Сьогодні найрадикальнішою формою боротьби нашого селянства є тимчасова відмова здавати молоко за неприйнятними цінами. Схоже, ніщо вже не може розбурхати тихе болото «розселяненого» свого часу українського села: ані п’яні полювання на людей пострадянського латифундиста з почетом, ані щорічні цінові ігри зернотрейдерів, ані систематичні знущання заготівельників. У сучасній постколгоспній державі саме із селянами, на відміну від журналістів, шахтарів чи приватних підприємців, сильні світу цього не виказують аніякісінького наміру рахуватися. Українські дядьки, чого не скажеш про європейських фермерів, не блокують автострад сільгосптехнікою, не заливають молоком Верховної Ради. Та найцікавіше, що зі звичайних шкільних підручників історії ми знаємо зовсім інше селянство. Саме воно, останнє серед усіх соціальних верств, продовжувало боронити людську і національну гідність, завдаючи болючих ударів радянській владі.
Подільська буря
Після практично повної асиміляції наших еліт у Російській імперії вже до кінця ХVIII століття історія українського опору надовго стала історією селянства. Саме його спротив соціально-економічним заходам радянської влади на початку 1930-х років став останнім спалахом збройної боротьби за особисті й національні права на землях Центральної та Східної України. Народну війну 1920-х років було припинено на цих теренах не в останню чергу завдяки суттєвим поступкам селянству в рамках НЕПу. Аж у березні 1926-го звіт Державне політуправління УСРР повідомив, що «політичному бандитизмові» покладено край. Утім, невдоволення селянства соціально-економічною політикою радянської влади знову почало наростати від 1927-го й досягло апогею взимку-навесні 1930-го після першої хвилі суцільної колективізації та розкуркулення. Розпочалися масові заворушення практично на всій території радянської України. У деяких місцях спалахнули справжні збройні повстання. Вже наприкінці зими 1930 року масовою непокорою було охоплено 16 округів, зокрема всі 11 прикордонних. До 10 березня бунти поширилися вже на 18 округів УСРР. Лише в Тульчинському, Могилів-Подільському та Вінницькому ДПУ зареєструвало 81 збройний виступ.
27 лютого голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький прибув до Шепетівки, наказавши туди й до Козятина стягнути підпорядковані йому війська. Розгортання повстанського руху в прикордонному Шепетівському окрузі неабияк турбувало керівництво УСРР. 3 березня в селі Кузьминці Теофіпольського району виник повстанський загін чисельністю до 200 осіб, озброєних гвинтівками, обрізами та холодною зброєю, що діяв у тому ж таки Теофіпольському й Антонінському районах. Про масштаби виступу можна судити з того, що на 6 березня він охопив понад 10 сіл лише Антонінщини. На боротьбу з повстанцями було кинуто загін курсантів київської школи міліції та батальйон кавалерії з кулеметним взводом.
На придушення збройного повстання в селі Михайлівка Дунаєвецького району Кам’янецького округу влада мусила вислати полк кінноти й артилерію.
На початку березня Балицький береться придушити селянські заворушення у п’яти прикордонних районах Одеського округу. У Червоноповстанському районі сформувалися збройні загони, які тимчасово встановили свою владу в селах Яськи, Троїцьке та Градениці, розташованих на березі Дністровського лиману на кордоні з Румунією. У Яськах роззброїли міліцію, тяжко поранили 10 більшовиків і активістів. Відбулися сільські сходини, де висунуто було вимоги повернути куркулів та їхнє конфісковане майно, розпустити колгоспи, роздати насіннєвий матеріал, видати для народної розправи представників комуністичної сільської влади. У Граденицях повстанці спробували ліквідувати заставу й відкрити кордон. Жителі села Яськи організували загін під проводом колишнього підпрапорщика царської армії Войтенчука. Вони перекопали вулиці, щоб перешкодити кінноті, край церкви встановили дротяну загорожу, пошкодили телефонний зв’язок на кордоні.
У середині березня Балицький керує придушенням селянських повстань на Поділлі, у його розпорядження, окрім частин ДПУ, надійшли значні сили регулярної армії. Про масштаби заворушень свідчить повідомлення голови ДПУ із Тростянця (Тульчинський округ) до Харкова від 16 березня 1930 року: «Вчора приїхав до Тульчинського округу. Весь округ охоплений хвилюваннями та повстаннями. Із 17 районів округу уражені 15. На сьогодні хвилювання відбуваються у 153 селах. Радянська влада повністю вигнана з 50 сіл, де замість сільрад здебільшого обираються старости. Колгоспи ліквідовані у більшості сіл округу… У деяких селах – збройні виступи. Вириті окопи навколо сіл, які зайняті озброєними людьми. В деяких селах співають «Ще не вмерла Україна» і викидають гасла «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна».
