25 лютого у Брюсселі відбувся довгоочікуваний саміт Україна – ЄС, від якого поміж іншого сподівалися й сигналів щодо ймовірності підписання Угоди про асоціацію між ними цього року. Столиця Євросоюзу вітала українського президента мокрою прохолодою із залишками брудного снігу під ногами, а також спробою невеликої групи українців пікетувати будівлю Європейської ради з гаслами «Юлі волю!» та «Українці поділяють європейські цінності!». Віктор Янукович якщо й помітив такі дрібниці, то жодним чином не відреагував на них. Після переговорів він видавався роздратованим або принаймні втомленим. Наразі невідомо, чому розмова тет-а-тет одного українського і двох європейських президентів замість запланованих 20 хвилин розтяглася на понад дві години. Нічого неочікуваного в офіційних промовах вони не сказали, наголосивши натомість на «відданості намірам» та підтвердивши «налаштованість докласти зусиль».
Але цього разу, можливо, як ніколи досі, у відносинах Києва і Брюсселя є конкретна мета, досягнення чи не досягнення якої більше не можна буде приховати заїждженими фразами, – підписання в листопаді на саміті Східного партнерства у Вільнюсі Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Україною, яка вже парафована сторонами ще торік. Звісно, це буде лише черговий символічний крок, бо далі знадобляться, можливо, роки на ратифікацію угоди парламентами 27 країн ЄС і парламентом Євросоюзу. Окремим тривалим і, ймовірно, болісним процесом може стати саме втілення угод.
Президент Європейської ради Герман ван Ромпей (на фото ліворуч) із гордістю посадовця найвищого рангу назвав угоду «найбільш передовою з усіх подібних, яких будь-коли досягав Євросоюз». Очільник Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу застосував персональний підхід і, привітавши Януковича з днем третьої річниці його інавгурації, заявив, що розраховує на його особисту підтримку задля досягнення «нашої спільної мети – політичної асоціації та економічної інтеграції України і ЄС». На відміну від пана Баррозу, президент Янукович до персональних люб’язностей на людях не вдавався.
Сумніви
Але ніхто не впевнений у тому, що наступний крок у розвитку відносин України з ЄС буде зроблено. Києву оголосили чіткий список вимог і сказали, що до травня українська сторона повинна показати конкретні досягнення у їх виконанні. Вони чітко розписані, але узагальнено стосуються трьох галузей: виправлення недоліків виборчого законодавства в Україні, подолання проблем з українською судовою системою, яка дозволяє застосування вибіркового судочинства, та просування загального процесу реформ у країні. «Питання в тому, що саме вважатимуть конкретними досягненнями і хто це визначатиме. Хоча звіт про просування України складатиме Єврокомісія, саме окремі країни-члени вирішуватимуть, чи достатнє воно. А там можуть виникнути розбіжності в поглядах», – сказала Тижню аналітик брюссельського Центру європейської політики Аманда Пол.
Президент Янукович створив достатньо підстав для таких розбіжностей. Навіть представники країн – «друзів» України у Європі значною мірою розчаровані. Польський депутат Європарламенту Марек Сівець заявив, що результати саміту його «не дуже вражають». «Виступи і президента Баррозу, і президента Ромпея дають підстави вважати, що Україна й досі не виконала вимог, які окреслені ЄС. Крім того, були певні очікування, що українська влада звільнить когось із політичних в’язнів, щоб довести свої дії проти так званого вибіркового правосуддя», – висловив розчарування Тижневі пан Сівець.
Колега польського євродепутата Ребекка Гармс із Німеччини виявилася ще відвертішою в сумнівах з огляду на її «кількарічний досвід [спостереження] за президентом Януковичем та його оточенням». Вона нагадує, що «не лише Тимошенко і Луценко залишаються у в’язниці, а й з’явилися нові звинувачення стосовно екс-прем’єрки, а генеральний прокурор проголосив публічно, що він переконаний: її визнають винною». Гармс взяла на себе сміливість передбачити Тижню, що навіть у разі підписання угод з Україною з їх ратифікацією можуть бути проблеми. «Оскільки сумніви щодо верховенства права залишаються, я не бачу, щоб у Європейському парламенті була більшість, яка погодилася б на Угоду про асоціацію», – сказала депутат.
