуючи його в підготовці теракту в Криму, та іранської режисерки Могназ Могаммаді, яка відбуває в’язничний термін у себе в країні за обстоювання прав жінок. Обоє вони були запрошені до журі Мостри, і на прес-конференції суддівського складу в день відкриття кінофоруму два стільці демонстративно були вільні. Депла й Барбера зачитали спільну заяву, в якій звинуватили РФ та Іран у тоталітаризмі й зажадали відпустити невинних. Чи не зайве казати, що факту цієї заяви «не помітила» російська преса?

Звісно, після такої промови смішно було б чекати на теплий прийом Кончаловского, навіть коли брати до уваги той факт, що режисер перебуває в опозиції до режиму. Але журі вчинило мудро, підтримавши те російське кіно, яке знімають проти волі влади, що наполягає на кінематографі крикливо-патрі­о­тич­­ному, тріскучо-самовіддано­­му, на славу георгіївської стрічечки й «духовних скрєп». Отож дарма боялися скептики: журі підтримало не Росію, а здорові сили в ній, яких залишилися дрібки.

У картині Кончаловского життя глухого північного села, на перший погляд, лишень жевріє. Відчуття закинутості посилене сусідством із космодромом «Плесецьк», звідки раз по раз злітають новенькі ракети. Місцеві жителі навіть не дивляться в той бік: у кого – картопля, в кого мотор із човна вкрали, в кого – задушевні розмови з пляшкою. Цивілізація демонстративно повернулася до цих людей задки й чекає, коли ж вони без неї ґиґнуть.

Знята як продовження «сільського циклу», нова стрічка Кончаловского в певному розумінні є антонімом його попередніх робіт: «Історія Асі Клячіної, що любила, та не вийшла заміж» та «Курочка Ряба». Якщо в «Асі…» автор шокував публіку істинною картиною сільського буття, видобуваючи з-під тонн лакування справжню, непричесану, іноді страшну суть, то в «Білих ночах…» він розкриває глядачам очі на красу й поезію російського села, що сховані під сірою вбогістю будинків і дворів, утоплені в гекалітрах горілки, затиснуті між убогістю й безвихіддю.

Читайте також: Здрастуй, «Плем’я» молоде, незнайоме!

Одна зі загадок нинішнього Венеційського фестивалю – незабутній «лом» на «Німфоманку» Ларса фон Трієра. Уперше на екрані постала режисерська версія, без купюр. Гаразд, усе це зрозуміло і приємно, але невже така кількість людей серйозно заклопотана вигинами свідомості похмурого данця й можливістю порівняти усічений та повний варіанти? Невже палкий Ларс так підкорив серця глядачів і кіноманів, що нескінченні терзання вагіни Шарлотти Ґенсбур переважили решту доступних у той день розваг із царини кіно?

Сам Трієр знову зазнав удома нападу звичної для нього паніки й відмовився летіти до Венеції. Чи він і справді боїться польотів, а чи це частина modus operandi знаменитого містифікатора, ми не дізнаємося ніколи. У будь-якому разі представляти «необрізану» версію другої частини «Німфоманки» кінорежисер відправив свого друга, виконавця однієї з головних ролей Стеллана Скарсґорда. А сам показався на екрані лептопа за допомогою скайпу з непроникним обличчям, нудно відповів данською на три запитання і зник. Скарсґорд намагався розрядити обстановку прес-конференції, узявши на себе роль масовика-витівника й розповівши, як засмутився три роки тому, дізнавшись, що його голов­­на роль у порнофільмі не передбачає жодної постільної сцени. «Понад те, – згадував актор, – Ларс пообіцяв, що один раз я таки з’явлюся без штанів, але мій член має бути в’ялим». Шарлотта до журналістів не вийшла: втомилася, мабуть, відповідати на вербальні провокації.
Найбільш оскаженілі прихильники Трієра лишилися задоволені: режисерська версія «Німфоманки» довша за прокатну на третину й містить цілу сюжетну лінію, в якій наруга над відомою частиною тіла героїні б’є всі мислимі рекорди.

Читайте також: «Плем’я» та «Майдан» у Каннах

Дуже, ну просто із завмиранням серця, чекали у Венеції на фільм Фатіха Акина «Шрам» про геноцид вірменів у 1915 році. Цей режисер, німецький турок, швидко став одним з улюбленців кінематографічно підкованої публіки: «Душевна кухня», «Головою об стіну», «На краю раю» вельми професійно хитаються між драмою і мелодрамою, однаково приваблюючи й тих, хто любить легше, і тих, хто готовий угризатися в сенс. Словом, універсальний автор. Очікуваний «Шрам», що почався як масштабна фреска з життя й смерті вір­менської сім’ї, доволі швидко мімікрує під мелодраму а-ля «Утомлені сонцем-2». Тато шукає доньку, точніше двох дочок-близнючок, об’їжджає в тих пошуках півсвіту, майже знаходить, але в процесі тієї одіссеї глядач геть-чисто забуває і про злочин проти вірменів, і про колишні заслуги режисера. До того ж усі герої розмовляють лише англійською, та ще й із жахливим акцентом, і в цьому відчуваєш недоладне лукавство, яке немовби виросло з бажання будь-що номінуватися на «Оска­­ра». Головна невдача фільму – в тому, що саме перша спроба погляду на трагічну сторінку історії вірменського народу з турецького боку виявилася холостим пострілом.

