У тому, що стан суспільної думки може бути вагомим чинником національної безпеки, ми переконалися п’ять років тому. Згодом, коли виявилися справжні масштаби російської інформаційної агресії, боротися з фейками заповзялися і Європа, і США, і решта цивілізованого світу. Однак річ не лише в російському втручанні, бо наслідки поганої поінформованості сягають далеко за межі політичних та військових аспектів. Спалах кору в Україні свідчить про те, що невігластво шкідливе навіть для громадського здоров’я, якщо люди, дослухаючись до «експертів» із конспірології та альтернативної медицини, масово відмовляються від щеплень. Це стає можливим унаслідок цілої низки чинників, серед яких недостатній вплив на суспільну думку експертного середовища. Йдеться про тих, хто здатен давати об’єктивні оцінки певним подіям і фактам, керуючись фаховими знаннями та досвідом. Голос таких людей, безумовно, звучить, проте його зазвичай перекриває словесний шум, який генерує сонмище некомпетентних і часто безвідповідальних спікерів — «політологів», «релігієзнавців», «військових експертів» тощо, які заводять суспільну думку на манівці. Те, що з такою тенденцією треба боротися, цілком очевидно, але робити це буде дуже непросто.
На перший погляд, відповідальність за засилля псевдоекспертів лежить виключно на медіа, які надають ефірні години й шпальти абикому. Однак за словом «медіа» криється дуже широке узагальнення. Поряд із журналістами, які керуються у своїй роботі професійними принципами та стандартами, є медіа, які таких обмежень на себе не накладають. Перших окрім власних редакторів здатні напоумити журналістська спільнота та профільні громадські організації, натомість на других вплинути практично неможливо, вони, за великим рахунком, роблять те, що хочуть.
Читайте також: Кумедне і сумне. Чи існує в Україні експертне середовище
Саме тому недобросовісні медіа є інкубатором псевдоекспертів, яких залучають через халатність, у гонитві за вау-ефектом чи з якихось інших міркувань. Немає в журналістів засобів впливу й на соціальні мережі, що займають значну частину медіа-простору: як джерела новин їх використовує близько чверті українців (КМІС, 2018). У цьому віртуальному просторі практично будь-хто може вибудувати собі образ експерта, а потім на хвилі лайків перестрибнути в ефіри тих-таки недобросовісних ЗМІ, які легітимізують цей привласнений статус. Єдине, що може вдіяти притомна частина журналістської спільноти, — боротися за чистоту на власній ділянці медіа-простору, зокрема спільно з громадським сектором. Така робота ведеться. Приміром, у 2015-му видання «Тексти» запустило відкриту базу псевдосоціологів та псевдосоціологічних служб, а у 2016-му силами ГО «Інститут масової інформації» для журналістів було створено базу даних перевірених експертів. Чимало останніми роками зроблено й для підвищення медіа-грамотності населення, що передбачає також уміння розрізняти достовірні та недостовірні джерела. Однак об’єктивно йдеться радше про створення острівців безпеки посеред бурхливої інформаційної каламуті.
Непростим завданням є і добір самих експертів. Формальною ознакою компетентності можна вважати відповідну освіту, але важко уявити, що сотні політологів, соціологів, економістів та інших дипломованих фахівців, які щороку випускаються з українських вишів, справді мають заявлений рівень кваліфікації. Бо ж не секрет, що якість української вищої освіти вкрай неоднорідна, оскільки її масове поширення значною мірою відбувалося за рахунок зниження якості. Те саме стосується й науки: наявність академічних регалій ще не свідчить про компетентність. Плагіат у дисертаціях, безпредметні наукові статті, бездоказові дослідження — ці та інші явища сигналізують про кризу в українській науці. Тому якщо сліпо покладатися на наявність академічних регалій, то є ризик натрапити на експерта з «теорії несилової взаємодії», знавця «лептонних богів» або просто невігласа, який переказуватиме прочитане «десь в інтернеті». У цьому сенсі становище справжніх науковців подібне до становища професійних журналістів: і тим, і іншим доводиться боротися не лише за поширення достовірних знань, а й із власними колегами, які працюють у протилежному напрямі. Але продуктивна взаємодія між першими й другими не може ґрунтуватися виключно на обопільному бажанні працювати із суспільною думкою, гонорарах за публікації та подяках за ефіри. Бо для того, щоб давати фахову оцінку тим чи іншим подіям і тенденціям, часто потрібен не тільки науковий бекграунд, а й актуальні дослідження, а це задоволення не з дешевих.
