У середині березня у російських медіа з’явились інсайди, згідно котрих на «вибори» 2024 року Владімір Путін піде під прапором консерватизму. Загалом, це скидається на правду. Вперше про свої консервативні погляди Путін розповів ще у далекому 2013 році, під час послання до Федеральних зборів. Наступного разу російський диктатор згадав про консерватизм вже у 2021-му. Тоді, виступаючи на зборах дискусійного клубу «Валдай», російський диктатор заявив, що влада «керуватиметься ідеологією здорового консерватизму». Але в чому саме полягає путінський «консерватизм»? І чи не вийде так, що наші розмисли над Липинським і Бьорком – це, в кінцевому підсумку, про ідеологічну синхронізацію з Росією, котра зараз прагне нас знищити і, в будь-якому випадку, не є позитивним прикладом для наслідування?
Мафія в пошуках опори
Перш ніж перейти до путінського «консерватизму», коротко зупинимось на тому, що таке путінська Росія. Лад, який нині існує в Російській Федерації, є класичним прикладом мафіозної держави. «Насправді Путін лише класичний пострадянський бізнесмен. На відміну від колишніх керівників СРСР, він та його внутрішнє коло не мають ідеології. Вони просто зацікавлені в тому, щоб робити гроші», – передавав слова свого російського співрозмовника британський журналіст Люк Гардінґ, який працював у РФ у 2007-2011 роках в якості директора регіонального бюро The Guardian. Свої спостереження він узагальнив у книзі із промовистою назвою «Мафіозна держава: Як один репортер став ворогом брутальної нової Росії».
Взоруючись на Росію, клан «донецьких» намагався збудувати в Україні власну мафіозну державу
Згодом висновки Гардінґа підтвердили фахові дослідники. Суть мафіозної держави полягає в тому, що певне кримінальне угруповання не просто шукає лазівки в державній системі, а повністю підпорядковує її власним інтересам. В такому випадку держава з усією своєю бюрократією, міністерствами та силовими відомствами перетворюється на машину збагачення конкретної «сім’ї» за рахунок експлуатації ресурсів цілої країни. Як це виглядає на практиці, ми мали нагоду побачити зблизька в часи Віктора Януковича. Рольовою моделлю для «донецьких» слугувала Росія, де мафіозний режим досяг своєї кінцевої мети – здобув повноту влади і зруйнував усі механізми її зміни: знищив конституцію та інститут виборів, розтоптав паростки громадянського суспільства і опозицію. Так, мафіозна держава може бути лише авторитарною – питання лише в тому, наскільки старанно панівний клан буде це приховувати.
Читайте також: Рейдерство країни
Чому у Росії така модель прижилася, а в Україні все закінчилось Майданом? Це питання «цивілізаційної генетики» обидвох країн. Якщо на наших теренах традиційно існувала виборність влади, зіперта на інститут права і власності, то Велике князівство Московське від самого початку засвоїло ординську воєнно-політичну модель, основану на визиску упокорених землеробських спільнот. У ХХ столітті ця модель відродилася у більшовицькій тоталітарній інтерпретації, а у ХХІ – у вигляді мафіозної держави. В цьому сенсі, путінський режим справді є виявом давньої російської традиції. Але якщо у часи Івана Ґрозного такий стан речей не потребував пояснень, то більшовикам і теперішнім володарям Росії доводилося створювати певне ідеологічне обґрунтування.
(Не)традиційні цінності
До «консерватизму» архітектори путінського режиму прийшли не відразу. Демократичним ідеям, котрі витали у повітрі з кінця 1980-х, потрібно було протиставити щось дієве, а головне – те, що можна застосувати тут і зараз, не витрачаючи час на пошуки і розробки. Таким засобом став брєжнєвський культ «Великой Победы», який Кремль заходився відроджувати з середини 2000-х. До кінця десятиліття це перетворилося на справжнє «побєдобєсіє», в якому містилося все, що було потрібно путінській мафії. По-перше, у такий спосіб відбувалася прихована (а згодом і відкрита) реабілітація сталінізму. По-друге, фокус суспільного дискурсу зсувався від тем свободи, демократії і добробуту у сферу абстрактного месіанства. В результаті аудиторія російських демократів скоротилася до вузького прошарку деморалізованої інтелігенції, а маси насолоджувались новими сильними відчуттями: гордості («народ-победитель»), сили («можем повторить») тощо.
