Як ви потрапили до Донецького аеропорту?
– Наприкінці грудня 2014 року 8 рота нашого 3 батальйону готувалася до ротації у ДАП. Нам поступила команда прибути в селище Піски. Ми прибули на позицію під назвою “Республіка міст”, а звідти поїхали шукати позиції наших десантників. Була ніч і стояв густий туман — хоч в око стрель. Їдемо, вдивляємось у темряву, шукаємо орієнтири, причому розуміємо, що десь попереду Донецьк і ворожі війська. На в’їзді у Донецьк стояв ворожий блокпост і в них на озброєнні був великокаліберний кулемет. Але вони не відкривали вогонь, сподіваючись, що ми попадемо в пастку живими. Але наш інстинкт тоді спрацював на відмінно: ми звернули з прямої дороги і потрапили на позиції батальйону “ОУН”, який стояв тоді на краю Пісків. Саме вони дали нам знак трасерними кулями і допомогли не наскочити ненароком на ворога.
У Донецький аеропорт ви заїжджали через блокпости окупантів. Багато хто з бійців називав це приниженням, не хотів їхати і вимагав прориватися до своїх по старій дорозі. Яке відчуття було у вас?
– Я почував себе так, ніби об мене ноги витерли. Особливо було важко, коли наш підрозділ “оглядали”. Деякі хлопці просто кипіли від ненависті і я хвилювався, щоб вони не зірвалися і не почали стріляти. Вагомим недоліком для особового складу було те, що нас обмежували у перевезенні боєприпасів і важкого озброєння, яке суттєво звужувало наші можливості. Добре, що знайшлися бійці, котрі знали, як ховати патрони і гранати, щоб їх не було видно під час “огляду”.
Читайте також: «ЛДНР»: зона вічного карантину
Після такого переходу вам не було важко у самому аеропорту?
– Перші два дні, а це був початок січня 2015 року, ми взагалі не розуміли, що відбувається на летовищі. Особливо важко було вночі. Нічого не видно, з усіх боків стрільба. Нам ще й передали по рації, що у Пісках загинув наш замкомандира роти з повітряно-десантної підготовки, одесит, патріот з великої букви — капітан Володимир Григорович Терещенко. Для нашої роти це був перший контактний бій, перший досвід, як воювати в таких умовах і виживати.
Нашими бійцями були доукомплектовані зміни на постах, а на підтримку були прикомандировані хлопці, які мали чималий бойовий досвід – це одне відділення 93-ої бригади, два добровольці з “ОУН” та один взвод 74 ОРБ, які в подальшому проявили неймовірний героїзм.
Поранення Ігоря Римаря, бійця з вашого взводу, якось вплинуло на подальше перебування у ДАПі?
– Це був важкий удар, якщо чесно, я навіть не впізнав в пораненому Ігоря: нижня щелепа вирвана, горло теж пошкоджене, рука вирвана. Але при тому, він був при свідомості і реагував на всі події: не міг говорити і пробував писати пальцем по руці. Ігоря цікавило, що з його кінцівками, чому не відчуває обличчя. Доводилося заспокоювати хлопця, казати, що це тільки поранення, але воно не критичне… Ігор все чув і лишень кивав головою. Після надання медичної допомоги Ігорем Зиничем і капеланом Олегом Марінченком, ми закутали Ігоря в кожух, обклали термопакетами, обмежили доступ до нього бійцям і стали чекати на евакуацію.
Росіяни не погодилися, щоб наша МТЛБ забрала Ігоря: боялися, що нам зможуть підвезти боєприпаси, час збігав, мороз посилювався. Після 10-ти годин очікування наш штаб вийшов на зв’язок і поставив нас перед фактом: двоє бійців без зброї мали принести Ігоря до в’їзду у Донецьк і завантажити його в автомобіль окупантів. Часу було обмаль, рішення прийняли з Петром Полицяком, який пізніше загинув під завалами терміналу. Ігоря довелося нести в бік Донецька по великому снігу. Шлях до точки евакуації був дуже важкий, відстань у півтора кілометри, ми подолали за дві години. І ще добре, що не натрапили на мінні “сюрпризи”.
