Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Здрастуй, «Плем’я» молоде, незнайоме!

Нові політичні віражі Каннського фестивалю
Матеріал друкованого видання
№ 22 (342)
від 29 травня, 2014

Минулої суботи з боку Лазурового берега долинуло старече шамотіння. Це шамотів 67-й Каннський фестиваль, що раптом змарнів і забув часи недавнього власного навіженства. Журі на чо­­лі з нудною новозеландкою Джейн Кемпіон примудрилося роздати призи правильно аж до оскоми, передбачувано до нудоти. І навіть думка кінокритиків цього року збіглася з поглядом суддів, що, власне, не зовсім нормально. Як оселився фільм турка Нурі Більґе Джейлана «Зимова спляч­­ка» в першому рядку рейтингу критиків, так і не лише зостався там до кінця, а й поїхав із «Золотою пальмою». Як вирішили всі відразу й беззастережно, що Тімоті Сполл, котрий зіграв Вілья­­ма Тернера в «Містері Тернері» Майка Лі, найкращий, так і не засумнівався в тому ніхто, й поїхав актор із нагородою. Та ж не буває так! Нудно.

Утім, рішення відповідало самому духові нинішнього кінофоруму. Хороших фільмів, як і зав­жди, не бракувало, але жоден із них не викликав ані обурення, ані запеклої журналістської колотне­­чі після показу: коли біля вечірньої перевірки прес-боксів після останнього прес-показу медійни­­ки збиваються в купки, заводячи суперечки із приводу кінокартини. Часто їхні дебати закінчуються в найближчому ресторані за бокалом вина, так зазвичай і досягають примирення. Та цього разу все було поважно й походи по склянку рожевого мали заздалегідь мирний характер.

Український павільйон

Водночас у Каннах не просто тримають руку на пульсі: тут живуть із цим пульсом в унісон. У розпал фестивалю поставити спеціальною подією свіжостворену документальну стрічку «Майдан» Сергія Лозниці – яких іще треба доказів? Лозниця, колишній киянин, знімав у столиці України новий фільм «Бабин Яр», одначе з початком Майдану зрозумів, що ігрове кіно може й почекати. Зараз головне – Історія. Так постала справжня епічна трагедія із трьох частин. Перед кожною з них лунає гімн – його виконує Народ, він-таки і є Хор. Перша частина – буденна підготовка до повороту Історії. Волонтери готують їжу, Майданом прогулюються майбутні вершителі долі України й просто роззяви. Десь танцюють.

Читайте також: «Плем’я» та «Майдан» у Каннах

Десь співають гімн під гітару. Киплять казани із супом, дівчата розносять бутерброди. Остання частина – поминальне дійство в пам’ять загиблих. Між ними – безпосередньо дія, де у вогняних спалахах метаються люди, стражденні очі поранених благально дивляться на рятівників, пасма диму затінюють небо. І, як годиться у справжній трагедії, скорбота, розростаючись, перероджується в катарсис та надію, що загибель героїв виростить нові пагони вільного духу. Фільм знятий переважно статичною камерою, яка немовби закарбовує ожилі фрески. На них – буття цілого народу в переломний для держави момент. Ця держава складається з народу і тільки з нього: у кінострічці немає політиків, їх тут і не потрібно, бо ж, на думку режисера, Майдан – то величезна стихійна сила, що якоїсь миті організовано рушила вперед проти брехні, злодійства, за власну гідність…
Уся набережна Круазетт шалено аплодувала Лозниці, який підіймався знаменитими червоними східцями під пісню з «Майдану»: «О, Вітя, чао! Вітя, чао! Вітя, чао-чао-чао!».

А за день до того український павільйон представляв зарубіжним кінолюбителям кілька документальних стрічок про ті самі події. Місцеве телебачення показало кілька сюжетів, у яких глядачі виходять із зали з мокрими очима, а на камеру визнають, що хоч і багато чули про Майдан, але не очікували такої експресії. І точно так само хлюпала носами аудиторія, дивлячись картину українця Мирослава Слабошпи­цького «Плем’я» – драму про глухонімих та їхню «внутрішню державу», зняту із глухонімими ж таки акторами їхньою мовою жестів. І недарма, як виявилося, плакали: кінотвір із життя спецінтернату, до речі, без субтитрів і закадрового тексту, здобув аж три призи (зокрема, і Гран-прі) «Тиж­­ня критики» – одного з паралельних конкурсів у Каннах.