Але паралельно Кремль впроваджував технологію так званої «культурної війни». Порівняно із протистоянням, яке точиться у Сполучених Штатах, російська «культурна війна» має дві особливості. По-перше, на відміну від США з їхньою конкурентною двопартійною демократією, Москва винесла умовного ворога назовні. Якщо за душу Америки змагаються тамтешні «прогресисти» і «консерватори», то Росія уявляє себе в стан війни із «бездуховним Заходом». А по-друге, якщо Республіканська партія спирається на досить масовий релігійний фундаменталізм, то у Росії частка реальних фундаменталістів зникомо мала. Попри привілейований статус РПЦ, це зовсім не релігійна країна. Більшість росіян справді декларують себе православними, йдеться радше про маркер колективної ідентичності, аніж про певну світоглядну позицію і повсякденні практики. Достатньо пригадати, що у доковідному 2019 році Великодні богослужіння відвідали лише 3% росіян (для порівняння, в Україні – понад 15%). Якщо в Україні топ-3 улюблених свят складають Різдво, Великдень і Новий рік, то в Росії це Новий рік, День Перемоги і Міжнародний жіночий день.
Читайте також: Культ «Великої Перемоги»: заберіть це негайно!
Тому, конструюючи ситуацію «культурної війни», Кремль зробив ставку на так звані «традиційні цінності», котрі буцімто й захищає путінський «консерватизм». Концепт «традиційних цінностей» з’явився на пострадянських теренах відносно нещодавно, власне після розпаду СРСР. Це була спроба сформувати певний ціннісний канон в ситуації, коли секулярна ідеологія (в даному випадку – марксистсько-лєнінська) була тотально здевальвована, а рівень релігійності був надто низький, щоб новою «керівною і спрямовуючою» моральною інституцією стала церква. Тому виникла потреба знайти щось середнє: таке, що не має прямого стосунку ані до церкви, ані до держави, проте, як уявляється, освячене віками.
Достатньо бодай трохи заглибитись в історію питання, щоб переконатись: всі спроби укласти конкретний перелік «традиційних цінностей» виявились провальними. Промовистий приклад останнього – указ Путіна «Про затвердження Основ державної політики зі збереження і зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей» від 9 листопада 2022 року. Процитуємо документ мовою оригіналу:
«К традиционным ценностям относятся жизнь, достоинство, права и свободы человека, патриотизм, гражданственность, служение Отечеству и ответственность за его судьбу, высокие нравственные идеалы, крепкая семья, созидательный труд, приоритет духовного над материальным, гуманизм, милосердие, справедливость, коллективизм, взаимопомощь и взаимоуважение, историческая память и преемственность поколений, единство народов России».
Здавалося б, як з цього тавтологічного набору загальних слів і обтічних фраз можна вибудувати щось подібне на ідеологію, та ще й з неабияким мобілізаційним потенціалом?
Моральна паніка
Зазвичай більшість дослідників шукають теоретичне підґрунтя путінського «консерватизму» там, де його нема. Формально його коріння можна вивести з протофашистської філософії Івана Ільїна, азіопської езотерики Алєксандра Дугіна чи навіть з «тріади» графа Уварова. Але все це не більше, ніж інтелектуальна порнографія для дуже вузької аудиторії. Тимчасом Кремль керує пересічним росіянином зовсім іншими засобами, головним з яких є моральна паніка. Цей феномен був описаний ще у 1970-х роках британським соціологом Стенлі Коеном. Конструювання ситуації моральної паніки, за Коеном, відбувається у чотири етапи. (1) Передусім, потрібний прецедент, після якого певну групу можна оголосити такою, що загрожує фундаментальним інтересам суспільства. (2) Далі відбувається роздмухування проблеми чи загрози – байдуже реальна вона чи уявна. Як правило, цим займаються журналісти, громадські рухи, представники церкви тощо. (3) В результаті суспільство охоплює тривога чи паніка, (4) у відповідь на котру влада чи правоохоронні органи вживають певних заходів.
