Кадровий потенціал Української державності

Схоже, політики переконали істориків. І ті сьогодні у своїй більшості також твердять, що не було і бути не могло достатньої кількості підготовлених до реалізації глибоких політичних начерків виконавців та управлінців – ані після Помаранчевої революції, ані на початку 1990-х, ані, тим більше, у добу Української Революції 1917-21 років. І справді-бо: звідкіля взяти гарних управлінців? Де здобути кваліфіковані кадри для державного апарату? Бо ж усі старі кадри – ненадійні за визначенням, а для того, щоб виросли нові, потрібні десятиліття. Особливо після доби бездержавності…

Чи так це насправді? Звернімося до доби, від нас віддаленої, але засадничо важливої для подальшої долі країни та для нашого розуміння логіки українських політичних процесів – до революційної доби 1917-21 років. І спробуймо, чи мали достатні кадри управлінців УНР («перша» і «друга») та Українська Держава гетьмана Скоропадського. І при цьому почнімо не з цивільних чи військових адміністраторів, а із залізничників. Адже, попри всі події, попри катастрофічні нерідко військові й економічні умови, українські залізниці аж по 1920 рік працювали справно – звісно, не на території, контрольованій більшовиками, там розруха і голод, попри грізні декрети, починалися майже миттєво після появи військ під червоними прапорами.

Особливе значення залізничників в Українській революції пояснюється тим, що залізниці тоді були головним видом транспорту, так що навіть бойові дії найчастіше велися уздовж залізниць. Відтак, залізничники були єдиною професійною групою, правами якої гетьман Павло Скоропадський обіцяв опі­куватися ще у підписаній ним у день перевороту «Грамоті до всього укра­їн­ського на­роду» (до речі, начальник міліції Південно-Західних залізниць Сер­гій Моркотун на­лежав до кола найближчих співробітників гетьмана).  Коли ж до влади при­йшла Директорія, Симон Петлюра своїм наказом при­рів­няв усіх залізнич­ни­ків до військовослужбовців.

Читайте також: Паризька провокація: як більшовики запустили міф петлюрівського антисемітизму

Із середовища залізничників вийшла низка найвищих українських урядовців. Приміром, залізничник Іван Лопушенко став членом Центральної Ради. Шля­ховий інженер Всеволод Голубович теж став чле­ном Центральної Ради, а та­кож гене­ральним секретарем (тобто міністром) шляхів УНР, очолював де­ле­гацію УНР на мирних переговорах у Бересті, був голо­вою уряду та мініс­т­ром закор­дон­них справ. Інший шляховий інженер і член Центральної Ради – Гри­горій Си­доренко, – був міністром пошти і телеграфу УНР, очолював ук­ра­їн­ську де­ле­гацію на Мирній конференції у Парижі і став останнім послом УНР в Австрії. Керуючий справами Подільської залізниці Борис Бутенко був при­зна­че­ний міністром шляхів гетьманського уряду і до середини 1918 року повністю від­но­вив після кризи, викликаної кількамісячним більшовицьким пануванням і бойовими діями, нормальну роботу всіх залізниць країни. За особистою ініціативою він ство­рив комісію з ви­роб­лен­ня української технічної термінології для заліз­ниць. Організатор і голова Всеукраїнської спілки залізничників Андрій Мака­ренко на початку Української революції служив чиновником Управління Пів­денно-Західних залізниць у Києві. В уряді гетьмана Скоропадського він очо­лив депар­та­мент Міністерства шляхів. І саме Макаренко ввечері 14 листо­па­да 1918 року організував у приміщенні Управління залізниць нараду, на якій було ухвалено рішення про початок повстання проти гетьмана. Макаренко став одним з п’яти членів Директорії, що керувала повстанням.

Це тільки деякі дані про чолівку українських залізничників, про їхніх найбільш значних представників, а тим часом були і «прості» залізничники. Пізніше більшовицька пропаганда представляла цю категорію пролетарів як свою чи не найголовнішу опору. Але це – пропагандистський міф. Більша частина працівників залізниць (і висококваліфікованих робітників, і техніків, й інженерів, й управлінців) була на боці незалежної України. І не випадково, мабуть, потім радянські книжки про боротьбу з «ворогами народу» чимало цих «ворогів» (насправді – не народу, а більшовизму) змальовують саме як українських залізничників.

