Історик, дипломат, лицар. Ким був князь Іван Токаржевський-Карашевич

У плеяді визначних українських дипломатів доби національно-визвольних змагань 1917‒1921 років чільне місце належить Івану Токаржевському-Карашевичу (1885‒1954) – українському громадсько-політичному діячу та вченому-історику. Він, як і більшість представників тогочасного дипломатичного корпусу молодої української держави (В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Олександр Лотоцький, Сергій Шелухин, Микола Василько, Степан Томашівський, Федір Матушевський, Володимир Залозецький, Василь Панейко, Олександр Шульгин, Андрій Яковлів, Михайло Тишкевич, Олександр Вілінський, Євген Онацький, Отто Ейхельман та інші), не мав фахової дипломатичної освіти й лише теоретично був підготовлений до праці в урядових інституціях, проте здобув відповідний хист і правовий вишкіл у процесі розбудови самостійної України.

Князь Ян (Іван-Степан-Маріян) Токаржевський-Карашевич народився 24 червня 1885 року в селі Чабанівці Ушицького повіту, на Поділлі. Досліджуючи власний родовід,  простежив свою належність до старовинного роду литовських князів на Токарах і Керцові. Учений писав, що є нащадком давнього литовського роду, пов’язаного з Україною від XIV століття. Григорій Курас, який вивчав життєвий шлях Івана Токаржевського, віднайшов складений ученим докладний родовід, матеріали якого зберігаються в архіві НТШ у Нью-Йорку.

Після завершення навчання в Першій житомирській гімназії Іван Токаржевський студіював філософію та політичні науки в університетах Фрейбурга, Відня, Мюнхена й Тулузи. У 1910 році, отримавши ступінь доктора філософії та політичних наук, повернувся на Батьківщину й до 1918 року мешкав у рідній Чабанівці, займався господарством. Водночас не залишався осторонь громадських справ. Під час Першої світової війни працював у допомогових організаціях Червоного Хреста. У 1917 році був обраний членом Подільського губернського та Ушицького повітового земств.2

Від весни 1917 року, коли Лютнева революція сприяла активізації суспільно-політичної діяльності української інтелігенції, Іван Токаржевський виявив неабияке зацікавлення національно-визвольним рухом. До певної міри цьому допомогло його близьке знайомство з родиною Олександра Лотоцького – відомого громадсько-політичного й державного діяча, письменника та публіциста, який увів його в коло українських поступовців. На Всеукраїнському національному конгресі в Києві (6–8(19–21) квітня 1917 року) Іван Токаржевський мав змогу познайомитися з багатьма його відомими учасниками. У своїх споминах учений згадував, що прибув на конгрес «як звичайний глядач, захоплений національним зривом приспаного так довго українства, не знаючи майже нікого з чільних українських діячів і манаджерів конгресу». Він згадував, що був «здезорієнтований осоружною… левізною поглядів більшости присутніх, у яких вона сполучалася з відштовхуючою мене російською рутиною».

На конгресі Іван Токаржевський приєднався до кількох своїх знайомих, що належали до кола «правобережних “панів”», які так само, як і він, були «розгублені перед видовиськом розбурханого “демократичного моря”». Цікаво читати його враження про виступи делегатів Національного конгресу, адже Іван Токаржевський не був заангажований до жодної української політичної партії. «Промови були дуже ліві і у всіх уперто наголошувано бажання тісного, федеративного зв’язку а революційною, демократичною Московщиною, – згадував діяч. – Всім промовцям здавалося потрібним говорити з патосом про цей тісний зв’язок тепер, коли зникла зненавиджена царська влада, з якої робилось одиноку причину, одиноке джерело всіх лих».

