Як розповсюджується вірус в країнах, що розвиваються, на прикладі Індії, чи є зв’язок між неандертальцями і коронавірусом, та якими можуть бути довготривалі наслідки хвороби. Про це докладніше в науковому огляді Тижня.
Коронавірус в Індії
Більшість досліджень в провідних наукових журналах зосереджена на розвинених країнах. Що логічно – їхні наукові потужності високі, система охорони здоров’я реєструє багато різнопланових статистичних даних, є методики відслідковування контактів інфікованих. Справи із надійними даними із країн, що розвиваються, значно гірші. Серед найбільш уражених за абсолютними числами Індія – наразі там близько 7 млн підтверджених випадків хвороби, зі зростанням на майже 80 тис. за добу. Колаборація науковців із цієї країни та США опублікувала 30 вересня у журналі Science статтю із детальним описом динаміки хвороби у двох штатах – Тамілнад та Андхра-Прадеш на півдні країни.
Загалом у них проживають 128 млн людей – приблизно 10% населення Індії. Це не найбагатші штати, проте там добре поставлена система протидії коронавірусу – тестування, відслідковування контактів, епідеміологічний контроль перетину кордонів штатів. Зараз там тести роблять «день у день», проте у березні та квітні система тестування не справлялася, даючи майже 40% позитивних результатів серед зроблених тестів. Це велетенський показник, в Україні він зараз більш ніж вдвічі менший, що також багато (детальніше про це – в інтерв’ю із Ігорем Бровченко). На 1 серпня (дата, на яку вчені брали статистику) в Тамілнаді та Андхра-Прадеш зареєстрували 263 330 та 172 209 випадків відповідно, а місто Ченнаї з агломерацією у 6,5 млн. стало рекордсменом в країні за відносною кількістю інфікованих – 204,6 на 10 тис. населення.
Читайте також: Альтруїзм та солідарність
На середину березня в Тамілнаді та Андхра-Прадеш репродуктивні числа вірусу становили 1,7–3 та 1,4–4,3, та вже за три тижні локдауну вони знизилися до 1–1,3. Місцева влада відслідкувала більше 3 млн контактних осіб, для яких провели 575 тис. тестів, з яких 85 тис. дали позитивний результат на коронавірус. В середньому протестували 7,3 контакти кожного інфікованого, за них 0,2% були старшими за 80 років. Ризик передачі інфекції при тісному контакті становив близько 10% без дотримання карантинних заходів на кшталт носіння масок, і 4,7% при використанні захисту. У закладах охорони здоров’я цей ризик становив 1,2%, у громадських місцях – 2,6%, а найбільше в одному домогосподарстві – понад 9%. Для інфікованих, що подорожували, кількість заражень складала понад 70% від усіх тісних контактів при умові знаходження в одному транспорті більше 6 годин.
На ризик передачі інфекції впливав також вік. Вчені вказують, що для людей одного віку серед дітей до 16 років та дорослих старших за 65 років був найбільший ризик заразити одне одного, проте найбільшу кількість вторинних інфікувань дали люди 20-44 років. Відносна смертність склала 2,1%, та кількість померлих серед осіб старших за 65 років була лише 17,9%, на відміну від США, де таких більше 58%. Вчені пов’язують це із демографією – середня тривалість життя у Сполучених Штатах більша, ніж в Індії. Вчені також відмічають, що відслідковування контактів – один із потужних методів контролю епідемії, і сподіваються, що наведені у статті дані та досвід допоможуть покращити епідеміологічний контроль у інших країнах, що розвиваються.
Коронавірус та неандертальці
Чи хворіли б коронавірусом неандертальці? Вчені із Нідерландів, Швеції та Японії знайшли ген, наявність якого пов’язують із тяжким перебігом COVID-19. Результати своєї роботи вони опублікували у Nature 30 вересня. За їхніми словами, хоча саме вік найбільше пов’язаний із смертністю від хвороби серед усіх факторів, та він не пояснює деяких особливостей, наприклад, чому у людей одного віку симптоми можуть варіюватися від відсутніх до критичних. Тому вони звернули увагу на генетичні фактори. І знайшли ділянку третьої хромосоми, наявність якої у людини в 1,6 разів підвищує ризик госпіталізації. Гени, асоційовані із ризиком, вірогідно, передалися нам від неандертальців або денисівців, що жили 40-60 тис. років тому. Принаймні, вони присутні в геномі неандертальця Vindija33.19, що жив за 50 тис. років до нас і рештки якого знайшли в Хорватії.
Читайте також: Чатбот vs терапевт
Наразі вважається, що найбільшу частку генів неандертальців мають жителі південної Азії (особливо Бангладешу), Європи, менше – в Америці та східній Азії. У жителів Африки такі гени не спостерігаються на тому рівні даних, який наразі є. На підтвердження своєї гіпотези вчені наводять приклад бангладешців, що живуть у Великій Британії – ризик померти від COVID-19 для них вдвічі більший, ніж у інших жителів країни, з урахуванням віку та статі. Тому так, вірогідно, неандертальці хворіли б на COVID-19, і, можливо, ще й з тяжчими наслідками.
Довготривалі наслідки хвороби
У журналі JAMA вчені із Університету Меріленду та школи медицини університету Еморі розмірковують з якими довготривалими наслідками для здоров’я можуть зіштовхнутися люди, які перенесли COVID-19. Довготривалими наслідками вони називають залишкові симптоми, що не проходять протягом більше ніж 3 тижнів з моменту встановлення діагнозу. А хронічним COVID-19 – симптоми протягом 12 тижнів і більше. Вчені наводять дані дослідження стану 143 пацієнтів, яких виписали з реанімації – лише 18% з них не мали симптомів через 2 місяці після цього. Інші дані – з роботи CDC (американські Центри з контролю захворювань) про опитування 292 старших за 18 років людей, що перенесли COVID-19. Серед них 35% з 274 хворих із симптомами відчували наслідки хвороби протягом 2 тижнів з моменту тестування. Для людей старших за 50 років цей час збільшувався до 3 тижнів.
Читайте також: Благодійність як бренд
Найчастіші із довготривалих симптомів – втома і задишка. Деякі люди скаржилися на болі в суглобах та грудях, а також на проблеми із легенями та серцем. У частини пацієнтів, що одужали, спостерігали запалення міокарду (докладніше про це – в огляді Тижня). У 39 з вибірки у 55 пацієнтів через 3 місяці одужання були проблеми із легенями – потовщення стінок легеневих судин, сліди фіброзу. Також протягом 2-3 місяців люди можуть не відчувати запахів або смаку. Хоча наразі не існує достатньої кількості даних, аби встановити вірогідність подібних довготривалих симптомів – усі наявні дослідження проводилися на відносно малих (до 100 людей) вибірках.