Стан латиноамерикансько-українських стосунків
Ця стаття — відлуння раніше опублікованої статті мого доброго колеги й друга Олександра Пронкевича. Займаємося близькими речами: він літературою та культурою Іспанії, а принагідно й Латинської Америки, а я — точнісінько навпаки. І так само, як і стаття Олександра, мій текст — невеселий та з дуже схожими акцентами. Тільки я зосереджуся на Латинській Америці, а Іспанії вже й не буду торкатися. Бо й так у мене країн більше.
От лише трохи виправлю спочатку деякі неточності попереднього допису. По черзі. Mercosur є не просто митною організацією, а економічним союзом держав Південної Америки. Цікава деталь: офіційними мовами цієї організації є іспанська, португальська та… індіанська мова ґуарані́, якою розмовляють приблизно 80 % населення Парагваю (а для більше як 30 % ця мова є рідною), де вона поряд з іспанською є офіційною. Індіанських мов Латинської Америки ще торкнуся нижче.
Також було зазначено, що друга складова іспанськомовного світу — Латинська Америка. Це не зовсім так, бо не вся Латинська Америка — іспанськомовна, адже Бразилія розмовляє португальською, декілька країн Карибського басейну — французькою, а ці ж мови є так само латинського кореня. Тож Латинська Америка й Іспаноамерика — речі не тотожні. А оскільки в тому басейні (не лише на островах) у деяких країнах офіційними мовами є ще й англійська та нідерландська, то існує поняття макрорегіону «Латинська Америка й Карибський басейн». Є ще й жарт, що Канада — найпівнічніший регіон Латинської Америки, бо має франкомовний Квебек; ну, то жарт… Але, крім нього, існує ще й цілком реальний парадокс: офіційно політична Латинська Америка розташована не тільки на двох американських континентах, а ще й у частині світу, яка називається Австралія й Океанія, адже славетний, попри свою малість, острів Пасхи розташований в Океанії, а належить Чилі.
Нарешті, в іспанськомовному світі існує, хоч і невеличка, та все-таки четверта складова: Іспаноафрика — Екваторіальна Гвінея, де іспанська мова є одною з трьох офіційних, і частково визнана держава Сахарська Арабська Демократична Республіка, хоча тут статус іспанської мови не закріплений офіційно, як, зрештою, і сама держава не дуже офіційна. Але це вже поза межами інтересів латиноамериканіста.
Ще неточність: латиноамериканських посольств у нас тільки чотири — Аргентини, Бразилії, Куби й Мексики. Посольств Панами й Перу немає, є їхні почесні консульства, як і ще кількох латиноамериканських держав. А от дипломатичні відносини встановлені, здається, з усіма.
Нарешті треба уточнити ще й тезу про те, що Латинська Америка налаштована набагато більше пропутінськи, ніж нам хочеться. На рівні пересічно-обивательському це справді так. Але голосування з «українських питань» на Генеральних Асамблеях ООН показує інше. Скажімо, резолюцію «Принципи Статуту ООН, що лежать в основі всеосяжного, справедливого і тривалого миру в Україні» 23 лютого 2023 року підтримали майже всі латиноамериканські країни, утрималися Болівія, Куба й Сальвадор, проти — тільки Нікарагуа, і були відсутні Венесуела й острівні карибські держави Гренада та Домініка.
Читайте також: Змії знову закурили люльку. Чому Бразилія вирішила підтримати Україну
З дипломатичного аспекту я й перестану відштовхуватися від попередньої публікації (не полишаючи, утім, її тональності й спрямування) та перейду до власних розважань.
