Ясно, що проти нас нелюди. Нелюди, крапка. Питання «Чому нелюди?» має наразі суто академічний інтерес і підлягає дослідженню після перемоги, а от «як нелюди?» — проблема цілком актуальна, й вона сягає як у глибини московитської історії, так і в нещодавнє спільне минуле. Це минуле нам добре знайоме, бо не минуло біблійних сорок років, щоби вимерли всі, хто пам’ятає рабство (й я серед них).
Найстрашніше, найнестерпніше, що було в радянському проєкті, — відкладення етосу. Не винесення за дужки, як це робили уявні антиподи совіцького проєкту, себто нацисти, а відкладення в часі. Відмова від моралі — це надто наочно, надто вразливо морально й інтелектуально. Кожна більш-менш розвинена особистість такій пропозиції опирається – недарма так мало справжніх інтелектуалів, вихованих і відшліфованих на Канті й Геґелі, пристали на бік Гітлера. Радянський підхід позірно протилежний: ми відкладаємо мораль на майбутнє. Ми або наші діти, онуки повернуться до неї в прийдешньому досконалому суспільстві, яке ми тут і тепер будуємо. А до того морально лише те, що йде на користь світовій революції, соціалістичному будівництву, придушенню ворожих класів, що відповідає настановам КПРС. Мораль є класовою (= партійною), от і все, що ти маєш знати, дуже зручно.
Радянський підхід позірно протилежний: ми відкладаємо мораль на майбутнє. Ми або наші діти, онуки повернуться до неї в прийдешньому досконалому суспільстві, яке ми тут і тепер будуємо. А до того морально лише те, що йде на користь світовій революції, соціалістичному будівництву, придушенню ворожих класів, що відповідає настановам КПРС. Мораль є класовою (= партійною), от і все, що ти маєш знати, дуже зручно.
Що ж до світлого майбутнього, в СРСР надивовижу мало було рефлексій на тему, яким воно власне буде. Навіть у шістдесяті, коли Микита Хрущов від імені партії урочисто проголосив: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!». «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребами» — це вже з чергової редакції Програми КПРС, хоча автором гасла був Луї Блан у переповіданні Карла Маркса. З того, що я пам’ятаю з дитинства на побутовому рівні, — це те, що за комунізму не буде грошей, а всього буде вдосталь. «Всього» — це молока й масла, а ще білого хліба, на більше фантазія забитого совка не зазіхала. Ну хіба що покращених «хрущовок». Нічого конкретнішого.
Художники – ті, щоправда, намагалися щось зобразити. Усміхнені люди, переважно блондини, такий був канон (трохи нагадує 1930-ті, зокрема, Дейнеку й фінальні кадри фільму «Цирк» зі Столяровим і Орловою). Погода сонячна, будинки білі й високі, на вершечку архітектурна деталь, що нагадує крила чайки. А от у літературі… Можу згадати дві спроби: Іван Єфрємов і ранні брати Стругацкіє. У першого щось таке пафосно неїстівне, в других — заразливо оптимістичне, навіть дотепне. Але й там, у першій редакції «Повернення» (друга редакція «Полудень. ХХІІ століття») були пасажі про міщан і «стиляг». Ще була катастрофічно невміла екранізація Шерстобітова «Туманність Андромеди», яка нікого ні на що не здатна була надихнути.
До слова: «міщани», себто люди, які дбають про свій добробут і зручності, але не мають бажання будувати комунізм, були визнані офіційними ворогами системи. Не до такої міри, щоби їх саджати, але достатньо, щоби піддавати публічному остракізму. У якості другого офіційного ворога був названий фашизм — взагалі-то досить умовний, бо в радянській свідомості поєднував цілком невигаданий німецький нацизм із міфічним американським імперіалізмом. По суті, в пізньому Совку протистоянням цим двом загрозам і обмежувалася мораль як така. Щоправда, був ще «Моральний кодекс будівничого комунізму», фраґмент тієї-таки партійної програми-1961, який ряснів словами «нетерпимість» і «непримиренність» плюс мушкетерське «один за всіх, усі за одного», на десять заповідей (тут їх було аж дванадцять) якось не тягнуло.
Іншими словами, радянський етос був своєрідним мінус-прийомом, де відсутність означеного згори гріха вкупі з правильним пролетарським походженням уже гарантувала праведність. Тим не менше, в корпусі марксистсько-лєнінських «наукових дисциплін» знайшося місце «марксистсько-лєнінській етиці». Ми її вивчали впродовж цілого першого курсу університету, безкінечне нестерпне пересипання з пустого в порожнє, яке на першій парі заряджало депресією на решту дня.