Сміливі теми

Імовірно, тільки соціально-політичною тематикою можна пояснити відбір у конкурс фільму Мішеля Хазанавічюса «Пошу­ки»: в ньому йдеться про другу чеченську кампанію, про пошуки маленьким хлопчиком своєї сім’ї, що згинула у вирі несправедливої війни. Російські федеральні війська тут не просто змальовані в чорних барвах: вони тягнуть на масштабну злу карикатуру. Шко­­­да, що Хазанавічюс, який зняв чарівну картину «Артист», отримав за неї головного «Оскара» два роки тому і, здавалося б, утвердився на світовому кінонебосхилі як творець привабливого кіно, увірвався, мовби слон до посудної крамниці, на чужу, незнайому територію.

До речі, на прес-показі «Пошуків» стався казус, який підтвердив, що ставлення до Росії та росіян неухильно змінюється: від недавньої доброзичливості в бік попереднього холодного несприйняття. Зазвичай на таких сеансах журналісти чітко визначають свою оцінку картини. На відміну від урочистих прем’єрних показів, де публіка у смокінгах влаштовує тривалі овації будь-якій стрічці (тут так заведено), медійники не соромляться свистіти й видавати невдоволене «бу-у!» як під час показу, так і по закінченні. Коли пішли фінальні титри «Пошуків», у залі почувся свист. Хто свистів, невідомо, але присутні чомусь подумали, що саме російські журналісти, ображені на Хазанавічюса за неприхильне ставлення до їхньої країни. «Росіяни, закрийте рота!» – закричали в залі.

На чужу територію з неминучими втратами для власного мистецького іміджу заліз не тільки Хазанавічюс: похмурий інтелек­туал-сюрреаліст Девід Кроненберґ перескочив на різку соціальну сатиру. І теж схибив. Напхана мегазірками, його конкурсна стрічка «Зоряна карта» (тут і Джуліанна Мур, і Міа Васіковска, й Роберт Паттінсон), яка розтинає нариви голлівудської тусовки й – ширше – американської богеми, та й (чого вже на дріб’язок розмінюватися) всього сучасного суспільства США, показала передусім заяложеність теми. Звичних провокацій режисера не вистачило, щоб задумана сатира досягнула мети, а не розтеклася фірмовими його прийомами на всю площину екрана. Зате «антизоряне полотно» яви­­ло водночас абсолютно приголомшливу Джуліанну Мур, що втілила тут, мабуть, найліпший зі своїх кінообразів (добре, хоч жу­­рі, яке зазвичай не вельми радо роздає призи американцям, відзначило актрису нагородою за найкращу жіночу роль). У свої 50 із гаком Мур настільки відчайдушно по-акторськи смілива, а її готовність з’являтися в епізодах більш ніж сумнівних з естетичного погляду так бентежить і підкорює, що все те мимоволі зводить нанівець будь-які спроби кпити з «фабрики мрій». Яка може бути сатира, коли там живуть і працюють такі відважні жінки?! А що стосується брехні, обману, нещирості, фальші, то дозволимо собі засумніватися в першості саме Голлівуда на цій стежці.

Це підтвердив, причому блискуче й куди цікавіше за Кроненберґа, Беннет Міллер, представивши в основному конкурсі фільм «Полювання на лисиць» і завоювавши ним режисерську «Пальму». Тут, мабуть, незайве пояснити: англійською назва звучить як «Foxcatcher» і незрозуміло, чи треба її взагалі перекладати, бо ж це наймення спортивної команди. Якщо Кроненберґ малює своє сатиричне полотно яскравими барвами, що переливаються всіма стразами світу, то Міллер виконує свою роботу з підібганими губами і злегка невдоволеною міною. Такий вираз обличчя весь час у головного героя, навіженого мільйонера Дюпона (сильно загримований Стів Керелл, один із найвідоміших і найбільш затребуваних коміків США, що несподівано постав у трагічній ролі). Згаданий товстосум вирішив спонсорувати олімпійську збірну з боротьби й у результаті застрелив тренера після поразки на Іграх. Історія, до речі, правдива: Дюпон цілком реальна людина, що з’їхала з глузду через непрості стосунки з матір’ю (у фільмі її грає велична Ванесса Редґрейв) і позбавила життя наставника спортивної команди Девіда Шульца під приводом його нібито причетності до розгалуженої шпигунської організації. Дюпон помер у в’язниці 2010 року.