Наші посольства є в таких латиноамериканських державах: Аргентина, Бразилія, Куба, Мексика, Перу, тобто на одне більше, ніж латиноамериканських у нас. Ще існує низка (почесних) консульств — наших там та їхніх тут, але то вже будуть обтяжливі для читача подробиці. З колосальною культурно-політичною та економічною експансією Росії в тій частині світу годі й рівнятися. Та й у плані науковому в них з есересерівських часів існує цілий Інститут Латинської Америки при Академії Наук, який має кілька спеціалізованих видань, зокрема журнали «Латинская Америка» та «Iberoamérica», який виходить іспанською мовою (принагідно: існує ще й термін Ібероамерика, що об’єднує американські іспаномовні країни та Бразилію). Ми можемо похвалитися тільки Центром латиноамериканських та іберійських студій «Casa Iberoamericana», що діє при кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн Київського національного імені Тараса Шевченка. Спеціалізованих наукових видань не маємо.
Порівняймося тоді з поляками… Усе одно невтішно. Вони мають посольства в Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Колумбії, Кубі, Мексиці, Панамі, Перу, Чилі. Відповідно, усі ці держави мають посольства в Польщі. А ще й Гватемала, хоча в ній польського посольства немає. Залишу поза межами статті стан польської наукової латиноамериканістики, до якої нам теж далеко. Натомість важливо наголосити, що в поляків майже всі посли в Латинській Америці знають мови країн свого перебування (у мережі були незадоволення, що посол у Бразилії не знає португальської), тоді як у нас знають тільки двоє з п’яти. Не маю морального права називати, хто саме, бо так випливає з Вікіпедії, а вона, зрештою, не є безпомилковим джерелом. Кому цікаво — може й сам подивитися.
Я далекий від дипломатії, тому насмілюся лише припустити, що добра обізнаність посла з країною перебування взагалі (окрім знання мови) має викликати більше симпатії не тільки в дипломатичних колах, адже він і виступає в ЗМІ, і на якихось акціях буває. Погляньмо, як із цим справи в поляків. Отже, у них дев’ять посольств у Латинській Америці (не буду обтяжувати читачів іменами послів, крім одного). Посол у Перу й за сумісництвом у Болівії та Еквадорі Антоніна Шьнядецька-Котарська — дуже знане ім’я в гуманітаристиці, доктор наук (якщо по-нашому) у галузі етнології, антропології, стосунків між корінними народами й іспанськомовними більшостями тощо. Повірений у справах (цей дипломат не має ще рангу посла) у Венесуелі та за сумісництвом у кількох країнах Карибського басейну — кандидат (по-нашому) географічних наук. Посол на Кубі — магістр іспанської філології, має надруковані праці з історії доколумбового й колоніального театру в Латинській Америці. Посол у Мексиці — перекладач латиноамериканської літератури й літературний критик. Посол у Панамі (до кінця минулого року; термін повноважень скінчився, а новіших даних не маю) — кандидат гуманітарних наук, перекладач літератури з іспанської. Отже, п’ять з дев’яти не лише володіють мовами, а ще й обізнані з культурою і є науковцями.
Що в нас? Посол у Перу й за сумісництвом в Еквадорі та Колумбії — блискучий маяніст, кандидат історичних наук Юрій Полюхович. Крім іспанської та англійської, володіє ще й класичною мовою ієрогліфів мая. Йому, щоправда, краще було би представляти Україну в Мексиці та за сумісництвом у Гватемалі, але там з 2020 року на своєму місці Оксана Драмарецька (крім іспанської, володіє ще шістьма іноземними мовами), яка у вересні минулого року гідно дорікнула президенту Мексики Андресові Лопесу Обрадорові за присутність на параді до Дня незалежності Мексики російського військового контингенту — і це мало неабиякий розголос в іспанськомовних пресі та телебаченні.
Підсумок: у поляків — п’ять науковців-гуманітаріїв з дев’яти дипломатів, у нас — один з п’яти.
