«Нині політичний лад республіки є президентським. Керманича країни безпосередньо обирає народ, – заявив Хаменеї. – Однак, якщо коли-небудь, можливо, у віддаленій перспективі, ми дійдемо висновку, що парламентський лад кращий для формування виконавчої влади, проблем зі зміною чинної нині системи немає. Тим не менш, будь-яка зміна має ґрунтуватися на засадах ісламу, й іранська система може бути змінена виключно відповідно до цінностей ісламської революції 1979 року та Конституції».
Можна припустити, що підготовка до такої зміни намічена вже давно. Адже раніше, у вересні, голова комісії з енергетики парламенту Ірану Хамідрза Катузіан публічно заявив, що потреби в президентській посаді в Ірані немає, коли він має верховного лідера і Вілаят-і-Факіх (систему управління, згідно з якою на чолі держави має бути мусульманський юрист, вчений-богослов, до завдання якого входить перевіряти закони країни на відповідність шаріатським правилам).
Однак, навіть попри своєрідний «парламентаризм» в Ірані, уряд не має права самочинно ліквідувати посаду президента і замінити його на прем’єр-міністра. Меджліс (парламент) може лише ратифікувати відповідні зміни до іранської Конституції, і лише в такому разі ця політична рокіровка можлива.
Президента в Ірані обирають на чотири роки, і переобраний він може бути ще на один термін. У такому разі, якщо пропозиція аятоли Хаменеї буде прийнята, після внесення поправок до Конституції Ірану депутати обиратимуть прем'єр-міністра.
Чому ж постало запитання щодо доцільності існування інституту президентства? Річ у тім, що останнім часом у верхніх ешелонах іранської влади помітно загострилися протиріччя. Консерватори, яким належить більшість місць у Меджлісі, різко критикують адміністрацію і найближче оточення президента, звинувачуючи його соратників у корумпованості. Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад ці звинувачення рішуче відкидає.
Але консерватори діють не самі по собі – вони пов’язані з аятолою Алі Хаменеї. На президентських виборах 2009 року Хаменеї підтримував Махмуда Ахмадінежада, але навесні 2011-го між верховним лідером і президентом спалахнув конфлікт у зв'язку з розбіжностями у персональному складі керівників нового уряду.
Схоже, що ця суперечка зайшла уже доволі далеко. Слід зазначити, що стосовно президента країни Ахмадінежада може початися кримінальне розслідування у зв'язку з розкраданням з державної скарбниці $2,6 млрд. І, як не виключають іракські експерти, найближче президентське оточення може бути причетне до скандальної справи про розкрадання.
Власне, інформація про необхідність ліквідації формального «двовладдя» в Ірані почала просочуватися ще у травні. Саме тоді деякі призначенці та прихильники аятоли Хаменеї, зокрема серед військових і Корпусу вартових Ісламської революції (Революційна гвардія), поклали початок ідеї, що немає жодної потреби в діяльності президента Ірану і що верховний лідер мусить мати можливість керувати країною через війська, котрі перебувають під його командуванням.
Здавалося, що у верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї не мало б бути претензій до Ахмадінежада. Ставши президентом 2005 року, останній провадив від імені іранського народу найрадикальнішу фундаменталістську ісламську політику. Попри численні резолюції Ради Безпеки ООН, він продовжував розвиток ядерної програми Ірану, публічно декларував, що Ізраїль має бути «стертий з мапи світу», стверджував, що Голокост є міфом.
Ахмадінежада було приведено до присяги на другий термін в серпні 2009-го, після кількох місяців політичних протестів в країні щодо спірних результатів президентських виборів. Виступи опозиціонерів були жорстоко придушені силою його союзників з Революційної гвардії та міліції Басідж (до обов’язку якої негласно входить розгін демонстрацій та переслідування опозиціонерів).
Тобто Махмуд Ахмадінежад одержав владу на другий термін повноважень завдяки підтримці аятоли Алі Хаменеї, тоді як іранська поліція, Революційна гвардія і міліція Басідж розправлялися з опозицією, заарештувавши чимало її лідерів і нападаючи на демонстрантів.
Характер і методи боротьби з опозицією дозволили Ахмадінежаду створити широку мережу із найважливіших посадових осіб у військових і силових структурах та центральних провідних засобах масової інформації. Ця нова еліта стала грізною силою підтримки влади Махмуда Ахмадінежада завдяки безпосередньому сприянню і допомозі верховного лідера Ірану.
Проте саме на цьому етапі своєї політичної кар’єри очільник Ірану почав почуватися самостійною політичною фігурою. Розтоптавши виступи опозиції, Ахмадінежад відчув у собі силу розпочати таємне протистояння зі старшими консервативними імамами, які стали хранителями державної влади після Ісламської революції 1979 року.
Президент Ірану раптом повірив у те, що йому до снаги побудувати свою систему політичного патронажу з власними джерелами фінансування та окрему розвідувальну мережу, яка підпорядковуватиметься верховному лідеру. А на додаток він вирішив добирати своїх кандидатів на парламентські перегони 2012 року, і найголовніше, на президентську гонку 2013-го.
Хоча і обраний особисто на президентську посаду верховним ісламським лідером Ахмадінежад почав намагатися зіграти у свою гру, ігноруючи інтереси свого патрона і покровителя. Чим кинув прямий виклик владі консервативного духовенства. Адже, прагнучи переробити президентську посаду на потужнішу і впливовішу політичну посаду, яка може функціонувати незалежно, а іноді навіть входити у протиріччя з Алі Хаменеї, Ахмадінежад явно переступив неписані правила маріонеткової поведінки іранського президента і наважився посягнути на владу верховного лідера країни аятоли Алі Хаменеї.
