Масовий безлад, що прокотився Британією на початку серпня, спричинив як мінімум п’ять смертей, завдав збитків принаймні на £100 млн (і це лише вартість пошкодженого майна), а також підтвердив багато суперечливих стереотипів.
ПРИЧИНИ
Для ультраправих серпневі заворушення стали доказом того, що теорія мультикультуралізму зазнала краху. Дехто намагався навіть провести паралель між тамтешніми подіями та вчиненою Андресом Брейвіком різаниною в Норвегії: все, що сталося, було тільки невеликими сутичками у «громадянській війні Єврабії» між утисненими білими європейцями та «прибульцями» – здебільшого іммігрантами-мусульманами.
Ці проблеми справді мають місце в сучасній Європі. Однак масові безлади в Лондоні все ж не були проявом расової війни. Хоча хулігани – це здебільшого молоді й бідні особи, колір шкіри та походження в них досить різні. Як і в тих, хто вийшов протистояти бунтівникам. Люди, які взялися захищати свої крамниці та фірми, утворили палітру сучасного міського населення країни: мусульмани й сикхи, азіати й африканці, поляки, португальці, власне британці. Навіть ті громади, які зазвичай залишаються нейтральними, об’єдналися, щоб зупинити безлад. Багато що в Британії йде не так, однак це не було прикладом утисків іммігрантами господарів країни.
Ультраліві партії дійшли згоди з ультраправими в тому, що серпневі заворушення були викликані расовими протистояннями. Однак тоді, як нейтивісти констатували загрозу з боку іммігрантів, лівоцентристи всюди вбачали прояви расизму. Хулігани походили зі знедолених та бідних етнічних меншин, які вже несли на собі тягар економічної нерівності й поліцейських переслідувань. Із одного боку – приводом-ґнотом для вибуху масових заворушень стало вбивство поліцейським темношкірого Марка Дуґґана в районі Тоттенхем під час спроби його арешту. З іншого – багато хто з вандалів був жертвою постійних, подекуди щоденних, поліцейських переслідувань у стилі «затримай і обшукай». Це стало їхньою помстою.
Такий сценарій є досить простим і зрозумілим (логічним), проте він не відповідає дійсності. Расова упередженість у Британії присутня. Але її прояви зменшуються щороку, особливо у великих містах (не без переселення в сільську місцевість і на околиці тих, хто не вміє жити в мультикультурному та мультиетнічному суспільстві). Події в Лондоні не були простою справою білих проти чорних (точніше білих проти небілих).
Помилковим є й інший сценарій лівих партій: неомарксистський погляд на те, що масові заворушення – це повстання бідних проти багатих, спричинене урізанням бюджетних коштів. Найбільше від цього, мовляв, постраждала саме молодь. Однак серед вандалів були також діти із сімей середнього достатку й люди, належні до класу «білих комірців:» перший, кого можуть засудити, працює помічником учителя. Тоді як декотрі з тих, хто втратив майно внаслідок заворушень, були скромними крамарями. Часто біднішими, ніж самі мародери. Однозначно, хулігани мали мотиви економічного характеру (як-то відсутність дорогого дизайнерського взуття, великих телевізорів та інших товарів побуту). Проте існування економічної нерівності не виправдовує того, що сталося.
Інші сценарії є більш виваженими, хоча неповними й такими, що ґрунтуються на певних сталих переконаннях. Дехто вважає, що це проблема переважно самої поліції. Зокрема, зростання політкоректності й бюрократії впродовж останніх 30 років скувало і обмежило дії поліції. Не бажаючи вислуховувати звинувачення в деспотичності, вона боїться рішуче діяти щодо молодих порушників. Правоохоронці витрачають куди більше часу, заповнюючи протоколи у відділках, ніж патрулюючи вулиці. До того ж відмовляються застосовувати проти мародерів новітню зброю, наприклад гумові кулі, водомети й сльозогінний газ, що їх трактують як «антибританські методи» (хоча це не заважає покладатися на їх силу в Північній Ірландії).
Щось у цьому сценарії таки є. Поліцейська справа, як і банківська, спрямована на отримання коштів обманним шляхом. Вона змушує людей вірити, ніби правоохоронці є всюди, навіть якщо це фізично неможливо (аналогічно вкладники банків певні, що вони можуть будь-коли забрати свої гроші, розуміючи водночас: жодна фінустанова у своїх сховищах не тримає такої кількості готівки). Тільки-но віра у всюдисущість поліції згасає, люди починають коїти злочини.