Переклади з латиноамериканських літератур у нас з’являються, їх порівняно багато (найплідніше працюють патріарх Сергій Борщевський та Галина Грабовська), але ще дуже нам далеко як до сусідів, так і до сасєдєй. А от на іспаністичних відділеннях університетів уваги мало: навіть дуже добрі викладачі обмежуються переважно іспанською літературою; радий був би помилитися, але здається, що спецкурс з іспанськоамериканської літератури є лише в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна, читаю я. Колегам не дорікаю, бо розумію: до Іспанії і доїхати простіше, і перебування там безпечніше. Тому й студентам «перспективніше» займатися цією країною. А все-таки…
Як і що казати латиноамериканцям про Україну
Та, можливо, проблема навіть не тільки в цьому. А в тому, що не зрідка навіть ті, хто блискуче говорить іспанською (а таких викладачів і студентів у нас чимало), не знають, як і що саме сказати іспанською латиноамериканцям про Україну, як передати наші історико-культурні реалії по-іспанському й провести можливі паралелі. Для цього треба на іспаністичних відділеннях мати нехай коротенькі курси історії, культури, літератури, політики України, читані іспанською (навіть на пів семестру кожен!). Тоді студенти володітимуть певним набором мисленнєвих і лінгвістичних кліше, щоб говорити про це іспанською мовою. Навіть обізнаним з нашою гуманітарною та політичною проблематикою таке важкувато без спеціальної підготовки. Викладачі, здатні читати такі курси іспанською, є? Зміни в програми й навантаження вносити треба? Якісь — хай невеличкі — посібнички іспанською мовою про це існують?
Росія тепер подає себе як продовжувачку антиколоніальної, національно-визвольної політики СРСР. А який там — хоч тоді, хоч тепер — стан «малих» культур і мов, чи знають про це пересічні латиноамериканці? Чи зуміємо ми розказати їм, що фраза з повісті чукчі Юрія Ритхеу (насправді його ім’я просто Ритгев, але в цій статті на таке місця не вистачить) «Полярне коло» (1977): «Вообще, куда деваются чукотские книги? В нашей библиотеке их нет!», або історія не́нецької дівчинки, яку забрали з родини в інтернат, денаціоналізуючи там, з повісті Анни Не́ркагі «Аніко з роду Ного» (1975, перекладена іспанською!) зрештою реалізувалися в прийнятий при Путіні закон про необов’язковість вивчення мов меншин у «національних» автономіях РФ, наслідком якого стало самоспалення удмуртського вченого, кандидата філософських наук, доцента Альберта Разіна 10 вересня 2019 року? (Цей день ушановувати б на рівні ООН чи ЮНЕСКО!)
І запитати тоді, чи вони чули про самоспалення угорців в Україні (а удмуртська, до речі, споріднена з угорською)… І плавно почати тоді ставити запитання про те, яких сучасних письменників індіанською мовою кечуа (приблизно 12 мільйонів мовців) чи аймара (понад 2,5 мільйона мовців; і обидві ці мови, як і угорська, — аглютинативні) опоненти читали бодай у перекладі, бо сучасна — умовно ХХ–ХХІ століть — література (не фольклор!) індіанськими мовами таки існує… А чи знають опоненти, що за колоніальних часів — до початку ХІХ століття — приблизно 85 % населення іспанських колоній не розмовляли іспанською мовою, а тепер тих, хто вміє говорити мовами індіанськими набереться, може, 0,05 %? Може, вам, друзі-латиноамериканці, саме через це й подобається захисниця прав поневолених народів Росія? Знов наголошую: чи можемо ми вести таку полеміку іспанською мовою?
Читайте також: Як Україну чують в іспанськомовному світі
А як спростувати поширюваний Росією міф про «адін нарот», не морочачи латиноамериканцям голови геть невідомою їм слов’янською історією? Нещодавно в Лісабоні я опинився за одним столиком з аргентинцем. Чоловік явно не розумів суті російського нападу на нас, почав розпитувати. Я не став забамбулювати йому мізки воєнно-політичними аспектами агресії, а спробував перевести це в план російської хворобливо-імперської самосвідомості, адже, кажу йому, rusos — це насправді ми, українці. А як це часто трапляється в історії та мовно-культурному розвитку споріднених лінгвістично народів, назва одного народу переходить на інший близького походження. «От, скажімо, — питаю, — який сучасний народ офіційно називає себе римлянами (romanos)?». «Румуни», — правильно відповідає він (rumanos, а по-румунському — români). «Ну, от, — веду далі, — а сучасні італійці себе так не називають. Але ж румуни не претендують на Італію. А ви, латиноамериканці, усіх себе разом узятих називаєте latinos, але ж не претендуєте на Лацій (Lătĭŭm, а іспанською — Lacio)». І додав іще, що так само й словенці не планують завоювати словаків або навпаки. «Отака, — підсумовую, — у росіян хвороблива імперська психіка». Контраргументів не було.
