"Ніде правди діти, наша молода держава виявилася не вельми презентабельною. По-суті, вона стала плюс-мінус реікарнацією совка в його малоросійській провінційній іпостасі: плюс – певна побутова свобода, мінус – система стримувань для самої номенклатури. Заходи з «розбудови держави» (офіційне гасло 1990-х) обмежилися створенням адміністративних інструментів перерозподілу потоків, конструювання капіталістичної економіки зводилося до того, що монополізм найгіршого зразка початку ХХ століття ставав нормою на початку ХХІ, тоненька парадна «національна» обгортка ховала під собою фактичну культурну колонізацію колишньою метрополією", – пише Макаров.
"Збудження Майдану 2004-го з його чистими намірами й сподіваннями (після 13 років незалежності) швидко зійшло нанівець, не підкріплене жодними позитивними змінами. Якщо дивитися з дистанції, в сценарії прогресуючого занепаду, який давав нагоду недоброзичливцям вживати стосовно України презирливе визначення failed state, нічого дивного не було: інфантильне, розбещене страхом і апатією суспільство не мало шансів упоратися з важким спадком допотопної командної системи й не менш застарілої мілітарної економіки", – зауважує публіцист.
"Будьмо відверті, дорослість українців під час Євромайдану була несподіванкою не лише для сторонніх спостерігачів, а й для самих учасників акцій протесту. Але нічого не береться з нічого, внутрішня готовність до відповідальності та взаємної довіри або є, або її немає. Тут з’ясувалося, що вона існує. Назовні вийшов процес який здавався маргінальним: представники старшого покоління, що два десятиліття тому були, м’яко кажучи, байдужі до національної ідеї, виявилися послідовними патріотами, а молоді люди, здавалося б, виховані на сурогатних цінностях, – носіями справжніх", – наголошує Макаров.
Більше читайте у матеріалі Юрія Макарова "Вистраждана свобода" у №34 "Українського тижня".