Не забуваймо, що комуністичну доктрину було скальковано з церковних доґматів — через те, що совіцьке «святе письмо» було частково неприступним для пересічної людини без відповідної гуманітарної культури (Маркс, Енґельс), частково пласким і нецікавим (поточна публіцистика Лєніна на злобу дня), тому головним завданням совіцької екзегетики було розробити хоч трохи послідовну систему пояснень у дусі «святого предання», бо не лише авдиторія від початку була не надто розвинена, а й перші ідеологи (включно з першим генеральним секретарем, колишнім семінаристом Джуґашвілі) були добре обізнані з церковними практиками. Зайве казати, що в цій системі координат відпочаткові для більшості модерних цивілізацій категорії — такі, як «любов», «правдивість», «честь», «порядність» — виявилися зайвими. Тепер усе це було підпорядковане класовим інтересам, а отже вважалося недійсним і, говорячи юридичною мовою, нікчемним.
Читайте також: Путін нарешті сказав щось важливе. Про «московитів», «уральців» і полювання на внутрішнього ворога
Звісно, що наприкінці існування СРСР кількість фанатиків, вірних доґмі, тяжіла до нуля. Класовий релятивізм базових цінностей швидко розвинувся до своєї кінцевої логічної форми — нехтування мораллю як такою. В такому стані ми підійшли до розпаду СРСР і вирушили в історію в якості самостійних націй. І ось тут уперше позначилася засаднича різниця між колишніми складовими єдиної червоної імперії. Країни Балтії стрімко, впродовж декількох років відродили колективне уявлення про те, що таке добре й що таке погано. Країни Центральної Азії розпочали свій пошук моделі подальшого існування, частково відштовхуючись від радянського досвіду, частково копіюючи його майже буквально у власних декораціях. Ми, якщо йдеться про цілу спільноту українців, довго блукали між природним консерватизмом «провінції» (провінції в лапках, бо там, серед іншого, можна було віднайти духовну опору), ресентиментом за «правильним» комунізмом і щойно вивченими істинами ліберального суспільства. Й урешті-решт виробили власну модель, частково традиційну, частково європейську в різних пропорціях, але безумовно дієву (хоча й не відразу) — післямайданну.
Ми урешті-решт виробили власну модель, частково традиційну, частково європейську в різних пропорціях, але безумовно дієву (хоча й не відразу) — післямайданну. Російське ж суспільство поринуло в те, що йому було притаманно століттями, — цинізм. Цінностей нема, їх замінили а) місце в ієрархії, b) архаїчні кримінальні «поняття», c) бажання бути, «как всє».
Російське ж суспільство, якщо можна говорити про спільний знаменник між робітничими слобідками Тули чи Ніжнєґо Таґіла й гіпстерською тусовкою Москви чи Санкт-Пєтєрбурґа, поринуло в те, що йому було притаманно століттями, — цинізм. Іронія, яка стала новою релігією завсідників кафе «Жан-Жак» на Нікітском бульварі їхньої столиці, є цілком спорідненою їхньому ж «православ’ю» пізньосталінського зразка й водночас вірі в українських фашистів, підступи американських жидомасонів, рептилоїдів, марсіан та віковічну велич, перепрошую на слові, Росії. Цінностей нема, їх замінили а) місце в ієрархії, b) архаїчні кримінальні «поняття», c) бажання бути, «как всє». Голос (або мовчання) одного відсотка праведників, а вони там напевно є, нічого в цій палітрі не змінює, тим більше не визначає.
Читайте також: Ідея, що Росію можна децентралізувати, утопічна. Тому що вона не враховує майбутнього Москви
Спроби відокремити плевели від козлищ © на нинішньому відрізку історичного часу не мають сенсу. Проблема неприпустимості дегуманізації, на якій наполягають ліберальні (без іронії) антропологи, виглядає штучною в разі, якщо об’єкт розгляду прикладає всі можливі зусилля для власної якнайповнішої дегуманізації. Єдина для нас небезпека в світоглядному сенсі – навпаки, намагання роздивитися в противнику людей. Не кажіть, що це не на часі, я весь час відчуваю ворушіння, спрямовані на те, щоби побачити в майбутньому, післяпереможному часі сценарії порозуміння, бодай культурного. Зачекайте, порозуміння з ким? Не тратьте, куме, сили, не пробуйте відшукати спільну платформу. Порозуміння неможливе з людиноподібними, які свідомо відмовилися від десяти заповідей. Сталося це не сьогодні, ми були цьому свідками, частково співучасниками. Саме тому ми знаємо ціну ворогові. Жодна маніфестація його рогів і хвоста, навіть найбезневинніша, не має залишитися поза увагою.