Наступна «команда» кадрового резерву Української революції – це кооперація. Кооперативний рух був вельми розвинутим на Наддніпрянщині ще за царської Росії. Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько півсотні їхніх союзів. Споживчі кооперативні товариства обслуговували 9 мільйонів осіб. На початку XX століття кооперативний рух на території України набув національного характеру, який проявився у намаганні організаційно усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів, створити свої всеукраїнські центри кооперації, а також ста­ти матеріальною опорою національно-визвольних сил. 1917 рік був відзначений значним організаційним зміцненням української кооперації. Кількість кооперативних союзів протягом року збільшилась удвічі і сягнула сотні. Впродовж 1917 і на початку 1918 року розпочали роботу такі потужні всеукраїнські кооперативні спілки, як-от: Дніпровський союз споживчих товариств («Дніпросоюз»), Центральний український сільськогосподарський кооператив­ний союз («Централ»), Український народний кооперативний банк («Українбанк»), а також Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК) – вищий представницький та координаційний центр української кооперації. Знані кооперативні діячі брали безпосередню участь у створенні Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського з’їзду, обіймали ключові посади в Генеральному Секретаріа­ті та багатьох місцевих адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення національно свідомих, знайо­мих з організаційно-управлінською діяльністю кадрів для створених революційних органів влади.

Кооперація розвивалася і за часів гетьманування Павла Скоропадського. «Дніпросоюз» у цей період об’єднував 7,5 тисяч кооперативів, які становили 70% усієї мережі споживчих товариств і обслуго­вували 12 мільйонів осіб. ЦУКК як вища представницька установа української кооперації на кінець 1918 року об‘єднав усі національні кооперативні центри, а також майже всі губернські і районні кредитні та споживчі союзи України. 1918 року почав діяльність Всеукраїнський кооператив­ний видавничий союз («Книгоспілка»), що об’єднав у своєму складі кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва. Але стосунки у правоконсервативного уряду з кооперацією на загал не склалися, тому кооперативний рух підтримав Директорію у її боротьбі проти Скоропадського. Саме кооперація взяла на себе постачання армії УНР всім необхідним – амуніцією, зброєю, продовольством. Найавторитетнійші кооперативні діячі впродовж 1919-1920 років обіймали ключові посади в уряді УНР (скажімо, Борис Мартос його навіть очолював).

Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського

А тепер – безпосередньо про військові кадри Української революції. Цілий ряд командувачів армійського (флотського), корпусного й дивізійного рівнів запропонував свої послуги незалежній Україні. Це були висококваліфіковані менеджери, адже генерали, адмірали та старші офіцери армійської, корпусної та дивізійної ланки мали бути управлінцями широкого профілю. Такі військовики за своїм статусом зосереджували у своїх руках не лише військову, а й цивільну владу на певних територіях, вони були змушені розв’язувати тисячі економічно-фінансових, правових і політичних проблем і через це мали неабиякий досвід адміністративного менеджменту. А їхня активна участь у світовій війні дала їм досвід керування великими масами людей у критичних ситуаціях.

Українська революція мала на своєму боці десятки генералів та адміралів, які могли би прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави – Юнакова, Омеляновича-Павленка, Грекова, Удовиченка, Сінклера, Галкіна, Мандрику, Покровського, Остроградського-Апостола, Клочковського, Зілинського, Дельвіга, Дядюшу і багатьох-багатьох інших. Генералітет і вище офіцерство УНР мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці та літератори з числа лідерів Центральної Ради та Директорії. Але провідні політики УНР панічно боялися бонапартизму, тож і не використали належним чином «кризових менеджерів» з числа генералів та полковників. Боялися бонапартизму військовиків навіть тоді, коли з-поміж них уже виокремився власний претендент на роль українського Бонапарта…

Куди складніше зрозуміти, чого далеко не повною мірою використав відданих українській справі генералів, адміралів та старших офіцерів гетьман Павло Скоропадський, сам бойовий генерал царської армії. Принаймні, конфлікт військовиків-патріотів з гетьманом сягнув такого градусу, що вже влітку 1918 року група генералів і полковників (зовсім не соціалістичних поглядів!) створила підпільну військову організацію «Батьківщина», яка мусила протистояти проросійським силам гетьманської держави.

А головне – велика маса офіцерів військового часу за фахом була цивільними фахівцями: агрономами, вчителями, інженерами тощо. Це теж були кадри, і кадри дуже численні. Саме до них, скажімо, належав поет Євген Маланюк, який не встиг до Першої світової війни завершити свою вищу освіту, і який потім гірко згадував про наївну віру цих молодих офіцерів у геніальність тодішніх політиків – про віру, зраджену багатьма з-поміж цих політиків…

І, нарешті, обов’язково слід згадати земців, чималий кадровий корпус працівників самоврядних земських установ та їхніх об’єднань.