Читайте також: Зафіксована пам’ять про війну, що триває
Біля автомобіля швидкої нас зустрічали три людини: медик, водій і російський розвідник, який представився полковником повітряно-десантних військ. Ми передали Ігоря медику і за той час, що його оглядали, нам вдалося переговорити з полковником. Він казав, що нам немає чого ділити і в такому дусі, а в кінці пообіцяв, що доправить пораненого Ігоря до лікарні, і на тому розмова закінчилася.
Чи вплинув цей епізод на перебіг боїв? У вас не було бажання помсти?
– Ми були пригнічені пораненням Ігоря, проте коли наша медик з позивним Кроха, яка перебувала в Пісках, зателефонувала Зіничу і повідомила, що Ігоря уже передали на нашу територію, усім стало легше. Зібрали хлопців, обговорили проблеми по позиціях, вислухали пропозиції побратимів Фестиваля, Італійця та Чорного і взялися до роботи. У окупантів відбулася ротація і вони захотіли показати свою силу. Але протягом дня після кількох годинних боїв, вони тричі запрошували перемир’я. Росіяни кидали дими, щоб ми не бачили, як вони вивозять своїх вбитих та поранених.
Але на цьому проблеми у ворогів не закінчилися: у них почався конфлікт між російськими військовими і кадировськими найманцями. Причиною стало те, що російський офіцер глузував через втрати з офіцера сусіднього підрозділу: «Що, отримали від укропів? Це вам не прогулянка по Грузії». Кадировці не стерпіли образи і почали стріляти. Бій між ними тривав два дні, жертви були з обох боків.
Після 10 січня обстановка у Донецькому аеропорту змінилася. Росіяни активізувалися, їхні розвідувальні групи намагалися підійти до летовища, щоб захопити його зненацька. Ви були готові до такого розвитку подій?
– Тоді кожен день приносив якісь сюрпризи і ми уже нічому не дивувалися, а просто діяли по ситуації. Командир “Веселий” з нашими саперами розмінували сходову клітину, щоб ми мали змогу підніматися наверх терміналу і спостерігати за окупантами. На додачу до всього, в ті дні непогано працювала наша артилерія, яка подавляла ворожу активність.
Читайте також: Мирний план Зеленського: пишний пустоцвіт
Під самим аеропортом, а це – нульовий (тобто замінований і ніким не контрольований) поверх, кожного дня ми чули підриви. Вороги робили спроби розміновувати проходи, був момент, коли ми чули, як працював перфоратор, тобто терористи робили гніздо для закладки вибухівки. Я передавав цю інформацію командуванню, проте її ніхто серйозно не сприймав.
Змінилася і картина бою. Бездумні виходи і втрата живої сили з боку ворога припинилися, натомість всі банформування — “Спарта”, “Сомалі” та інші — об’єднали зусилля. У них змінилося керівництво, системно почала працювати їхня артилерія, танки та інша бронетехніка. Окупанти обстрілювали всю будівлю, розчищаючи всі поверхи від мін, розтяжок, які були закладені різними нашими підрозділами. Осколково-фугасний снаряд попадав у перекриття і від детонації підривалося все, що було поряд. Таким чином готувався плацдарм, де пізніше могла б закріпитись ворожа піхота.
Диспетчерська вежа, яка слугувала вам спостережним пунктом, впала 13 січня від методичних танкових обстрілів. Чому проти них не задіяли нашу артилерію?
– Росіяни тримали свою бронетехніку поблизу житлових будинків і саме з цих районів, де мешкали мирні люди, вони вели обстріли. Наша артилерія не могла бити туди, інакше постраждало б цивільне населення. Саме на це ворог і розраховував.