Картину тотальної війни з радянською владою підтверджують записи наркома Робітничо-селянської інспекції СРСР Ґріґорія Орджонікідзе, зроблені в березні 1930-го: «…у трьох округах: Тульчинському, Шепетівському й Могилівському справжнє селянське повстання. Повстання придушене за допомогою збройних сил, з використанням кулеметів і подекуди гармат… В інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському) такі ж бунти».
Павлоградське повстання
Одним із найпотужніших на Сході України стало збройне повстання селян у квітні 1930 року на Дніпропетровщині, відоме як Павлоградське (за назвою району, де відбувалися основні події). 2009 року побачила світ присвячена йому збірка документів і матеріалів, що містила засекречені раніше дані ГДА СБУ та свідчення очевидців і їхніх нащадків.
Центрами руху стали Богданівка й Тернівка. Групи, що стихійно формувалися в інших місцевостях, орієнтувалися на ці два села. Метою повстання було повалення радянської влади. Хоча більшість організаторів і активістів того виступу були етнічними росіянами, метою його проголосили здобуття свободи, «коли буде забрана вся Україна».
Ватажки селян розраховували на те, що повсюди в Україні існують численні повстанські групи, в будь-який момент готові їх підтримати. Сподівалися також на допомогу міліції та військових частин. Спершу планували захопити місто Павлоград, де на базі місцевого полку Червоної армії проходили військову підготовку односельці-допризовники. Далі мали намір рухатися на Дніпропетровськ. Вірили в можливість революції всеукраїнського масштабу. 4 квітня на хутір Осадчий прибули близько 30 осіб із Богданівки на чолі з Архипом Воронкіним, Іваном Аксьоновим та Іваном Шелеповим. Наступного дня до них приєдналися хуторяни. Озброєні старими гвинтівками, обрізами, мисливськими рушницями, кілками й вилами, повстанці розпочали ліквідацію органів більшовицької влади, радянського й партійного активу. Прибувши пополудні до Богданівки, вони вдарили у дзвони, закликаючи місцевих жителів іти на Павлоград. Селяни взяли під контроль міст між Богданівкою і Тернівкою, обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників із районною та обласною владою. Інший загін повстанців, поквитавшись із червоними активістами на хуторі Богдано-Вербки, вирушив до Тернівки, де поповнився місцевими селянами. Третя група з хутора Сонцеве також виступила 5 квітня й намагалась об’єднатися з богданівськими соратниками. Антирадянське повстання охопило села й хутори переважно Павлоградського, Близнюківського та Петропавлівського районів.
Про ці події керівництво округу дізналося 5 квітня опівдні. Перші суперечливі повідомлення не на жарт налякали владу. В інформації, що надходила з районів, фігурувала різна кількість повстанців – від 30 до 1 тис. осіб. Проти них було кинуто загін депеушників на чолі із заступником начальника Дніпропетровського окружного відділу Зиновієм Галицьким. Їм допомагали 200 міліціонерів, зокрема й 58 кінних. Боротьба ДПУ та міліції з погано озброєними, непідготованими й слабо керованими людьми тривала впродовж 5–6 квітня й закінчилася поразкою селян. За підрахунками ДПУ, від рук повстанців загинуло 30 осіб. Самі селяни втратили 13 осіб убитими, п’ятьох було поранено.
Про придушення бунту голова ДПУ УСРР Балицький відзвітував генсеку ЦК КП(б)У Станіславові Косіору. Окрім інформації про втрати, вбитих і захоплених у полон селян, у звіті наголошено було на факті, що керівники «банди» намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України. За участь у виступі до відповідальності було притягнуто 210 осіб. 27 повстанців стратили. Звільнено було лише 19, решта отримала терміни ув’язнення від трьох до 10 років.
Зачистка голодом
Відчайдушний опір українських селян, які боронили свою людську гідність і звичний для себе господарський уклад, змусив вище партійно-державне керівництво СРСР тимчасово скоригувати плани соціально-економічних перетворень. Та сили, вочевидь, були нерівні. Упродовж попередніх років органи безпеки практично роззброїли селян. Балицький не без задоволення зазначав, що лише в деяких випадках повсталі були з мисливськими рушницями. Та, навіть незважаючи на погане забезпечення й організацію, за підрахунками дослідників, упродовж лише 1930 року ДПУ зафіксувало понад 4 тис. масових селянських виступів, у яких узяло участь близько 1 млн осіб.
Історія активного опору практично закінчилася після жорстокої пацифікації українського села голодом-геноцидом. Навколо теми Голодомору 1932–1933 років нині не вщухають політичні баталії, та очевидним є те, що його організаторам, окрім соціально-економічного, вдалося досягти й надзвичайно важливого соціально-психологічного ефекту: воля українського селянства до будь-якого опору на спустошених смертю теренах була остаточно зламана.
Парадокс, але в сучасній Україні, де злочинна сутність Голодомору, попри всі спроби вкотре ревізувати національну історію, поки що не піддана сумніву, ті, хто найдієвіше протистояв цьому злочину, й досі залишаються не реабілітованими.