Ясна річ, так не могло тривати вічно. Живому живе, тож і слово Івана Франка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та багатьох інших митців розривало нав’язаний «стандарт», пробиваючись до модерних естетичних вершин. Проте вже й після них, у 1920-ті, конфлікт «двох культур» залишався гострим. Недарма ж Миколі Хвильовому довелося ставити питання руба: «Європа чи Просвіта?». І закликати:
«Дайош психологічну Європу!».
А Юрій Шевельов уже й у 1954 році нагадував, що провінціалізм є одним із трьох головних ворогів України (два інші — Москва та кочубеївщина, себто п’ята колона)…
Ці, здавалося б, давні теми аж ніяк не зійшли з порядку денного. Проблема провінціалізму не зжита, не перейдена. Прикро тільки, що не так уже й рідко вона трактується в дуже поверховому ключі: «Геть село!», «Дайош урбаністику!». І ось уже село майже щезло із сучасної української літератури, бо ж то щось «рустикальне». Знаю випадки, коли навіть Василь Стефаник, цей «селянський Бетховен», зникає з університетських (філфаківських!) курсів. А Григір Тютюнник і Євген Гуцало оголошуються «немодними». Мовляв, архаїка, старосвітська література…
І виходить, що «Бетховен» не потрібен лише з тієї причини, що він «селянський»… Хоча в мистецтві головне — космос душі людської, а не те, чия це душа згідно з паспортом. Головне — сила письменницького генія (таланту), його здатність «заражати» тебе, читача, глядача, слухача… Тому, читаючи Маркеса чи Фолкнера, мимоволі забуваєш, що Макондо чи Йокнапатофа — то світ «рустикальний», пам’ятаєш зате, що перед тобою неповторний світ людей у далеко-близькій Америці… І так само відбувається зі Стефаниковим Покуттям, із полтавським чи подільським селом Тютюнника й Гуцала…
Мені близькі диваки-праведники Григора Тютюнника, і я знаю: це тому, що письменник «заражає» мене своєю любов’ю і болем до них, робить їхнє життя частиною мого. І який колоритний, яскравий, різноликий цей тютюнниківський люд, що живе далеко від столиць і міст загалом! Григір Тютюнник і Євген Гуцало належали до покоління «дітей війни», тож і цей гіркий досвід вони залишили нам у своїх новелах і повістях. Перечитайте «Облогу» й «Климка» Тютюнника, «Бель Паризьєн» і «Мертву зону» Гуцала — і ви відчуєте, побачите, якими гострими моральними й психологічними колізіями сповнене повсякдення маленьких героїв цих письменників. Григір Тютюнник писав мало, Євген Гуцало, навпаки, багато. І в нього, Гуцала, чого тільки немає: повісті «сільські» й «міські»; розкішні імпресіоністичні малюнки природи (наприклад, «Повість про осінь»); новели, сповнені пафосу закоріненого життя (ох і діставалося тоді, у 1970-ті, всім, хто поетизував корені, від дуболомної офіційної критики: які можуть бути корені, лаялася вона, якщо гряде злиття націй, якщо гасло часу — «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз!». Гуцало ж натомість писав новелу «Галатин», перейняту духом протесту проти «перекотиполя», проти нищення пам’яті, основ життя…)
Він міг бути й «бешкетним», як у трилогії «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982–1984), де за стихією сміху, гротеском вгадувалися пародійні інтонації, адресовані довколишньому абсурдові в житті та в літературі соцреалістичного ґатунку. Не кажу вже про закорінені у фольклор придибенції, багатющі лексичні й фразеологічні розсипи, фантастику й демонологію, мовби «висипані» Гуцалом із рукава!
Читайте також: Шевченко vs Путін. Параноя «визволительства»
А буквально наприкінці життя Євген Гуцало несподівано вибухнув історико-публіцистичним серіалом «Ментальність орди», наче передчуваючи, що ми з цією ментальністю ще зіткнемося не раз, що «орда» випробовуватиме нас на міцність. Так і сталося. Новоспечені українські «ліберали» середини 1980-х дорікали Гуцалові за ксенофобію, проте час показав, що рацію мав таки він, а не вони…
Імена й історія Григора Тютюнника та Євгена Гуцала спали на думку саме зараз, оскільки у зв’язку з процесами декомунізації суспільства гостро актуалізувалося старе запитання Маяковського: «Кто более матери-истории ценен?». Спалахнули суперечки на теми топонімічні. І мають вони часом не тільки ідеологічний, а й естетичний та моральний характер. У Києві перейменовують вулиці й площі. Дуже хотілося б, щоб не було забуто й про Тютюнника та Гуцала: їхні зовсім не провінційні імена дуже доречні в урбаністичному інтер’єрі столиці.