Ситуації моральної паніки час від часу виникають у будь-якому суспільстві, причому нерідко це відбувається цілком спонтанно. Але Кремль вправно навчився використовувати (а часом створювати) їх для своїх цілей. Згадаймо, приміром, нашу Помаранчеву революцію 2004 року. Тоді російська влада через державні ЗМІ та афільовані публічні структури роздмухала справжню істерію через «загрозу кольорової революції», котру буцімто планують здійснити у Росії «агенти Держдепу». На хвилі паніки паніки росіяни легко заковтнули концепцію «суверенної демократії», розроблену Владіславом Сурковим (тобто погодились на авторитаризм). Цей трек логічно закінчився прийняттям у 2012 році про «іноземних агентів», а 2014 року – після другого Майдану, Кремль закріпив успіх, посиливши страхи росіян перед вуличними протестами, а також українофобні настрої.
Читайте також: Росія: суспільство без цінностей
Інший приклад – демонтаж пам’ятника радянському солдату у Таллінні у 2007 році. Розкручений у Росії масовий психоз став не лише черговим засобом утвердження «побєдобєсія», але також прологом до кампанії боротьби проти «фальсифікації історії». Лейтмотивом останньої була ідея про те, що «нащадки фашистських недобитків», притому не лише в Естонії, зазіхають на «історичну правду», а їхні агенти всередині Росії хочуть сфальшувати колективну пам’ять. У 2009 році з «фальсифікацією історії» у РФ почали боротися на законодавчому рівні, що дозволило підготувати ґрунт для відвертої реабілітації сталінізму.
Таких прикладів можна навести ще багато. Часом кампанії залякування росіян мали досить розмиті часові рамки, як-от наростання боротьби з «гей-пропагандою», яке завершилось спочатку її частковою (2013), а пізніше й повною (2022) забороною. Але в кожному випадку моральну паніку роздмухували під акомпанемент розмов про загрожені «традиційні цінності»: почуття патріотизму, історичну пам’ять, родину і таке інше. Таким чином, російський концепт «традиційних цінностей» виконував головну функцію: допомагав Кремлю навіювати росіянам відчуття постійної екзистенційної загрози ззовні та зсередини. Причому «вороги», створені державною пропагандою («оранжисти», «фальсифікатори історії», гомосексуалісти тощо), мали винятково західну прописку, а до Росії потрапляли у статусі засланих козачків, шпигунів та «націонал-зрадників».
Путінський «консерватизм» – це обіцянка умовній тьотє Клавє з Фрязіно, що її діти не матимуть у школі уроків гомосексуалізму, а іноагенти не здійснять кольорову революцію і не «отмєнят 9 мая».
Саме під таким кутом можна роздивитись реальний зміст путінського «консерватизму». По суті, це обіцянка умовній тьотє Клавє з Фрязіно, що її діти не матимуть у школі уроків гомосексуалізму, а іноагенти не здійснять кольорову революцію і не «отмєнят 9 мая». На позір це виглядає вкрай примітивно, але у архаїчних суспільствах на кшталт російського саме такі технології працюють якнайкраще. Тьотя Клава, звісно ж, не читала ані Ільїна, ані Дугіна чи Проханова. Скоріш за все, її власні життєві цінності не надто корелюють із переліком, який закріплений указом Путіна. Зате вона точно знає, що Путін – це єдиний, хто захищає її від розтлінного впливу «західних сатаністів» та їхніх агентів всередині Росії. А більше нічого керівному мафіозному клану й не треба – головне, щоб народ й надалі гуртувався навколо незмінного вождя і не задавав незручних питань.
Чи означає все це, що будь-які дискусії про цінності й традиції – це свідоме чи несвідоме повторення кремлівської методички? Аж ніяк. Як свідчить досвід Сполучених Штатів, навіть найбільш «прогресивні» (ліберальні, ліволіберальні, а той просто ліві) ідеї також можуть використовуватись для маніпуляцій громадською думкою. Питання в тому, щоб навчитись бачити, що саме ховається за риторикою про цінності. Якщо росіянам, можливо, ще випаде шанс опанувати мистецтво рефлексії, то наш досвід не залишає можливості для виправдань. Коли восени 2013 року, зірвавши підписання угоди про асоціацію з ЄС, регіонали раптом завели платівку про цінності, українська більшість – незалежно від власних поглядів – не дала себе обдурити. Бо ж де Янукович – і де цінності? Тому хочеться вірити, що ми не піддамося спокусі зануритись у «культурні війни» й у майбутньому, байдуже під який прапор нам захочеться стати.