Уряд Британії ставиться до таких питань досить серйозно, а тому нещодавно найняв колишнього комісара поліції Нью-Йорка Вільяма Браттона в ролі консультанта-радника. Він відомий тим, що першим у поліцейській справі ввів теорію «розбитих вікон», згідно з якою невеликі, але помітні ознаки занепаду роз’їдають суспільну довіру й заохочують беззаконня.
Паралельним, але не менш важливим чинником є недоліки в системі кримінального правосуддя. Більшість злочинців залишаються на волі. А тих, кого спіймали, не притягують до відповідальності (натомість вони або відбуваються попередженням, або сплачують невеликі штрафи). Більшість із тих, хто таки постав перед судом, буває виправдано. Ті ж, кого засуджують, не потрапляють за ґрати.
Така ситуація бентежить усіх. Поліція почувається так, ніби її «кинула» Королівська прокурорська служба має не вельми впливових юристів і жахливу звичку припускатися помилок у документації, що відповідно гальмує судові справи. Водночас громадянам видається, що «кинули» їх, адже покарання для винних зазвичай досить легкі (а через переповненість в’язниць багатьох відпускають звідти за «хорошу поведінку»). Платники податків можуть тільки дивуватися, чому утримання однієї особи в тюрмі коштує £1 тис. на тиждень, а віддача настільки мала.
Система кримінального правосуддя, звісно, могла би бути кращою. Але, спостерігаючи за масовими заворушеннями, ми лише переконуємося у провалі кримінально-виконавчого апарату. Слабкість і некомпетентність поліції, а також відсутність довіри до устрою можуть спровокувати крадіжки, хоча не конче мусять бути їх прямою причиною.
Чітко простежується те, що головною причиною безладів є розпад сім’ї та незначний вплив школи на виховання. Вражає, що однією з перших обвинувачуваних у масових безладах стала 14-річна дівчинка, батьки якої навіть не знайшли часу прийти на судове засідання (суддя справедливо розлютився).
Родини без батька – сучасний феномен Британії. Їх почало різко більшати в 1970-х із масовими розлученнями темношкірих пар, що зазвичай було спричинено вживанням наркотиків, утечею зі шкіл та незавершеною початковою освітою, а також неправильно скоординованими соціальними заходами (наприклад, автоматичним наданням житла молодим вагітним жінкам). Цікаво, що за кілька днів до початку заворушень уряд опублікував рекомендації-принципи правильного виховання, у яких батькам пропоновано було щодня вимикати телевізор бодай на 20 хвилин, щоб прочитати дітям казку.
Школи також повинні заповнювати прогалини у вихованні. На жаль, незрідка спроби дисциплінувати учнів викликають у батьків не сором за погану поведінку їхніх дітей, а гнів на школу через неповагу до нащадків.
До відсутності батьківської уваги та поганого контролю за поведінкою молоді додається ще й безробіття. Британський ринок зайнятості рухається по синусоїді. Для порівняння: такі континентальні європейські країни, як Данія, Швеція та Німеччина проводять активну політику на ринку праці, мають добре налагоджену систему освіти і професійної підготовки молоді. Тож і ситуація в них краща. Намагаючись заповнити вакуум, багато молодих людей приєднуються до банд. Від часів останніх масових заворушень у 1980-х ця тенденція зазнала помітних змін. Кримінальні угруповання з певними процедурами, ієрархією та системою винагород стають для розгубленої молоді свого роду замінниками сім’ї.
НАСЛІДКИ
Незважаючи на матеріальні збитки майже у £200 млн, найбільшої шкоди заворушення завдали іміджу самого Сполученого Королівства. Миттєво зруйновано деякі ілюзії: Ірак та Афганістан (а тепер іще й Лівія) виявили слабкість британських збройних сил. Фінансова криза довела, що благополуччя минулих десятиліть було не чим іншим, як обманом народу. Скандали навколо витрат і прибутків політиків підтверджують, що британські правителі є жадібними й цинічними у використанні грошей платників податків (моральних цінностей у них не більше, ніж у мародерів, вважає дехто). Фурор навколо скандалу з прослуховуванням телефонів показує, що ЗМІ, і не лише таблоїди, у своїй діяльності близькі до рекету. Тепер же хулігани зруйнували уявлення про те, що Лондон є найкращим містом у світі, моделлю мультикультуралізму, гармонії та успіху.
