Політика

  ▪   Максим Віхров

Мирний план Зеленського: пишний пустоцвіт

Чому гучні мирні ініціативи влади не дають результатів, і як Зеленському вийти з цієї ситуації
Матеріал друкованого видання
№ 11 (643)
від 12 березня

Припинення війни на Донбасі було однією з ключових обіцянок Володимира Зеленського перед виборами. З тих пір минув майже рік, і фрази на кшталт «зійдемося десь посередині», «треба просто перестати стріляти» вже стали крилатими. Щоправда, вживаються вони здебільшого в іронічному контексті, бо передбачувано виявилося, що для деокупації Донбасу одного бажання Зеленського замало. Причому мирні ініціативи, з якими він прийшов до кабінету на Банковій, блокуються аж ніяк не «войовничою меншістю», а Москвою, яка вимагає від України не діалогу, а капітуляції. Жодних переконливих ознак того, що Кремль змінить свою деструктивну позицію, наразі нема. А відтак президентові рано чи пізно доведеться обирати, яким чином адаптуватися до такої сумної дійсності та як пояснити свій вибір не лише власним симпатикам, а й усьому суспільству.


Однією з перших мирних ініціатив Зеленського була відбудова мосту в Станиці Луганській, зруйнованого окупантами ще 2015 року. Міст і справді було відновлено та урочисто відкрито в листопаді 2019-го. Окрім практичної користі для функціонування тамтешнього КПВВ, у цьому був і недвозначний символізм: мовляв, команда Зеленського будуватиме мости, а не стіни. Невдовзі після цього стартувало розведення військ, яке стало ще переконливішим аргументом на користь миротворчих намірів нової влади (хоча, як показало імпровізоване опитування мешканців окупованих територій, які ходять через міст у Станицю, серед них чимало тих, хто дякує за ремонт… Путіну). Але в процесі розведення Зеленському неодноразово доводилося робити хорошу міну при поганій грі, ігноруючи російські обстріли на відповідних ділянках або ж оголошуючи їх «провокаціями» неназваних сил. Загострення 18 лютого 2020 року все ж таки змусило його прямо заявити про спробу окупантів зірвати мирний процес. Однак, за словами очільника МЗС Дмитра Кулеби, перемовини щодо розведення на інших ділянках відновляться вже цього місяця. У тому, що розведення можна так чи інакше закінчити, сумнівів нема. Проблема в тому, що на практиці ані розведення, ані ремонти мостів не приводять ані до миру, ані до звільнення Донбасу.

 

Читайте також: Що думають про ініціативу Сивохо на Донбасі?


Не менш важливим здобутком Зеленського на миро­творчій ниві є поновлення «діалогу» в нормандському форматі. Зустріч у Парижі, котра відбулася після більш ніж трирічної перерви в грудні 2019-го, далася Зеленському нелегко. Щоби добитися цієї зустрічі, українська сторона терпляче здійснювала розведення військ, а в жовтні 2019-го навіть оголосила про погодження так званої формули Штайнмайєра, спровокувавши хвилю протестів під слоганом «Ні капітуляції!». Однак перемовини в Парижі виявилися не надто результативними. Фактично єдиним реальним здобутком можна вважати обмін полоненими, який відбувся 29 грудня 2019 року. Що ж стосується формули Штайнмайєра, то її імплементація — безвідносно до того, наскільки це відповідає інтересам України — і досі залишається неможливою. Просто тому, що умовами її імплементації є повне припинення вогню, вихід російських військ з Донбасу, відновлення контролю за кордоном та низка інших пунктів, виконувати жоден з яких Москва наразі не збирається. Таким чином, на довгоочікуваній нормандській зустрічі було виголошено чергову декларацію про добрі наміри, яка ні до чого не зобов’язує РФ і нічого не змінює для України: Донбас залишається окупованим, а на фронті й далі стріляють.

Трансляція «дружніх голосів» на окуповані території безсумнівно потрібна. Але подавати «боротьбу за уми» в якості заходів зі звільнення Донбасу — це самообман влади або ж спроба ввести в оману власних громадян


Ще одна мирна ініціатива Зеленського пов’язана із «боротьбою за уми» мешканців окупованих територій — про це він говорив ще під час передвиборчої кампанії. Засобом такої боротьби влада вважає окремий телеканал зі специфічним контентом, покликаним нейтралізувати російську пропаганду. Створення такого медіа анонсували ще в липні 2019-го, а нещодавно, 2 березня 2020 року, відбувся офіційний запуск телеканалу, який отримав назву «Дім/Дом». За наявними даними, новинний контент займатиме лише одну годину ефіру на добу, а решту часу заповнять розважальними програмами. На контент власного виробництва канал планує перейти до 2022-го, а до того користуватиметься контентом медіагруп, який вони надаватимуть за символічну плату. Через останню обставину на підконтрольній території України канал мовити поки що не буде, а на територію окупованого Донбасу «Дім/Дом» транслюватиметься через супутник. Зрозуміло, що говорити про якість реалізації цього проекту поки що зарано. Але проблема в тому, що результативність цього амбітного проекту мало залежатиме від якості самого каналу. Хоч би наскільки високою була його якість, джерелом місцевих новин для мешканців ОРДіЛО залишаться саме «республіканські» медіа. Ну а російське телебачення дивитимуться просто тому, що доля ОРДіЛО зараз залежить не скільки від Києва, стільки від Москви.

