Світ

  ▪   Андрій Голуб

Голови, які говорять

Якою мірою медіа відповідальні за якість і кількість експертів
Матеріал друкованого видання
№ 10 (590)
від 7 березня

У Києві небачені снігопади, рух у місті паралізовано! Тема, яка стає центральною в українських ЗМІ бодай раз на сезон, у лютому 2017-го спричинила дискусію про фаховість самих телевізійників та експертів на українському ТБ. Того дня запрошений каналом «112» як експерт Сергій Дацюк у гніві покинув студію під час прямого ефіру. Перед тим ведучі кілька разів попросили його прокоментувати погодні умови в різних регіонах країни. Спочатку Дацюк, який ідентифікує себе як філософ, спробував перевести розмову на іншу тему, але, коли після коментування снігопадів у столиці його запитали про повінь на Закарпатті, не витримав: «Ви запросили мене говорити про погоду? Ні!». І покинув ефір.


Відтоді Дацюк не відвідує ефірів «112-го». Він заручився підтримкою ще п’яти колег, які також часті гості на українському ТБ. Разом вони опублікували заяву з критикою моделі існування українських інформаційних каналів і закликом «оголосити експертний бойкот каналу «112». Серед іншого підписанти вимагали розкрити процедуру, за якими здійснюється відбір експертів і підтверджується їхній фах. Вимоги, звісно ж, ніхто не виконав, а серед шести підписантів двоє з часом повернулися в ефіри «112‑го». Понад те, ще до заяви експертів телеканал опублікував відверто хамську відповідь на обурення Дацюка. У ній його дії списали на «місячні затемнення». Тональність тієї заяви засвідчила одне: менеджмент переконаний, що черги з охочих узяти участь в ефірах не вичерпаються ніколи. Якість кадрів — питання другорядне.


Якщо йдеться про довіру аудиторії, то насправді показники телеканалів не надто оптимістичні. Згідно з результатами опитування КМІСу на замовлення «Детектор медіа» станом на початок 2018-го, лише трохи більш як чверть телеглядачів (27%) вірить інформації українського телебачення про події в Україні, відносини з РФ та ситуацію на Донбасі. Майже 43% не вірять, близько 30% не визначилися. За словами директора КМІСу Володимира Паніотто, ЗМІ загалом суттєво втратили в довірі протягом останніх п’яти років.

 

Читайте також: Донбас уже не моноліт


Водночас опитування громадської думки демонструють, що телебачення нескоро поступиться лідерством серед основних джерел інформації для українців. Згідно з тим самим дослідженням КМІСу та «Детектор медіа», 86% респондентів отримують інформацію про ситуацію в країні та світі від українських телеканалів, з українських інтернет-ресурсів — 27%, із соціальних мереж — 24%. Для 18% основним джерелом є родичі, друзі, сусіди, колеги та ін. Цікаво, що серед молодої аудиторії телебачення також зберігає актуальність. Про це свідчить опитування GfK Ukraine 2017 року серед українців віком 14–29 років на замовлення центру «Нова Європа». Для 49% молоді телебачення є основним джерелом отримання інформації про актуальні політичні події, ще 41% назвав українські сайти, 10% — соцмережі, 12% — обговорення з друзями. Запитання та методика у двох опитуваннях дещо різняться, але можна зробити висновок, що до зникнення телеканалів далеко, якщо це колись і станеться. Тож самовпевненість менеджменту «112-го» в історії з Дацюком можна пояснити. 


Водночас сам Дацюк і троє його колег-підписантів також не лишилися поза ефірами. Періодично вони з’являються на низці інших каналів того самого формату, що й «112». Виходить парадоксальна ситуація: довіра до ЗМІ знижується, при цьому кількість їх зростає, але дефіциту охочих потрапити на ефіри ТБ та сторінки сайтів також немає. Нині в Україні функціонує приблизно 15 телеканалів, які можна назвати інформаційними. Йдеться тільки про загальнонаціональні, не рахуючи місцевих. Здавалося б, конкуренція має сприяти зростанню якості як самих мовників, так і експертів, яких вони запрошують. Однак українська модель працює не так.


Головна мета будь-якого журналіста у світі — дістатися до тих, хто насправді ухвалює рішення. Зрозуміло, що президент, прем’єр-міністр чи голова якоїсь державної служби не коментуватимуть цілодобово новини в телеефірі. Тож модель цілодобового інформаційного мовлення, створена американським телебаченням, народила тих, кого часто називають talking heads (голови, які говорять). Це експерти, котрі є фахівцями в певній галузі й можуть оперативно вийти на зв’язок. Бази даних з такими експертами має кожна редакція. Проте обсяг новин і швидкість зміни тем стали такими, що якісно відпрацювати все майже неможливо. 