Цього року в державному бюджеті закладено 100 млн грн на базове фінансування науки у вишах. І хоча в Міносвіти обіцяють революційні зміни, але зрозуміло, що для формування стійких позитивних тенденцій потрібен час. До того ж на відміну від розвинених країн обабіч Атлантики в Україні немає ринку експертизи. Йдеться про think tanks, що проводять дослідження на замовлення державних структур, міжнародних організацій та інших зацікавлених суб’єктів. Результати цих досліджень після оприлюднення стають поживним матеріалом не лише для профільних фахівців, а й за посередництвом медіа для широкої публіки. Приміром, восени минулого року на замовлення військового керівництва США корпорація RAND дослідила, які чинники визначають волю до збройного спротиву на рівні військових підрозділів та цілих суспільств (див. Тиждень, № 41/2018).
Читайте також: Голови, які говорять
Не треба нагадувати, наскільки такі теми забалакані в нас «диванними експертами». Однак попит на фахові дослідження актуальних проблем в Україні вкрай низький — не так через економічну скруту, як через байдужість потенційних замовників. Одним із небагатьох винятків можна вважати соціологію. Завдяки тому, що на дослідження суспільної думки є досить стабільний попит, українська соціологія постійно продукує нове знання й ефективно взаємодіє з широкою аудиторією. Причому соціологічні організації обстоюють не лише свою корпоративну репутацію, а й репутацію професії, реагуючи на спроби маніпуляцій своїми даними у ЗМІ, появу псевдосоціологів тощо. Якби подібним чином були організовані політологи, економісти та представники інших експертних цехів, ситуація і в медіа, і в суспільстві була б значно здоровішою.
Ще одна проблема полягає в тому, наскільки фахова експертна думка потрібна самому суспільству. З одного боку, є приклади успішних ініціатив, серед яких просвітницька діяльність команди в. о. міністра охорони здоров’я Уляни Супрун. Її боротьба з міфами, забобонами та фейками, що стосуються медицини, забезпечила їй не меншу популярність, аніж реформаторська діяльність. Але масштаб цієї популярності відносний: поки десятки тисяч лайкають її дописи в соціальних мережах, мільйони споживають гомеопатію, уникають вакцинації тощо. І це стосується не лише медицини, а й науки взагалі. Всупереч оптимістичним стереотипам, наука не має незаперечного авторитету навіть у питомо наукових сферах. «Єресі» на зразок теорії пласкої Землі й паранаукові вчення виникають і поширюються незалежно від того, наскільки великих успіхів досягла фундаментальна наука. Чому так відбувається, психологи, культурологи та соціологи дискутують давно. Але в практичній площині йдеться про те, що експертові недостатньо просто мати доступ до широкої аудиторії. Якщо він прагне бути почутим, йому доведеться запекло боротися за свій авторитет з іншими спікерами, починаючи від самопроголошених псевдофахівців і закінчуючи політичними пропагандистами та діячами шоу-бізнесу. Приміром, скепсис щодо вакцинації в різний час висловлювали Джим Керрі, Роберт де Ніро та низка інших голлівудських зірок. Тож впливати на суспільну думку, не покидаючи академічної мушлі, більше неможливо.
Читайте також: Обіцянки vs реальність. Як бачать президентські повноваження топ-кандидати
Вочевидь, в авангарді боротьби за суспільну думку опиняться ті, кого називають публічними інтелектуалами, люди, які поєднують фахову компетентність та репутацію з умінням працювати з широкою публікою. Вони можуть успішно говорити не лише в лекційній аудиторії, а й в ефірі телешоу чи перед повним залом. Згаданий феномен уже давно поширений на Заході, але в Україні його формування тільки починається. Чи можна пришвидшити цей процес засобами державної підтримки? Теоретично так. Якщо держава може провадити певну історичну політику, чому б не займатися просвітництвом і в інших сферах? Однак, як показує суперечливий досвід Міністерства інформаційної політики, ефективність державних ініціатив може бути меншою, ніж ми очікуємо. Вочевидь, результативна робота із суспільною думкою неможлива без якісного просвітницького маркетингу: щоб зрушити ситуацію з місця, слід сформувати суспільний попит на якісну інформацію, достовірні джерела й фахове знання. Але навіть у найкращому випадку успіх буде лише відносним. Так само як відповідальні медіа стають острівцями інформаційної безпеки, попит на достовірне знання існуватиме лише в певних колах суспільства. Питання тільки в тому, наскільки широкими будуть ці кола й чи зможуть вони задавати адекватний напрям суспільного розвитку.