Що ж стосується їхньої бойової операції, в ході якої була зруйнована спостережна вежа, то вони добре підготувалися до неї. Я бачив, як російські танки та САУ виїхали і чітко били в по центру вежі. Близько десятої ранку вона похилилася і з гуркотом розсипалася. Я одразу доповів командиру, а він передав у штаб. На щастя, на вежі тоді ніхто з наших бійців не постраждав, але ми більше не могли використовувати її для спостереження і відповідно проводити контрзаходи щодо контролю деяких місць, через які ворожі групи проникали до терміналу. І це суттєво погіршило наше становище.
Чи не було бажання покинути аеропорт після втрати вежі, адже ви залишились “сліпі”? Деякі бійці, які залишилися живими після виходу з ДАПу, говорять, що думали над таким рішенням.
– Коли все сталося, ми зібралися з командирами і вирішили, що без наказу ніхто нікуди не буде виходити: захищаємо термінал до останнього. Тим більше наш штаб вважав, що життю бійців нічого не загрожує. Один з командирів взводу розвідки, який 14 січня прибув до нас і того ж дня виїхав, доповів “нагору”, що в аеропорту навіть кулі не літають і всі наші розповіді про важкі бої – це брехня. 14 січня справді було тихо, а початок кінця веде свій відлік 15-го числа. Але командування повірило випадковій людині, а не тим, хто постійно тримав оборону.
Зранку росіяни почали обстрілювати нас зі всього, що було у них на озброєнні. В той час отримав важке поранення боєць 74 ОРБ Сергій Касьянов з позивним Косий. Коли я підійшов до столу на якому оперували хлопців, то побачив, що він уже згасав. Куля влучила у голову, пройшла через неї і не залишила жодних шансів на життя.
Бої тривали на всіх постах, які були тоді у нас. Один з моїх бійців піднявся на самий верх і виявив штурмову групу ворога, яка займала верхні поверхи терміналу. Замість того, щоб доповісти, він кинув в них гранату. Кілька росіян отримали поранення, але ми втратили можливість заскочити їх зненацька.
Ми все ж таки зробили одну контратаку, яка виявилася вдалою, але не вистачило боєприпасів і людей, щоб її розвинути. Під час другого штурму окупанти уже чекали нас і відповіли вогнем з гранатометів. За той час, що тривав бій, ми встигли зрозуміти, хто був перед нами. Один з командирів московських найманців репетував по рації, що його бійців затиснули, що вони несуть великі втрати і їм потрібна допомога. Ми чули цю розмову, адже прострелені наскрізь перекриття терміналу не глушили звуків. З боку ворога були справжні “рекси”, які мали за плечами по декілька воєнних операцій по всьому світу. Проте їхній професіоналізм розбивався об нашу стіну патріотизму, як би це пафосно не звучало.
Під час одного з наступних боїв я був на сходовій клітині між поверхами і побачив, що з боку позиції “Монастир” російські терористи розкладають протитанковий гранатомет. До них було метрів 500, тому я не став стріляти з автомата, щоб не виявляти свого місця знаходження, а попередив хлопців, щоб вони відійшли із зони ураження. Тим більше, вороги стріляли осколковими гранатами, а це могло погано закінчитися для нас. Бойовики влучили на поверх вище і одна з ракет обвалила стіну на мене. Коли прийшов до тями, оглянув поверхню одягу, зрозумів, що мене не зачепило і повернувся до своїх.
Тобто того дня вже тривали бої за кожне приміщення терміналу?
– Так, відстань до ворога становила 10-30 метрів. Один з наших бійців, позивний “Італієць”, подавив два ворожих розрахунки: один кулеметний, інший снайперський. Проте росіян було так багато, що вони пробували відрізати нам шляхи до відступу, тиснули з усіх боків і крок за кроком займали приміщення.
Читайте також: Що думають про ініціативу Сивохо на Донбасі?
Вороги, наголошую, діяли дуже професійно. Вони з боями, агресивно, наполегливо, чіпляючись за кожен дюйм, поступово заповнювали звільнений простір, підсилювали одне одного на позиціях. Це був дуже високий рівень, а ми трималися на межі своїх сил. В якийсь момент біля мене вибухнула граната і я полетів на поверх нижче. Вдарився головою об бетон — добре, що на мені був шолом, який розколовся. Мені вдалося швидко прийти до тями і допомогти хлопцям евакуювати озброєння і боєприпаси з південного посту, паралельно організовуючи з допомогою солдата Володимира Клепача новий пост оборони.