Узагалі насильство – одна з улюблених тем не тільки нинішньої Венеції, а й фестивального кіно як такого. І нічого дивного: жорстокість завжди йде пліч-о-пліч із надломом, тоді як авторське кіно саме останній і досліджує. Водночас у фільмах нинішньої Мостри мотив насильства охоплює не лише окремих людей, а й цілі соціальні групи та країни. Черговий кривавий шедевр продемонстрував Кім Кі-Дук. Його фільм «Один на один» досліджує природу насильства, породженого помстою: тут два угруповання змагаються між собою у витонченості тортур. Причому одне з них діє під гаслом «Геть комуністів!».

Другий різновид жорстокості – в позаконкурсній кінороботі Ульріха Зайдля «У підвалі». Підвал у нього – це ганебне приховане дно нашого життя, намертво зачинена шафа, за дверми якої нагромадилися сотні скелетів, що рвуться назовні. Підвал – місце, де можна бути самим собою. Тому лише тихою радістю сяють очі шрекоподібного голого чоловіка з кошлатою спиною: з незграбністю старої мавпи він миє посуд, тоді як до його геніталій прив’язано кілька гир. Дружина цього персонажа, пані не першої молодості з нафарбованим фіолетовим волоссям, пояснює, що її «улюбленому рабові» понад усе до вподоби тортури в підземеллі. І проводить нас туди разом із ним. Що там бачимо, зараз не розповімо, аби не травмувати читача. Інша літня пані тримає у своїх сутеренах у коробці страшнувату, схожу на маленький труп ляльку. Ходіння туди до цієї іграшки – головні хвилини її життя, коли вона ділиться з безмовним шматком пластику всіма своїми радощами і планами. А ось превельми милий дідок веде нас до свого підвалу, і виявляється, що там справжнісінький меморіал Адольфа Гітлера з його портретами, статуями, нацистською символікою. І купка таких самих люб’язних чоловіків, що відзначають день народження фюрера. Ніби все мило, куди менш шкідливо, ніж ігрища подружньої пари з гирями на геніталіях, але до чого призвели такі святкування, ми знаємо. Водночас, варто сказати, Зайдль дивиться на своїх героїв не лише без відрази, а навіть із деякою подобою любові, як на нетямущих дітей.

Читайте також: Аку Лоугімієс: «Фінське кіно – самозахист від більших культур»

Попри безліч зірок і зірочок на Венеційському фестивалі, старі тут завжди в пошані. Якщо, звісно, в когось повернеться язик назвати старим Аль Пачіно, котрий на острові Лідо влаштував собі справжній бенефіс, приїхавши представляти аж два фільми із самим собою в головних ролях: конкурсну роботу «Манґлгорн» Девіда Ґордона Ґріна й позаконкурсне «Приниження» Баррі Левінсона. Чарівний 74-річний актор незмінно збирає на своїх прес-конференціях мегааншлаг і, будучи чоловіком багатомовним, перетворює залу для представників ЗМІ на місце виступів про суть мистецтва й сенс життя.

Перше, що впадає в око на Венеційському фестивалі цього разу: люду явно поменшало. Це дивно, адже реш­­та членів почесної трійки кінофорумів (Берлін і Канни) ризикує луснути від переповнення людьми з бейджами на шиї. Коли ще торік потрібно було неодмінно приходити на перегляд найпізніше за півгодини, щоб потрапити (чи не потрапити) до зали, то нині хоч би й на найбільш розкручені імена можна сміливо встигати за 10 хв: місць вистачить точно. Це істотно полегшує тутешнє життя, одначе й викликає тривожні запитання. Перше й головне: невже присмерк Мостри, про який мріяли конкуренти, настав?

Звісно ж, ні. Навіть якщо сама Венеція зануриться у воду, фестиваль збережеться: це практично безсмертний бренд. Хоча наслідки кризи даються взнаки. Ціни тут зростають безсовісно, на час Мостри встановлюючи неймовірні рекорди, а тим часом у далекому недорогому Торонто через кілька днів відкривається найпотужніший кінофорум, де покажуть практично все, що було на великих оглядах у фестивальний сезон. До того ж відколи нинішній директор Барбера узяв строгий курс на некомерційне кіно, журналістів миттю поменшало: дуже багато хто приїжджав сюди, щоб побачити заздалегідь те, що скоро з’явиться в прокаті, й мати змогу розповісти про нові фільми раніше за всіх. Ну а тепер навіщо їхати? Описувати те, чого все одно ніхто не купить?

А ще знаєте, чому Венеційський фестиваль непотоплюваний? У фойє Sala Grande, його головного майданчика, на найвиднішому місці стоїть бюст Джузеппе Вольпі, того самого, на честь якого названо нагороду за найкращу акторську роботу. Вольпі, один із засновників Мостри, був міністром в уряді Муссоліні, одним з ідеологів італійського фашизму. Про нього, про дуче, про фашизм усі давно все знають. А бюст як стояв, так і стоїть. І нікуди не подінеться. Спірне питання, наскільки це добре, але є факт: тут із повагою ставляться до власної історії, не викреслюючи з неї сторінок, не соромлячись її, не викидаючи на звалище цілі її пласти. І це запорука довголіття.