Під час цих промов думки Івана Токаржевського натомість кружляли в далекому історичному минулому, і він, за власними словами, пригадував, як «Московія… намагалася знищити нашу державу, як нищила Київ, до якого потім доклеювала свій незаконний родовід, яких інтриг вживали московські князі, щоб розкласти і роздробити українську народню цілість, щоб урвати хоч клаптик української землі, знівечити церкву, викрити всі очолювані князями, чи козаками патріотичні рухи…». Надзвичайне враження на вченого справила доповідь на Національному конгресі Дмитра Дорошенка, який у той час був товаришем голови Української Центральної Ради й заступником губернського комісара Київщини (віце-губернатором). Зокрема, Іван Токаржевський зауважив, що у цій промові не було «жодних вигуків, дешевого патріотизму, але була самовпевнена гідність людини, що знає які права має його нація, знає як ці права окреслити, зв’язуючи їх з історією минулих віків і як захистити». Він особливо відзначив у словах Дмитра Дорошенка «історичний і юридичний вивід прав окремих народів в федерації, з зверненням всієї уваги на Україні, [що] мав передовсім на увазі і захист тих прав».

Відданий українській справі 

Влітку 1917 року в київському помешканні Івана Токаржевського відбувалися збори й наради, на яких збиралися гуртки польських і українських діячів. За його словами, «говорилося часом про історичні форми державного устрою», форми поєднання «роз’єднаних елементів українського громадянства». Час від часу ці збори відвідували і Дмитро Дорошенко, і В’ячеслав Липинський, а також члени гуртка українців-латинників, створеного останнім.

Читайте також: Сергій Шелухин. Самостійник від юриспруденції

Дипломатичній кар’єрі Токаржевського сприяв В’ячеслав Липинський, який за Гетьманату Павла Скоропадського був призначений очільником українського посольства в Австро-Угорщині. Підбір ним співробітників до посольства не був випадковим. Амбасадор прагнув насамперед притягнути до участі в національному державотворчому процесі представників шляхетської верстви, залучивши їх до роботи у своєму дипломатичному представництві. Згадуючи це, Дмитро Дорошенко в листі до історика Миколи Чубатого писав: «…Пан Токаржевський – поміщик з російського Поділля, до весни 1918 р. він виступав як “polak kresowy”, але весною 1918 р. під впливом, гадаю, покійного Липинського, станув на українську державну службу». Дмитро Дорошенко також зазначав, що Іван Токаржевський хоча й був «ревним римо-католиком, відданим своїй релігії, але в той же час усім серцем прилучився до українства» й енергійно працював для національної справи.

В’ячеслав Липинський дуже добре знав Івана Токаржевського з юнацьких часів, адже він був його шкільним товаришем у Житомирській гімназії. Тому вибір був невипадковим. Іван Токаржевський згадував, що він «пручався» скільки міг, «покликувався на непідготовленість», на те, що «політика, а тим більше дипломатія» для нього «чужі, але нічого не допомогло». В’ячеслав Липинський спільно з Дмитром Дорошенком таки вмовили його поїхати до Відня в ролі радника посольства.

Під час роботи в українській амбасаді у Відні В’ячеслав Липинський та Іван Токаржевський склали дуже вдалий тандем, успіху якого насамперед сприяло їхнє спільне бачення розширення міжнародних контактів України. Йдеться, зокрема, про навʼязання двосторонніх контактів із Ватиканом, ініціатором цього став Токаржевський, про що він писав у листі до тодішнього міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка. «В цім напрямці могли би ми дещо зробити тут у Відні через віденського Нунція, – зазначав український дипломат у своєму зверненні, – але мабуть найбільше можно би зробити звернувшись до Монсініора Ратті тимчасового легата на все колишнє царство російське, котрий тепер приїхав до Варшави». Очевидно, що римо-католик Іван Токаржевський добре знав, хто з папських урядовців має вплив і може реально сприяти у пропагуванні українського питання. Зокрема, він просив Дмитра Дорошенка передати українському амбасадору у Відні доручення «увійти в зносини офіціальні з Папською Столицею через Нунціїв Віденського та Мюнхенського… та виробити признанє самостійності України…». В’ячеслав Липинський напередодні свого візиту до Києва звертався до Дмитра Дорошенка з подібною пропозицією, підкреслюючи, що Рим може мати вирішальне значення «при заключенні миру та на мировій конференції…».