Ви доповідали про те, що відбувається штурм аеропорту?
– Про всі події, які несли цінну інформацію, або про ситуації, котрі не можна розв’язати самостійно, доповідали командуванню. До нас прибула підтримка з 9-ої роти, але на той момент кількість поранених вже катастрофічно збільшилась, тривала вимушена евакуація і відхід з утримуваних постів. Скупчення особового складу негативно впливало на моральний дух окремих бійців і вносило тимчасовий хаос в управлінні. До нас зумів приїхати начальник штабу із позивним “Араб” – це підняло настрій нашим хлопцям, один з них пожартував: “Якщо помирати, то з начштабом”! “Араб” не вмішувався в управління обороною, нашого командира “Веселого” призначив командувати зовнішнім периметром, за мною закріпив внутрішній, сам став на зв’язку з командуванням. Приїхав оцінити обстановку і командир розвідки “Рахман”, але при виїзді транспорт був підбитий: водій загинув, а він отримав поранення. Один з наших побратимів “Зеник” вивів його через летовище у розташування наших військ.
Деякі бійці пробували панікувати, довелося подавляти в них цей настрій і максимально задіювати їх в обороні аеропорту та догляді за пораненими. Останні, хто мав таку можливість, заряджали магазини, розкривали цинки з патронами, вкручувати запали в гранати і передавати усе на пости, з яких бійці вели вогонь по ворогу.
Російські підрозділи протягом двох днів здійснили 5-6 атак із застосуванням газу — це не дало очікуваного результату, але багато бійців отримали отруєння. Окупанти згори, через отвори у стелі, кидали гранати, крили артилерією можливі під’їзди до ДАПу. Ситуацію ускладнювало те, що більше 30% особового складу мали вогнепальні поранення, більше половини контузії і дрібні кульові. Наш командир “Веселий” отримав важке поранення, капітан Байненков – сильну контузію. Зброя у бійців після 20-ти годинного бою клинила, перегрівалася, виходила з ладу, що могло в критичний момент спричинити затримку і створити невідворотні проблеми у разі масової атаки ворога.
“Борода” зі своїми бійцями відчайдушно тримали позицію “Калітка”, а “Сокол” і “Зеник” управляли іншими постами. Тверезо оцінюючи ситуацію, начальнику штабу запропонували рішення — викликати на себе артилерію. Дехто з хлопців кричав: “Нам буде гаплик! Не можна цього робити”. Але аргумент був залізний: “Нам і так гаплик, якщо ми не вдаримо артилерією по верхніх поверхах. А так буде шанс, що вони там повиздихають, а до нас можливо і не долетить”.
“Араб” визвав “Васильки” – міномети 82 калібру — проте вони великої шкоди ворогу не завдали, а ми майже не відчули цих попадань. Перед тим хлопці з “Правого сектору” дали номер своїх мінометників. Я зателефонував їм і попросив, щоб накрили 120-міліметровими мінами дах нового терміналу. Коли росіяни відчули кілька “прильотів”, стрілецький бій припинився, бо вони не могли зрозуміти, що коїться. “Араб” набрався сміливості і запросив по рації: “Артилерія всього сектору, викликаю вогонь на себе”. І почалися коломийки на даху Донецького аеропорту…
Ми були таким собі сиром в мишоловці. Снаряди влучали у місця закріплення ворожої піхоти, накривали групи підкріплення і це зводило плани ворога нанівець. Але і нам було непереливки, монолітна підлога під ногами плавала від вибухів, гуркіт розривів снарядів ворожої і нашої артилерії з’єднався у суцільний зловісний клекіт, який супроводжувався яскравими спалахами і наступним пронизливими свистом осколків, які кожної секунди несли смерть. Я молився, щоб не було недольотів і снаряд не залетів до нас.