Оцінити політичні наслідки від заворушень складно. Безперечно, нагороди отримають ті, хто зможуть відновити зовнішній спокій (головне – встигнути до Олімпійських ігор-2012), і ті, хто має справу із глибшими проблемами, що й спровокували масові заворушення. Наразі повноцінним переможцем залишається прем’єр-міністр. Девід Кемерон повернувся з відпустки саме вчасно і, як справжній політик, вдало виступив перед Палатою громад. Його потенційний суперник усередині Консервативної партії, мер міста Лондона Боріс Джонсон, прибув із відпочинку в Канаді пізніше. Його дитячий, часто хаотичний підхід до життя змінився похмурим настроєм під час прибирання вулиць. Що ж до Лейбористської партії, то її спроби аргументувати заворушення «бюджетними скороченнями» (які насправді тільки почали кусати) звучали дешево і примітивно.
Хай там як, а правда полягає в тому, що заворушення є невід’ємною частиною життя міста як у Британії, так і в будь-якій іншій країні. Протести в районі Гарлем у США, першотравневі заворушення в Західному Берліні в 1980-х, напружена ситуація у французьких передмістях, масові протести в Копенгагені, насильницькі страйки у Франції та Греції – лише невелика кількість багатих і мирних країн Західної Європи можуть похвалитися, що жорстокі напівзлочинні протести є для них чимось незнаним.
Масові заворушення стаються, але життя триває. Безлади 1958-го в районі Ноттінг-Хілл, 1981-го в місті Брікстоні, 1985-го в районі Тоттенхем (коли поліцейському відрубали голову), 2001 року в Олдхемі та 2005-го в Бірмінгемі вибухали й згасали (і це лише кілька із двох десятків прикладів повоєнного часу). Але світ від цього не змінився. Британія не така вже й мирна, як здавалося б. Але й не така жорстока та жалюгідна, як здавалося ще минулого тижня.
Тиждень запитав думку простих мешканців Лондона про карколомні й алогічні, на перший погляд, події в місті. (Записала Анастасія Кохан)
Джемма, вчителька в початковій школі (26 років, район Хайбері, північ Лондона)
Події, що відбувалися останніми днями в Лондоні, у мене в голові не вкладаються. Спочатку справді був протест, але те, у що це переросло, – звичайний грабіж. Вони нічого не вимагали, а просто крали речі з магазинів. Я розумію, про що вони думають: «Нам нічого втрачати. Ми виживатимемо як можемо». Це поширене явище в нашому суспільстві.
Крадіжки в жодному разі не пов’язані з убивством у Тоттенхемі. Принаймні половина навіть не знає, хто він такий. Скажімо, у Хайбері я бачила чоловіка, який працює викладачем, визнає, що в нього нормальна робота й достатня зарплата, і він вкрав якийсь телевізор! Ось що лякає. Причина в тому, що люди розізлилися на уряд із його зменшенням соціальних видатків і податками.
Не думаю, що це організувала якась окрема група людей. Новітні технології – Twitter, Facebook, повідомлення на BlackBerry – дали змогу поширитися цьому дуже швидко
і в багатьох місцях одночасно. Уявіть собі підлітка, який щойно отримав повідомлення: «Під’їжджай, тут можна безплатно дістати ноутбук або телефон». У них запитують: «Чому ви це робите?» А вони кажуть: «Ну, скорочення… Ну, Девід Камерон…» Я працюю з дітьми й у багатьох із них бачу злість і думки про те, що весь світ їм щось винен. Вони нічого не бояться, бо закон нічого не може зробити з дитиною.
Каспар (працівник продуктового магазину в Долстоні, північ Лондона, інтерв’ю давав гуртом зі своїми колегами)
Ми власноруч захищали свій бізнес. У перший день нападів поліція попросила закрити магазин раніше для нашої ж безпеки. Працівники й власники вийшли на вулицю з палицями й бейсбольними бітами. Це люди, які живуть у нашому районі, вихідці переважно з Туреччини та Ірландії. (Джеррі дістає і показує гумову палицю, яку він завжди тримає в магазині під прилавком.) У суботу з’явилося 20–30 грабіжників. У неділю – приблизно 100, а в понеділок – понад 400. Усе, чого вони хотіли, – це гроші. Ми були всі разом, тому не боялися. Вони не пошкодили жодного з наших магазинів. Лише трохи побили Nandos (мережа ресторанів) і Аrgоs (мережа магазинів електроніки), трохи зламали двері в JD (мережа магазинів спорттоварів). Якщо це повториться, захистимо своє майно і не покладатимемося
ні на яку поліцію.