В’ячеслав Липинський був уповноважений гетьманом Павлом Скоропадським провести від імені Української Держави обмін ратифікаційними грамотами з усіма країнами, які підписали Берестейський мирний договір. 15 липня 1918 року він провів обмін ратифікаційними грамотами з уповноваженими Болгарії, 24 липня – Німеччини. 22 серпня 1918 року, під час відрядження українського амбасадора до Києва, радник посольства Іван Токаржевський обміняв ратифікаційну грамоту з турецькою стороною.

Під час роботи в українському посольстві у Відні Іван Токаржевський встиг здобути неабиякий авторитет. Про це, зокрема, свідчить і той факт, що під час офіційного візиту до Відня міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка йшлося про відрядження Івана Токаржевського до Будапешта для організації українського посольства. На той час українське зовнішньополітичне відомство вже готувалося до заснування дипломатичних представництв в Австрії, Угорщині й Чехії після розпаду Австро-Угорської імперії.

Читайте також: Державник за переконанням

Після падіння Гетьманату й відновлення Української Народної Республіки Івана Токаржевського-Карашевича було відряджено до Туреччини. У 1919‒1920 роках він був радником, а в 1920‒1921 роках – послом УНР у Туреччині. За дорученням уряду Директорії здійснив візит до Риму, аби особисто представити папі Бенедикту XV становище українського духовенства в Галичині (арешт митрополита Андрея Шептицького, церковні переслідування і т. ін.). У січні 1922 року Іван Токаржевський був призначений віце-міністром закордонних справ і очільником міністерства УНР в екзилі. 3 вересня 1924 року він оголосив про свою демісію й виїхав із Тарнова через Прагу до Франції.

Пробудження державного інстинкту

В’ячеслав Липинський надзвичайно цінував Івана Токаржевського за пієтет до національних традицій, пошану до лицарського героїзму предків, глибоку культуру та ерудицію. Тому і прагнув долучити діяча до новоствореної ним та його однодумцями консервативної організації – Українського союзу хліборобів-державників. Липинський переконував представника одного з давніх шляхетських родів, що державний інстинкт мусів би «довести до того, аби всі давні пани об’єднались, простивши собі всі взаємні провини і на бік усунувши всякі москво-, польоно- і инші фільства». А доки це не відбудеться, на думку В’ячеслава Липинського, Україна залишатиметься «фікцією і леґендою». Поряд зі старою аристократією, на переконання вченого, мала творитися нова аристократія українська. І народжуватися вона могла лише за умови, коли «стара (аристократія. – Т. О.) дасть їй приклад єдности і зорганізованости». «Коли-ж ми до цього не здатні, то я не можу повірити, щоб потомки Махна були кращі, розумніщі і честніщі від нас, – писав В’ячеслав Липинський Іванові Токаржевському. – Зневіра в наші власні “панські” сили і шукання популярности у хамів, замість з покорою помиритись з братами − ось що нас губить».

Протягом 1924–1936 років Іван Токаржевський мешкав у Франції. Був членом комітету «Франція – Схід» і редактором бюлетеня «Франція – Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства, головою ради Міжнародного геральдичного інституту. У 1936–1948 роках обіймав посади секретаря редакції місячника Мальтійського ордену. Сучасники вказували на його слабкість до титулів. Іван Токаржевський цінував своє князівське походження, членство в Мальтійському ордені. У 1923 році уряд УНР в екзилі навіть видав посвідчення про його княжий титул.

У паризький період життя вчений присвячував чимало часу науковим студіям, збирав історичні та геральдичні матеріали. Зокрема, підготував 1-й том «Діярія Гетьмана Пилипа Орлика» та «Походження і герб гетьмана Мазепи». Дипломат та історик мав неабиякий авторитет у міжнародних наукових колах. Був членом дирекції та головою ради Міжнародного геральдичного інституту.

Але більшість вільного часу Іван Токаржевський присвячував національній справі. Після переїзду до Італії 1936 року він опанувавши ще й італійську мову, почав дописувати до різних італійських часописів. Читав лекції про Україну і всіляко пропагував українське питання. Поряд із цим досліджував історичні документи в римських, падуанських та інших архівах і бібліотеках. Після створення в Німеччині Інституту родознавства та знаменознавства Івана Токаржевського було запрошено в управу цієї інституції, на співробітництво в журналі «Рід та знамено», який редагував Євген Архипенко.