 

Читайте також: Як президенту зустрітися з реальністю


Усе це, звісно, не означає, що мешканці ОРДіЛО пов­ністю поділяють російський наратив. Громадяни пізнього СРСР вельми скептично ставилися до офіціозу, проте всі читали радянські газети, слухали радянське радіо й дивилися радянське телебачення — навіть ті, хто потайки ловив «Радіо Свобода». Трансляція «дружніх голосів» на окуповані території безсумнівно потрібна (докладніше див. Тиждень № 39 (567) 2019), проте варто реально оцінювати її практичний потенціал. Подавати «боротьбу за уми» у вигляді заходів зі звільнення Донбасу — це самообман влади або ж спроба ввести в оману власних громадян. З 2014-го населення «республік» живе в умовах авторитарних окупаційних режимів, де не проводиться справжніх виборів та референдумів, де заборонена несанкціонована громадська робота, натомість існує комендантська година та сумнозвісні підвали «МГБ». Якщо в Україні коливання настроїв визначають результати виборів та впливають на рішення центральної влади, то суспільна думка в ОРДіЛО жодним чином не впливає на політику окупантів. Тому навіть якщо «битва за уми», яку оголосив Зеленський, і буде виграна, це не приведе до зникнення «ЛНР» та «ДНР», виводу російських військ з Донбасу тощо.


Період, коли якась чергова мирна ініціатива влади викликає жвавий інтерес, поки що триває. Але рано чи пізно їхня безрезультатність стане очевидною. І саме тоді Зеленському, чия підвищена увага до власних рейтингів очевидна, доведеться шукати способів, як подолати розчарування та байдужість. Таких способів насправді небагато. Перший полягає в тому, що влада спробує йти на радикальні поступки Росії в надії отримати більш переконливу «історію успіху» на Донбасі. Тривожним дзвіночком є заява новоспеченого прем’єр-міністра Дениса Шмигаля про відновлення водопостачання до Криму — нібито «лише для населення» й лише з міркувань «гуманітарної відповідальності». Версія про те, що водопостачання на півострів може стати платою Москві за поступки на Донбасі, ще потребує перевірки, а заяви Шмигаля поки що залишаються лише заявами. Однак ставши на такий шлях, команда Зеленського ризикує продемонструвати суспільству не історію успіху, а історію зради, котра матиме і для влади, і для країни далекосяжні негативні наслідки.

 

Читайте також: У пошуках мізків


Другий спосіб вийти із пастки власних передвиборчих обіцянок вимагатиме від Зеленського неабиякої рішучості. Прийнявши об’єктивну дійсність, президент може відкрито перейти з категорії «голубів» у «яструби»: заявити про нездійсненність власних добрих намірів, визнати деструктивну позицію Москви й перейти від симуляції миротворчості до боротьби з агресором. Останнє зовсім не обов’язково означає запуск радикальних військових сценаріїв — насамперед ідеться про зміну наповнення комунікації з власними громадянами і нову дипломатичну стратегію на міжнародній арені. Але для Зеленського це означатиме конфлікт із власними виборцями, які гарантовано помітять переродження свого кандидата на ненависного їм попередника. Також Зеленському-яструбу доведеться зіткнутися зі спротивом проросійських сил, які отримають чудову нагоду мобілізувати й наростити свій електорат за рахунок тих, хто 2019-го поставив на Зеленського-голуба. Прощання з комфортною миротворчою риторикою стане випробуванням на міцність і для самої команди президента. Словом, порвати із власним передвиборчим образом Зеленському буде вкрай непросто.


Вочевидь, найкомфортнішим для президента залишатиметься третій шлях — затягувати невизначеність. У такому разі йому доведеться балансувати, утримуючись від капітулянтських кроків, котрі могли б надміру роздратувати суспільство, та одночасно уникати військово-патріотичної риторики, яка могла б спровокувати зрив малопродуктивного «діалогу» з Москвою. На практиці це може обернутися нескінченним процесом переговорів, консультацій, підписань протоколів та узгоджень пунктів, який створюватиме ілюзію того, що ситуація на Донбасі не повернулася до попереднього замороженого стану. А відтак дорікнути Зеленському зривом мирного процесу буде неможливо. Проте весь цей процес відбуватиметься у вищих планах міжнародної політики, тимчасом Донбас залишатиметься окупованим, а на фронті й далі стрілятимуть. Цілком зрозуміло, що рейтингу Зеленського це не врятує — питання в тому, наскільки сповільниться його зниження. Але з тими, хто обіцяє швидке й просте вирішення надскладних проблем, інакше бути й не може. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.