Саме брюссельські посадовці та Єврокомісія є найбільшими союзниками Януковича у прагненні показати хоч якийсь позитивний результат у розвитку відносин двох сторін. Єврокомісар Штефан Фюле відповідає за розширення ЄС і політику сусідства. Оскільки на розширення Євросоюз останнім часом не наважується, то залишається досягти чогось із найбільшим сусідом об'єднаної Європи. «Набрання угодою чинності революціонізувало б відносини між Україною та ЄС, бо вона вигідна нам обом, – заявив Фюле в коментарі для Тижня. – То буде дуже конкретний крок у напрямку перетворень у тій частині Європи. Немає жодних сумнівів стосовно Угоди про асоціацію. Це безпрецедентний договір з огляду на політичний зміст, що пропонує Україні вказівник, як стати частиною внутрішнього ринку ЄС, як пройти велику кількість дверей, і це конкретний крок у бік задоволення європейських прагнень України». Саме так Брюссель змушений окреслити межі можливого в тривалому процесі наближення нашої країни до членства в Євросоюзі. Тепер це називається «Політична асоціація та економічна інтеграція України з ЄС».
Гальма
Європейці стверджують, що «м’яч перебуває на українському боці поля». Українські посадовці виголошують у бік Брюсселя переважно правильні гасла, але те, що Київ робить, викликає сумніви в його щирості. «Сьогодні, на жаль, вірити президентові України дуже важко, – каже Ольга Шумило-Тапіола з аналітичного центру Carnegie Europe в Брюсселі, – хоча Україна для Євросоюзу – це значно більше, ніж сам лише президент Янукович». Дії нашого гаранта і навіть його слова не свідчать про головне, а саме про те, чи він розуміє і поділяє європейські цінності й чи його уряд працює для того, щоб Україна стала європейською державою.
25 лютого у Брюсселі український керівник немовби просив вибачення за свій європейський курс, посилаючись на те, що згаданий напрямок зовнішньої політики зафіксований у документах, які мають у його державі силу закону. Проте сам президент і його Партія регіонів уже продемонстрували бажання й здатність змінювати зовнішньополітичні пріоритети України, знявши з порядку денного питання євроатлантичної інтеграції. Документ, що багато років проголошував наміри залучення до «найефективнішої системи колективної безпеки в Європі», як колись казали в Києві, було змінено, і тепер Закон «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» проголошує Україну позаблоковою. Шлях інтеграції до Євросоюзу через членство у НАТО, яким пройшли всі без винятку східноєвропейські сусіди України, Янукович закрив. Натомість зусилля президента і його партії впродовж трьох років були докладені, на думку Ольги Шумило-Тапіоли, щоб Україна залишалася в сірій зоні, зручній для того, аби «багатіти й почуватися в безпеці».
«Тому і Європейський Союз, і Російська Федерація з Митним союзом, вони заважають президентові Януковичу утримувати ці позиції. Дуже логічним бачиться, що підписувати угоду (з ЄС) через виконання якихось вимог, котрі фактично ламають ці схеми, які він будує, і які показують його групі олігархів, або населенню, що він піддається на якийсь зовнішній тиск, – це для нього нелогічно… Як на мене, він дуже любить приїжджати в ЄС, але ті цінності для нього далекі. Вони суперечать тому, що він намагається побудувати для себе в Україні», – сказала Тижню аналітик, на думку якої головна проблема навіть не в підписанні Угоди про асоціацію, а в тому, чи її насправді виконуватимуть.
Європейські клопоти
Журналістка-оглядач Джуді Демпсі, яка працює в Берліні, красномовно зітхає, коли йдеться про Європейський Союз і перспективи для України. «Гадаю, тут є інша проблема, – каже вона, підкресливши, що Київ має довести свою серйозність стосовно Європи. – Це значно глибша проблема труднощів, які має ЄС, чи радше певні країни, коли йдеться про зближення з Україною. Перше – це втома від розширення. Друге – Євросоюз загалом не визначився остаточно, що робити зі Східним партнерством… Також є країни в ЄС (імовірно, Німеччина й, можливо, Франція), які не змогли відокремити свої двосторонні відносини з Україною від відносин із Росією. Інакше кажучи, вони бачать діалог ЄС із Києвом через призму свого діалогу з Москвою. Що довше так триває, то дужче шкодить визначенню того, що ЄС хоче робити зі своїми східними партнерами», – стверджує берлінська оглядачка. Все-таки, за словами Джуді Демпсі, монолітна підтримка Росії в лавах опозиційних соціал-демократів у Німеччині фактично зруйнована, а урядові консерватори під проводом Анґели Меркель у цьому питанні докорінно розділені. Настрої змінюються, бо «німці побачили, що тісне економічне співробітництво з Росією і політична підтримка Москви не принесли очікуваних російських реформ. Це ще не змінило поглядів Берліна на Україну, але з часом стан справ має зрушитися», – вважає медійниця.