Шон, інженер (26 років, район Брикстон, південь Лондона)
Я цілком підтримую всіх, хто в ці дні вийшов на вулиці Лондона і взяв участь у протесті. Я теж там був. Усе, що робить уряд, не має жодного виправдання. Він підняв плату за навчання, збільшив ПДВ. Через нього в Британії зростає рівень безробіття. І найбільше це торкається саме молодих людей, до яких ставляться несправедливо, нерівно і яким не дають можливостей, при тому що жити тепер у Лондоні дуже дорого й треба тяжко працювати з ранку до ночі. Щойно закінчивши інститут, майже нереально знайти гідну роботу.
Гевін, власник магазину оптики (39 років, район Бетнал Грін, схід Лондона)
Те, що сталося, – відвертий кримінал. Спочатку був мирний протест через убивство Марка Даггена, але потім цей факт використали як звичайне виправдання. Спрацював стадний рефлекс. Більшість порушників – діти, у яких саме канікули, вони тиняються без діла. Інший важливий момент: наша преса нав’язує нам уявлення про те, що ми живемо у світі насильства. Діти, які були в ці дні на вулицях Лондона, наслухалися новин із телевізора про щоденні вбивства й крадіжки – вони знають, що є така можливість. І тепер їхній однокласник каже: «Я піду вкраду собі щось із магазину». І вони аж біжать! Тим більше що їм нічого боятися. У цій країні забагато думають про людські права. Поліція не має достатньо повноважень. Подивіться на тих засуджених, про яких щодня повідомляють у новинах. 10–11 тижнів ув’язнення. Або навіть не ув’язнення, а сидіння вдома. І якийсь наглядач час від часу відвідуватиме їх, бо вони ще діти. Хіба це покарання? Навіть їхні батьки нічого не скажуть, бо їм доводиться затягувати паски, немає роботи, грошей. Отримати щось безплатно віднині не так соромно. У мене є магазин оптики – його потрощили. В одного хлопця років 13 запитали, навіщо він це робить. Той відповів: «Ми забираємо назад свої податки». Він і гадки ще не має про податки, не розуміє, що забирати їх треба не в магазинах.
Джиллі, музейний працівник (31 рік, Ричмонд, південний захід Лондона)
Досі не можу повірити в те, що сталося в Лондоні. Я б не називала цих людей дикими щурами. Сподіваюся, уряд зрозуміє, що він не може ігнорувати те, що відбувається в суспільстві. На мою думку, це є свідченням того, як зростає прірва між бідними й багатими. І в тому, що відбувалося, я вбачаю крик людей, розлючених бідністю, яким немає до чого прагнути. Особливо коли думаєш про інші країни, де прірва ще більша… Я завжди вважала, що Британія не з таких, і пишалася тим. Мені дуже прикро, що в Лондоні, де живуть різні люди з усіх куточків світу, а це має, навпаки, збагачувати культуру, має місце руйнація.
Винити можна лише уряд, який сформував таку ментальність громадян, і пресу, керовану тим самим урядом, що намагається викликати почуття злості до людей, які влаштовували ці акції.
Стівен, програміст, брав участь у погромах (32 роки, район Тоттенхем, північ Лондона)
Відмовився фотографуватися.
Протест відбувся, і результат є. Принаймні те, що ви зараз зі мною розмовляєте.
Хіба б говорили зі мною, якби не було протесту? Ось два місяці тому ми провели мирну акцію, дві тисячі людей – усі темношкірі – пройшли вулицями Лондона до Скотланд-Ярду. Все було спокійно. І що? Про це навіть слова не сказали в пресі! А тут трохи побешкетували, пообкрадали магазини, і у всіх це на слуху! Транслюють по телеканалах. Ідеш вулицями – у всіх беруть інтерв’ю. Ось до чого доводиться вдаватися, щоб тебе почули.
Коли почався мирний протест через убивство Марка Даггена, поліція прекрасно знала, що їй потрібно було зробити: вийти й особисто поговорити з людьми, але їм «по барабану». І взагалі все насилля й жорстокість спровокували правоохоронці. Чого вони тероризують молодь на вулицях Тоттенхема? Мого двоюрідного брата, якому лише 12 років і який просто янгол, без жодних причин зупинили для обшуку лише тому, що він темношкірий і носить капюшон!