Читайте також: Від Польщі до Аргентини. Як прибічники Павла Скоропадського збудували міжнародну гетьманську мережу

Його дружина Оксана Токаржевська-Карашевич (у дівоцтві Лотоцька, 1897–1950) була відомою українською громадською діячкою, активісткою українського жіночого руху. Вона публікувала статті у французьких та італійських виданнях на українську тематику, організовувала громадські національні концерти та виставки, брала участь у міжнародних жіночих конгресах у Відні (1921) та в Парижі (1926). В Італії Оксана Токаржевська публікувала статті в «Оссерваторе Романо» на українську тематику.

Родина в Італії дуже бідувала, друзі намагалися допомогти їм виїхати до США. Так, Дмитро Дорошенко писав писав Миколі Чубатому: «Я ціню таких людей, як Токаржевський, які стали по нашім боці й лишились нам вірні, хоч він як поляк міг би зробити собі добру карієру в Польщі. У нас він має лиш біду, злидні, жадних перспектив, а проте вірно тримається нас… Варто не дати загинути цим культурним людям». І в серпні 1948 року подружжя дістало можливість переїхати до Великої Британії. У Лондоні Іван Токаржевський був обраний членом Центрального Комітету Антибільшовицького блоку народів і головою філії цієї організації в Англії.

Попри те, що Липинському не вдалося схилити Івана Токаржевського-Карашевича до діяльності в консервативному таборі, останній таки увійшов у його лави вже в повоєнний період. Мешкаючи у Великій Британії, Іван Токаржевський зблизився з гетьманичем Данилом Скоропадським і почав активно співробітничати в заснованому 1948 року журналі «Визвольний шлях». Часопис репрезентував ОУН та гетьманців. Досвідчений публіцист Іван Токаржевський писав політичні статті (під псевдонімом І. Остикович).

Читайте також: Покликання варяга. Чому Вільгельма Габсбурґа розглядали, як «чужоземного королевича» для України

Серед науково-популярних дописів Івана Токаржевського, підписаних криптонімом «Т. К.», слід відзначити статті про Ярослава Мудрого, історію церкви, про віче, військо в княжу добу та інші. На жаль, досі поза увагою науковців залишаються його праці, присвячені історії України-Гетьманщини. На думку дослідників його спадщини, творам ученого властиві широке історичне тло та великий і різноманітний фактографічний матеріал. Ідеться, зокрема, про праці Івана Токаржевського «Бій під Полтавою: історичний фон», «Гетьман Мазепа – Князь Священної Римської імперії», «До історії роду Орликів», «Жінки в житті Мазепи» та інші. Учений тривалий час збирав документи для написання ґрунтовної історії української дипломатії, яка залишилась у рукописі. Лише невеликий уривок із неї був опублікований після смерті автора в журналі «Визвольний шлях».

Уже на схилі літ Іван Токаржевський зробив остаточний вибір на користь українського консерватизму. Так, у своїх споминах про Дмитра Дорошенка, опублікованих у гетьманському часописі «Український літопис», він із певною симпатією оцінює державний апарат доби Павла Скоропадського. «Переворот 29 квітня 1918 р. і поява генерала Павла Скоропадського в якости голови держави, з історичним титулом гетьмана, були загально прийняті з задоволенням навіть на Правобережжі, де національна свідомість мала іншу форму, як за Дніпром, – писав він. – І тому, коли сформувався уряд і переорганізовувалися міністерства, до цього поставилися люди більш уважно, як за Центральної ради і в них появилися поважні громадяне з відповідною освітою».

Іван Токаржевський-Карашевич відійшов у вічність 18 листопада 1954 року. Попрощатися з великим українським патріотом прийшов і гетьманич Данило Скоропадський. 7 липня 1978 року князь був перепохований на українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью-Джерсі. «Серед сучасників блистів маєстатичною величчю», – було зазначено в його некролозі.