Окрім Польщі та ще кількох країн Східної Європи, які розглядають євроінтеграцію Києва як питання безпеки, на українців у Європі найприхильніше дивиться Велика Британія. Лондонські погляди пов’язані з особливим баченням Євросоюзу із західних окраїн об'єднаної Європи. Британці розглядають ЄС насамперед як зону вільної торгівлі. Гасла євроінтеграторів про одну для всіх європейську тотожність у Лондоні просто не розуміють, а наднаціональні органи у Брюсселі багатьох жителів країни просто дратують. Британське бачення Європи як спільноти національних держав, на якомога більшому просторі котрої створені умови для вільної економічної конкуренції, наразі Україні найвигідніше. Зближення з Європою через економічну інтеграцію, яку пропонує нинішня Угода про асоціацію, зараз є найочевиднішим шляхом для Києва та українців, які сподіваються насамперед підвищення свого рівня життя до європейських стандартів, а також пошани до права на свободу пересування континентом.
Зірвати чужими руками
Буквально лічені місяці покажуть, що саме згоден зробити президент Янукович, аби просунутися в бажаному для простих українців напрямку. Наразі є підстави вести мову про те, що представники його режиму не готові адекватно сприймати позицію ЄС і досить нервово реагують, коли їм нагадують неприємні умови підписання Угоди про асоціацію. Так, прем’єр-міністр України Микола Азаров за результатами зустрічі зі Штефаном Фюле перед самітом у Брюсселі написав на своїй сторінці у Facebook: «…не треба думати, що одна країна навчала іншу. У свою чергу, ми висловлювали свої зауваження на адресу Єврокомісії». А вже безпосередньо перед самим самітом посол Києва при ЄС Костянтин Єлісєєв обурювався з приводу того, що ЄС висуває до України такі вимоги, ніби до потенційного члена.
Тим часом від українських урядовців дедалі частіше лунають заяви, суть яких зводиться до того, що держава ставить собі за мету вже не інтеграцію до ЄС, а якусь іншу «євроінтеграцію». Про що саме йдеться, намагався нещодавно пояснити новий міністр закордонних справ Леонід Кожара, який, починаючи зі свого візиту до Давоса наприкінці січня, докладає чималих зусиль для просування призабутої тези про «рух до Європи разом із Росією», яка нині ґрунтується на концепції, що її просуває Путін, – «Європи від Лісабона до Владивостока», з якої було б витіснено вплив США і в межах якої Москва грала б першу скрипку. Інтерес режиму Януковича до такої конфігурації пояснюється не лише економічними мотивами, а й тим, що в такому гіпотетичному об’єднанні не стояло б настільки принципово питання дотримання стандартів демократії, прав та свобод людини, як зараз, на переговорах щодо асоціації з ЄС. Проте, взявши курс на відмову від європейської інтеграції, українські можновладці намагаються перекласти відповідальність за можливий провал двостороннього саміту та зменшення шансів на підписання Угоди про асоціацію цього року на представників опозиції, а також на європейців, які «не хочуть зрозуміти специфіки України».
Перебування в сірій зоні між ЄС та Росією із відсутністю достатньо сильного тиску на особисті інтереси Януковича та його оточення – цілком сприятливий стан для розбудови «сімейної» моделі авторитарної держави. Європейська інтеграція ніколи не була для нинішнього господаря Банкової справжньою метою, просто під час останніх президентських перегонів у 2009–2010 роках він, на відміну від 2003–2004-го, не міг собі дозволити публічно відмовитися від неї або, тим більше, виступити проти. У цьому сенсі концепція «європаузи» є цілком комфортною, бо супроводжується деклараціями про «європейський курс» та імітацією зусиль у цьому напрямку. Тому не варто очікувати від режиму Януковича реального виконання більшості умов, висунутих для підписання Угоди про асоціацію.
Але ЄС важливо не йти за сценарієм, що його нав’язує Янукович, і відокремлювати його (й тактичні цілі впливу на нього) від українського народу та стратегічної мети – утвердження європейської орієнтації та інтеграції України. У цьому контексті укладення Угоди про асоціацію може, по-перше, покласти край дискусіям про інтеграцію держави до Митного союзу. По-друге, асоціація та ЗВТ – це нехай і символічний, однак важливий сигнал, що Україна є частиною європейського економічного та геополітичного простору, яка пізніше за відповідних умов може претендувати на повноцінне членство у ЄС. А отже, й важливий стимул для активізації проєвропейських українських сил, крапка в розмовах про те, що «нас там не чекають».