Іншим подразником для латиноамериканців є «неоколоніалістичні» прагнення США економічно й політично підпорядкувати собі їхні країни. Як у ХІХ столітті, так і ще до принаймні 1977 року, коли президент США Джиммі Картер підписав угоду про повернення Панамського каналу під юрисдикцію Панами, це було значною мірою так. Мірою значною, та чи переважною? Безумовно, підтримка диктатур у Нікарагуа чи Гватемалі — річ ганебна. Та, утім, латиноамериканці в різних країнах безліч разів обирали й обирають політиків продажних. Останній яскравий приклад — здійснена 2014 року мексиканська енергетична реформа, що дає змогу брати участь іноземному капіталові в розробках нафтових і газових родовищ, тоді як 1938-го за урядування президента Ла́саро Ка́рденаса нафтова промисловість була націоналізована. Треба елегантно ставити тамтешніх опонентів носом до цих проблем.
Але необхідність знання латиноамериканських проблем іноді стає нагальною і в боротьбі з прихованим проштовхуванням північним ворогом своїх ідеологічних схем. З 2014 року я припинив друкуватися в російських латиноамериканістичних виданнях, хоча тамтешні друзі-колеги й запрошували, навіть висловлюючи підтримку Україні (один тоді так і написав: «Я — за Україну», от тільки після 24 лютого 2022 року вже ніхто не обізвався; сподіваюся, що просто бояться…).
І от в отой перший «елдеенерівський» етап війни, коли й у наших громадян у головах ще було казна-що, звернулася до мене електронною поштою одна молода дама (писала по-українськи, і сама, здається, родом з України), яка займається кіно, має за плечима якісь престижні студії в Росії та за кордоном. Вона запропонувала спільно організувати в Харкові показ документального латиноамериканського фільму (з уже готовим перекладом) про громадянські збройні конфлікти в Колумбії (до речі, Колумбія ж теж не претендує на славетний федеральний округ у США, на Британську Колумбію і зворотних претензій немає, і ті дві держави так само не конфліктують між собою через це) і зробити доречний та відповідний до цього мій виступ-коментар, трансполювавши це на донбаські події та порівнявши ці два конфлікти.
«Ну, — сказав, — воно в принципі й можна, та тільки з донбаськими подіями воно якось не порівнюється, бо в нас тут іноземне втручання, а там — громадянські війни. Якщо захочете той фільм показувати, то я можу підготувати якийсь історико-культурний коментар (хоча Колумбією я спеціально не займаюся), але конфлікт на Донбасі можна порівняти б з виникненням 1903 року держави Панама, що було пов’язано з інтересами США побудувати Панамський канал (будівництво розпочалося 1904-го)». Хоча тертя між колумбійським Адміністративним департаментом Панама й центром і справді було частиною постійних, зрештою, громадянських воєн у Колумбії ХІХ–ХХ століть, та без втручання США (хай уже вибачить мені адміністрація Байдена, якій дякую за допомогу) Панама не відділилася би (принаймні тоді). Після того листів не було…
А про сприйняття пересічними латиноамериканцями донбаських подій як громадянської війни годі й говорити, такого хоч греблю гати в іспанськомовній проросійській пресі. Отже, повторюся, такі речі треба знати тим нашим людям, хто за посадою має вести діалог з Латинською Америкою, також треба знати, як і що сказати про це іспанською мовою, підкреслюю — не просто добре володіти іспанською.
Примітка. За згодою автора публікуємо текст згідно з нормами сучасного правопису, що не завжди враховує правильність передання іспанської фонетики.