найкращий фільм

Доки в Каннах не показали нової картини братів Дарденн «Два дні, одна ніч», фестиваль бачивсь якщо й не нудним, то якимось по-пристойному, по-євро­пей­­ськи витриманим, із галантними проявами витонченого щастя з боку підкованої в царині кіно публіки. Тут почували захват від «Містера Тернера» Майка Лі: й від Тімоті Сполла, виконавця головної ролі, й від видатної камери, що зуміла без усіляких комп’ютерних хитрощів схопити типово тернерівські пейзажі й розмістити дію на їх тлі. Тут галантно розшаркувалися перед мавританцем Абдеррагманом Сіссако, що зняв повільну, але превельми експресивну революційну драму з життя ісламських фундаменталістів, які перемогли. Тут доброзичливо чухали потилицю, дивлячись, як Томмі Лі Джонс у зрежисованому ним дивному фільмі «Місцевий» грає роль престарілого ковбоя, котрий мандрує преріями в компанії панянок. Тут відверто плювалися після жахливого психотрилера «Полонянка» колись яскравого канадця-вір­­мена Атома Еґояна. І тільки коли подивилися «Два дні, одну ніч», стало втямки: почалося. Поза будь-яким сумнівом, Дарденни знову зняли найкращий фільм каннського конкурсу. Ну що з ними зробиш?!
35-річна героїня Сандра (найчарівніша й найпривабливіша Маріон Котійяр), неабияк нервуючи, отримує повідомлення про те, що її звільнено. Причому зроблено це за підсумками голо­сування колективу компанії – 16 осіб, перед якими ставлять дилему: або вони висловляться за звільнення своєї колеги й отримають по €1 тис. бонусу, або ж вона залишиться, але додаткових виплат нікому не буде. Після вмовлянь шеф погоджується провести переголосування, і Сандра витрачає вихідні на обхід усіх учасників майбутнього вирішення її долі та на спроби пояснити їм, наскільки жінці, обтяженій двома дітьми й не надто вдатним чоловіком, потрібна робота. А ті у відповідь пояснюють, до якої міри їм необхідна ця тисяча.

Обхід співробітників стає Голгофою Сандри, на яку вона підіймається звивистими стежками, причому дорогою формулює текст вироку всьому сучасному суспільству і змушує робити те саме глядача. Одначе наприкінці мандрівки Дарденни раптом освідчуються в коханні: й до цього суспільства, що оступилося, й до кожної окремої людини, з якої воно складається. Простота й виразність думки, абсолютне вміння перетворити діалог із п’яти фраз, які, здавалося б, нічого не означають, на багатошарову картину, а героїню в рожевій маєчці – на надію не вмерлого гуманізму… Кому, окрім Дарденнів, це під си­лу? Але, звісно ж, дати братам третю за рахунком «Золоту паль­­му» було б надто нестандартним рішенням, а нинішнє журі пішло традиційною дорогою, що не всипана камінням сумнівів. І на цій дорозі вибрало Джейлана з його «Зимовою сплячкою» – більш ніж тригодинне полотно з життя такого собі турецького чєховсь­­кого дяді Вані. Двічі цей режисер здобував у Каннах Гран-прі – другий за значущістю приз, і присудження йому зрештою найвищої нагороди фестивалю було настіль­­­ки логічним, що навіть не потребувало пояснень. Немовби Джейлан сам виростив свою «Па­ль­­­­му», заздалегідь удобрив­­ши її двома менш цінними, але незайвими відзнаками.

Кіно та політика

Нинішній Каннський фестиваль видався бідним на інтриги: чи не єдина – закрутилася навколо російського конкурсного фільму: Андрєй Звяґінцев закінчив нарешті «Левіафана», історію дрібного підприємця Ніколая із Заполяр’я, який намагається з гідністю вистояти в усіх бідах, що на нього звалилися. Міжнародна преса розродилася лавиною захоп­­лених рецензій, що дружно обіцяли Звяґінцеву «золото». Спостерігачі розбилися на два гурти. Один запевняв, що саме російський режисер візьме «Золоту пальму»: мовляв, у нинішній політичній ситуації це стане найвиразнішим рішенням. У фільмі РФ представлено як країну, де гине все живе, де правлять брехня, фарисейство, приниження, кримінал. Інші були переконані, що будь Звяґінцев хоч тричі геніальний, Росії в Європі все одно нічого не світить. Перемогла середина: кінокартині дали приз за найкращий сценарій. Левіафан – біб­лійне чудовисько, символ злих стихій і самого диявола, присутній у Книзі Йова. Утім, стрічка радше відсилає до Томаса Гоббса, який у середині ХVII століття написав однойменну книжку про державу та її руйнівну для окремої людини силу.

На цьому фестивалі з’ясувало­­ся: загострення політичного протистояння на планеті, спроби де­яких дуже-дуже великих держав повернутися до забутого стану холодної війни визначили сферу інтересів світового кінематографа на найближчий час. А відтак збагне, мабуть, кожен: людям, готовим, як і раніше, картати мистецтво й політику за надто тісні взаємини, швидше за все, немає жодного діла ні до першого, ні до останньої.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.