Земства як установи місцевого самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року, а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь­кий уряд наба­гато менше контролював діяльність земств, ніж державних ус­танов, і тому в земських установах працювало чимало діячів українського ру­ху, і у свою чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, голова Дирек­торії УНР та головний отаман Армії УНР Си­мон Пет­лю­ра під час Першої сві­тової війни пра­цював за­с­тупником уповно­важе­ного Всеро­сій­ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра­ний головою Київ­ського губернського земства і Всеукра­їнського со­юзу земств. Члени Центральної Ра­ди Пав­ло Чи­жев­сь­кий, Воло­ди­мир Ле­онтович та Микола Ко­валевський пе­ред Українською рево­лю­цією працювали у Полтав­ському губерн­сь­кому земстві, Микола Біля­шівсь­кий – у Ки­їв­ському, а Ілля Шраг – у Чернігівському. Член Центральної Ради і посол Української Держави в Німеччині барон Федір Штей­н­гель до революції очолював комітет Пів­денно-За­хід­ного фронту Всеро­сій­сь­кого союзу міст. У цьому комітеті працювали також майбутні українські мі­ністри закор­донних справ Андрій Ніковський та Дмитро Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В’язлов. Голова уряду Української Держави Федір Ли­зогуб до революції очолював Пол­тавську земську управу. Міністром харчових справ Української Держави був діяч Полтавського губернського земства Юрій Соколовський, товаришем (тоб­то за­с­тупни­ком) міністра народної освіти та мистецтв – діяч Чернігівсь­кого губернського земства Петро Дорошенко, а товари­шами мі­ністра внут­рішніх справ – діяч Київського губернського зем­с­т­ва Олександр Вишневсь­кий та екс-голова Хер­сонської губернської зем­ської управи Сергій Варун-Секрет.

Це все – якщо брати тільки верхівку, найбільш визначних діячів із числа учасників земського руху. А були ж – і це головне – рядові працівники та представники середньої управлінської ланки. Звичайно, значна частина з них – як із «верхів», так і з «низів» – з великою підозрою ставилася до соціалістичних експериментів, особливо поширених на першому етапі існування УНР, інша – менша частина – підтримувала ці експерименти і, навпаки, не надто толерувала Українську Державу гетьмана Скоропадського. Але… Навіть Федір Лизогуб, сам давній земець, не зумів на чолі уряду належним чином використати земських фахівців. Можливо, через особисті риси, відзначені в еміграційних спогадах Павла Скоропадського: «У Лизогуба розмаху, вільної творчості, сміливості не було… Він був надзвичайно ретельним, дуже багато працював, але зі справами не завжди міг упоратися, оскільки не мав здатності відрізняти істотне, широкого державного значення від другорядного, що могло б зачекати…». Можливо ж через інші причини й обставини, проте факт є фактом – хоча земці і стали надійною опорою Української Держави (так, як кооператори – опорою УНР), але справи рухалися надто повільно і не завжди в правильному напрямі.

Утім, ми не згадали ще один «резервний загін» Української державності на Наддніпрянщині – галичан. Йдеться передусім про легіонерів полковника Коновальця, серед яких вистачало осіб з університетською чи гімназичною освітою і про яких не схильний до проукраїнських сентиментів Булгаков у «Білій гвардії» написав, що вони «були тонші на обличчя». Пізніше, у часи «українізації» більшовики вміло скористалися енергією й освіченістю тих тисяч галичан, які з різних причин опинилися на теренах Радянської України (у другій половині 1930-х практично всі вони були знищені, але це вже інший сюжет). Але ані УНР, ані Українська Держава, у якої в цьому плані були великі можливості, не використали «галицький ресурс» для налагодження системи державного управління. А можна ж було навесні-улітку 1918 року залучити – крім легіонерів – сотні західноукраїнських управлінців середньої та нижчої ланки до державного життя Великої України. Та й ряд депутатів австрійського парламенту і крайових сеймів можна було запросити до Києва.

Інакше кажучи, кадрові управлінські ресурси для побудови державності Українська революція – всупереч твердженням політиків – мала. І неабиякі. Інше питання, що жоден уряд, жоден державний лідер не зумів ефективно використати ці ресурси. Закономірне запитання: а чи можливо було таке взагалі? Так, можливо – досвід сусідньої Польщі доводить, що так. Бо не лише Пілсудський, а й переважна більшість тамтешніх політиків і пересічних громадян керувалися максимою: нехай спершу постане Польща, а потім уже ми самі розберемося, якою вона має бути. На жаль, в Україні так не сталося. Ані у 1917-21 роках, ані у 1991-му році, ані у 2004-му… Чи станеться наразі?