 

Читайте також: Обіцянки vs реальність. Як бачать президентські повноваження топ-кандидати


У 2006-му доволі дотепна історія трапилася на британському BBC. Конголезець Ґай Ґома прийшов на телеканал за оголошенням про вакансію ІТ-спеціаліста з обслуговування баз даних. У той самий час на ефір запросили експерта Ґая К’юні, який мав прокоментувати господарський судовий процес. Ґома помилково випустили в ефір, однак розмова відбулася. Ведуча запитувала його про судовий процес, а Ґома, ніяковіючи, казав перше, що спадає на думку. До речі, завдяки тому діалогу він зажив неабиякої слави у Великій Британії. Навіть без таких помилок телеканали нерідко ловлять на відвертих нісенітницях, які запрошені експерти транслюють з екранів. 


На Заході телеканали часто платять експертам за коментарі. Це бодай частково вирішує одразу кілька проблем: по-перше, фахівець у певному питанні зацікавлений співпрацювати зі ЗМІ, по-друге, гроші можуть забезпечити ексклюзивність інформації виданню. Однак така модель діє, коли канали заробляють і зацікавлені у зростанні аудиторії.


В Україні це не так. Враховуючи невеликий обсяг рекламного ринку й темпів зростання економіки, все нові й нові телеканали лише збільшують взаємні збитки. Тож єдиний сенс існування інформаційного телеканалу — забаганка власника, який тішить себе думкою про вплив на суспільство або збирається використати ЗМІ у разі виникнення кризової ситуації. Про оплату роботи експертів тут не йдеться. До цього можна додати ще й загальну кризу кадрів в Україні: диплом або науковий ступінь навряд чи гарантує фаховість. Тому справжніх, а не самопроголошених експертів мало і їх складно шукати, а каналів багато, але вони не платять за витрачений час. Якісний фахівець, який до того ж має постійну зайнятість, дістане чимало проблем, якщо погодиться щось коментувати бодай один раз. Найімовірніше, вже скоро його телефон розриватиметься від дзвінків з інших 14 телеканалів, а постійні переговори забиратимуть дедалі більше часу. Оскільки інформаційні канали не залежать від глядача, єдиною метою менеджера стає затикання дірок в ефірній сітці. І це роблять завдяки зацікавленим з’явитися на екрані, кому впізнаваність і вплив потрібні з професійних міркувань, або просто марнославним людям.

 

Читайте також: Кумедне і сумне. Чи існує в Україні експертне середовище


Так народився універсальний тип українського телевізійного коментатора. Часто це «політолог» або «соціолог», який працює в «інституті», що існує лише на папері. Саме такі особи заповнюють більшу частину бази даних українських телеканалів. При цьому вони нерідко обстоюють або інтереси власника ЗМІ, або своїх замовників, мігруючи телеканалами протягом одного ефірного дня. Свого часу видання «Тексти» створило базу даних псевдосоціологів, яка налічує вже близько двох сотень імен та інституцій і далі постійно оновлюється. 


Останніми роками описана схема зазнає змін. Медіа отримали нове джерело доступних і невибагливих експертів. Йдеться про блогерів. Так звані ЛОМи (від рос. лидеры общественного мнения. — Ред.) все більше з’являються на ефірах для обговорення різноманітних тем дня. Те саме стосується й онлайн-ресурсів та друкованих ЗМІ. Причина знову ж таки в легкому доступі. Дістати відгук блогера значно легше, ніж шукати експерта деінде. Активні користувачі соцмереж переважно зацікавлені в увазі медіа. Професійність експерта знову стає другорядним питанням, так само як і перевірка численних історій, якими він ділиться. Варто додати, що в українських соцмережах блогер, який спеціалізується на окремій темі, — досить рідкісне явище. Часто особа, яка зарекомендувала себе в якійсь одній сфері, починає публікувати роздуми на будь-яку тему.


Однак публікації у власному блозі — особиста справа кожного. Корінь проблеми в низькій фаховості, а часто й банальних лінощах представників українських ЗМІ. У нинішній моделі існування медіа вони не мають жодного аргументованого стимулу працювати краще й докладати більше зусиль. Рівень переглядів не знижується і не зростає, а власники не поспішають закривати малоуспішне видання чи заохочувати лідерів. Кожне ЗМІ створює бульбашку з власної аудиторії, яку утримує завдяки повторенню тез, із якими та погоджується. Із часом з’являються й способи бодай якось заробити. Деякі телеканали стали замінювати «експертів-політологів» на ефірах самими політиками, яким продають ефірний час. Різниця для аудиторії невелика, але можна хоч щось заробити. Та й про погоду політик говоритиме залюбки і багато.