Поряд перебували бійці 90-го батальйону, які вчасно прийшли нам на допомогу — це були круті хлопці, ідейні. Вони швидко перейняли управління обороною на себе, Іван Зубков коригував нашу артилерію і завдяки йому, було знищено вороже крупнокаліберне кулеметне гніздо, а “Сєвер” організовував оборону і розміщення поранених у більш захищених від осколків місцях.
Тобто наші воїни теж постраждали внаслідок прямих влучань снарядів і мін?
– Від прямих ні, але на жаль без жертв не обійшлося. Деякі хлопці отримали важкі осколкові поранення. Одного з них, Юрія Кушніра, не встигли довезти до госпіталю і він помер. 16-го січня бої продовжувалися, напруження у аеропорту зростало, виснаження давалося взнаки. Бійці відключалися прямо із зброєю в руках на постах: як стріляли, так і засинали. Разом з вільними бійцями ми будували барикаду, щоб закрити поранених від осколків і в той момент біля мене вибухнула граната, випущена з гранатомета. Мене відкинуло до стіни, потім вдарило об стелю, перекрутило і я гепнувся на бетон. Прийшовши до тями, зрозумів що не відчуваю лівої руки і ніг. “Де рація?” – промайнуло в голові. Правою рукою намацав її і закинув у підсумок. Визначив, в якому боці перебувають наші бійці і поповз до них. Хлопці помітили мене і під перехресним вогнем Олександр Грошев зумів затягти мене за укриття.
Голова думала, проте ноги не працювали, вони були перебиті. Медик Ігор Зінич, коли прийшла моя черга (а я був четвертим), підійшов до мене, оглянув і надаючи медичну допомогу сказав з властивим йому гумором: “Жити будеш!”. Разом з ним тоді першу медичну допомогу надавав капелан Андрій Полухін.
Як вам вдалося покинути Донецьке летовище в такому стані?
– 17 січня зранку нам рацією передали з штабу, що російське керівництво просить перемир’я, аби забрати тіла своїх вбитих та поранених в терміналі і на його підступах в присутності ОБСЄ. Ми погодилися, але за умови, щоб нам надали можливість евакуювати і наших поранених, тому що попередні спроби результатів не дали, бо ми втратили людей і транспорт. Тоді ніхто не знав, що це була пастка. Не досягнувши кінцевого успіху у штурмах, понісши втрати і отримавши деморалізовані підрозділи, росіяни скористалися затишшям і під прикриттям ОБСЄ завезли в новий термінал вибухівку, якою і підірвали наших бійців 20 січня 2015 року.
18 січня о 4 годині ранку Ігор Зінич нагнувся до мене і тихо сказав приготуватися до евакуації. Як виявилося, прибула МТЛБ: одні бійці вели вогонь по верхніх поверхах, а інші допомагали переносити у вантажний відсік машини важкопоранених бійців. Тіла Владислава Остапенка (позивний “Остап”, 93-тя бригада) і нашого десантнтика Володимира Труха поклали згори. На жаль, у зв’язку з тим, що евакуація відбувалася під час бою, не всіх поранених вдалося забрати…
Водій МТЛБ Дмитро Ґудзик із позивним “Ласточка” привіз нас у Водяне, далі усіх відправили у лікарню міста Селідове, а пізніше до Дніпра. 19 і 20 січня 2015 року я телефонував до Петра Полицяка, з яким виносив Ігоря Римаря, розпитував яка ситуація, скільки поранених і ще деякі нюанси оборони. Через деякий час знову пробував дзвонити, але телефон Петра та інших бійців уже мовчав. Для багатьох наших хлопців, на жаль, бої за ДАП були першими і останніми.
Підрозділи 25, 79, 80, 95, 6-та рота 93 бригад, добровольчі підрозділи брали участь у спробі деблокувати аеропорт, але через неточні розвіддані і сильний туман, понесли великі втрати, так і не досягнувши поставлених цілей. До цього часу такими, що пропали без вісті, вважаються наші бійці Бондар Олександр, Степанишин Валерій, Кравчук Олександр, Ковальов Юрій, Ґудзик Дмитро.