Реальний розкол розпочався з того, що Ахмадінежад без узгодження з Хаменеї намагався звільнити з посади керівника міністерства інформації та національної безпеки Хейдара Мослехі. Ця посада не лише є найвпливовішою в уряді, а й забезпечує контроль над внутрішнім життям Ірану. Верховний лідер наказав зберегти цю посаду за нинішнім міністром.
Також варто звернути увагу на те, що в травні Махмуд Ахмадінежад відправив у відставку трьох міністрів, серед них і міністра нафти Масуда Мірказемі. При цьому він публічно заявив, що на деякий час сам очолить Міністерство нафти. Але й тут аятоли показали президенту його справжнє місце. Так, Наглядова рада ІРІ – надпарламентського органу, до складу якого входять найавторитетніші представники шиїтського духовенства, визнала такий крок Ахмадінежада неконституційним. Після чого почало здаватися, що кар’єра президента потрапила в політичне піке.
Але, відчувши себе незалежним від аятол, Ахмадінежад уже не міг зупинитися. У вересні 2011-го, щоб прокласти шлях для свого щорічного візиту до Організації Об'єднаних Націй, Ахмадінежад з великою помпою заявив про швидке звільнення двох американських туристів, яких засудили до восьми років за «шпигунство». Та незабаром після його публічного оголошення, судова система Ірану, яку контролює верховний лідер, заперечила, що ці люди будуть звільнені найближчим часом, заявивши, про своє виключне право розпоряджатися їхнім звільненням, що стало сильним ударом по іміджу президента Ахмадінежада.
І хоча американських туристів усе ж було звільнено 21 вересня, однак лише тому, що аятоли хотіли показати себе на світовій арені великодушними. До того ж вони повністю досягли своєї мети – показали, що Ахмадінежад не здатен контролювати ситуацію в Ірані, отже, зовсім не є самостійним і самодостатнім політиком.
У такому разі може постати запитання: чому ж аятола Хаменеї обрав свого часу саме Ахмадінежада? Можна спробувати віднайти кілька логічних пояснень. Алі Хаменеї під час президентської кампанії 2005 року підтримав Махмуда Ахмадінежада не лише тому, що цей скромний син коваля мав чітку жорстку консервативну позицію, а й тому, що він при цьому був політичною фігурою, якій бракувало власної бази підтримки.
Однак, попри це, Ахмадінежаду вдалося здобути перемогу на виборах, отримавши підтримку в колах ветеранів та ідеологів ірано-іракської війни, які були консервативні, релігійні, багато в чому популістськи налаштовані і зневажливо ставилися до старої гвардії революції 1979 року.
Наразі постає ще запитання: чим може завершитися протистояння президента і верховного лідера Ірану? Адже радше за все аятолі Хаменеї не вдасться ліквідувати президентську посаду до закінчення мандату Ахмадінежада у 2013-му. Крім того, масові протести опозиції 2009 року наочно доводять, що опозиціонери притихли, але до певного часу.
Режим іранських мулл так само не може існувати вічно, як і багатодесятилітні диктатури в арабському світі. Реформістські сили в Ірані, хоча й тимчасово придушені, але вони є і нікуди не поділися. А успішно придушене повстання опозиції виявило розкол всередині політичної еліти Ірану. І при цьому лише посилило протиріччя між народом й ісламістськими фундаменталістами, які правлять країною.
Можна сказати, що всередині системи правлячого режиму відбувається розкол між поколіннями, за якого на Ахмадінежада ставлять «молоді еліти», тоді як старше покоління лідерів, котре отримало свої повноваження завдяки зв’язку з аятолою Хаменеї, спирається на Корпус вартових Ісламської революції.
Очевидно, що Махмуд Ахмадінеджад не лише хоче зміцнити свою фракцію у Меджлісі після парламентських перегонів 2012 року, а й прагне поборотися з аятолами за приведення до президентства ставленика «молодих еліт». У свою чергу, Хаменеї і старше покоління аятол мають за мету послабити прихильників Ахмадінежада в Меджлісі після виборів-2012, і цим відкрити шлях до президентської посади для ставленика консервативних релігійних лідерів на наступних президентських виборах у 2013 році.
За ситуації, котра склалася, дедалі частіше лунають заяви про можливу дострокову відставку Ахмадінежада. Втім, до імпічменту справа може й не дійти. По-перше, Хаменеї не хоче провокувати невдоволення серед бідних верств населення, які залишаються головною соціальною опорою Ахмадінежада. По-друге, іранська влада пам'ятає про масові виступи опозиції, що спалахнули після президентських перегонів-2009, і розуміє, що внутрішня криза буде однозначно сприйнята як ознака послаблення режиму.
Тому найімовірніше те, що до імпічменту чи анулювання президентської посади аятола Хаменеї може вдатися лише в крайньому разі. Наразі він намагається, спираючись на потужний адмінресурс і свій авторитет у країні, постійно ставити непокірного президента на місце, демонструючи всім, хто насправді керує Іраном. Адже реально президент Ахмадінежад не перебуває навіть на першому рівні владної вертикалі, хоч як він хотів змінити цю ситуацію.