І насамперед до опозиції, яка відверто бачиться розгубленою перед вимогами української більшості кардинально змінити країну. Тиждень іще в попередньому числі звертав увагу на безладні дії маніфестантів, що спричинили штовханину з бійцями «Беркута» під пустою будівлею уряду 24 листопада, куди лідери мітингу закликали рушати без жодної зрозумілої мети.
Утім принаймні на Банковій тижнем пізніше серед демонстрантів точно діяли провокатори. Це підтверджують доступні в інтернеті відеоматеріали, де видно осіб у масках, що з’являються з-за спин бійців внутрішніх військ, а пізніше першими штурмують їх. Вочевидь, перед цими хлопцями стояло завдання підбурювати радикально настроєних протестувальників до штурму адмінбудівель. Хоча, мабуть, це могло статись і без провокацій: рішучих учасників мітингу 1 грудня в центрі Києва було аж задосить.
Тож багато людей і досі в пошуках відповідей на цілу низку запитань. Хто з високопосадовців розігрував провокації і з якою метою? Або для чого треба було так брутально розганяти євромайданівців уночі 30 листопада? Банальна зачистка, щоб вислужитися перед Януковичем? Хтось, кого у владі вирішили підставити? Чи все взагалі набагато складніше: розігрується карта дестабілізування ситуації в країні?
Водночас зрозуміло, що відповідні команди «Беркутові» та внутрішнім військам через посередників у вигляді генералів чи полковників давали із самого верху. Адже досі з високих начальників так ніхто й не покараний як за кривавий розгін Євромайдану, так і за жорстоке, невмотивоване побиття «Беркутом» біля Адміністрації президента тих, хто участі в його штурмі не брав, зокрема журналістів.
Радикалізація протесту й відповідна жорстка реакція на нього влади мають очевидні об’єктивні причини. 2004 року міліція залежала не від Віктора Януковича, а від Леоніда Кучми, котрий торгувався з опозицією та Заходом за спокій після відходу від влади.
А завдання маніфестацій було чітке й зрозуміле: приведення до влади Віктора Ющенка, котрий, як вірив кожен, мав на те цілковите право, вкрадене фальсифікаціями в другому турі виборів. Нині, після провалу асоціації з ЄС, очевидною метою-максимум є скинення президента Януковича, проте легітимних механізмів для цього наразі немає.
У 2004 році, знов-таки з мовчазної згоди Леоніда Кучми, реалізацію волі Майдану взяли на себе Верховний Суд, що визнав порушення на виборах, та Верховна Рада, котра забезпечила проведення повторного другого туру. Сьогодні суди перебувають під пильним контролем влади. Під нею і парламент: те, що постанова за відставку уряду Миколи Азарова зібрала тільки 186 голосів із необхідних 226, стало яскравою демонстрацією міцних позицій Банкової. І нарешті, на відміну від 2004 року, силові органи вже в руках Віктора Януковича, котрий втрачати владу не збирається (хоча очевидно, що живе у постійному страху її позбутися, який посилюється; про це може свідчити стрімке збільшення його охорони від 2010-го).
Читайте також: Євромайдан переріс у день гніву
Тож у влади начебто нема потреби дослухатися до будь-яких «майданівських» вимог. Але коли одна сторона не йде на компроміси, друга природно радикалізується – так трапляється завжди й скрізь.
Але що впадає в око. Настрої в населення значно радикальніші, ніж в опозиції. Зараз і масштаби протесту ширші, ніж у 2004 році, і більше активності простих українців, але опозиція цього ніби не помічає. Схоже, вона не була готова до таких масових акцій протесту. 1 грудня її лідери банально не мали що сказати майже мільйонові українців, які вийшли на столичні вулиці, – лунали виключно старі заїжджені гасла. А дальші події показали, що опозиція просто боїться спертися на маси, зокрема відхрещуючись від найактивнішої частини протестувальників. Адже серед тих, хто атакував АП, більшість усе-таки становили не підбурювачі, може, й справді найняті кимось від влади, а ті, хто прагнув активних дій. Натомість Кличко, Яценюк, Тягнибок, Порошенко назвали всіх їх тітушками-провокаторами. Тобто лідери опозиції обрали позу страуса: ми білі й пухнасті, а винні в усьому всесильні та всюдисущі тітушки. Складається навіть враження, що нинішня парламентська опозиція не готова, а тому не бажає брати владу у свої руки.
Отже, опозиція та невдоволене суспільство нині стоять перед складними викликами. Оскільки шанси на досягнення мети-максимум – відставки Януковича та перезавантаження влади – видаються примарними, усім (спів)організаторам Майдану варто думати про варіанти дальших активних заходів. Політики поки що так і не спромоглися винести на Майдан не просто набір правильних гасел, а й послідовний план акцій, спрямованих на зміну влади, а головне, своїх дій після цього. Останнє вимагає взяття на себе відповідальності, а поки що вождям незрозуміло навіть як її ділити між собою. Тож громадськості варто продовжувати тиск на лідерів опозиції, змушуючи їх до активнішого відстоювання заявлених позицій.
Читайте також: Світ про недільний Майдан: цивілізаційний вибір, страх Януковича та урок для ЄС
Безумовно, поразка сьогоднішніх виступів спричинить великі негативні наслідки не тільки для опозиційного політикуму, а і для всього суспільства. Із програшем революції настає реакція – це закон. Та ще гіршим за можливі репресії стане новий виток розчарування й апатії в суспільстві. Їх посилення неминуче, якщо Майдан справді «розсмокчеться», дедалі меншаючи щотижня, аж доки його залишки знесуть які-небудь «комунальники» при байдужості більшості мешканців столиці. Схоже, саме такий сценарій обрала влада, яка зараз намагається демонструвати свою миролюбність і договороздатність, як усередині країни, так і за її межами. Зрозуміло, що для неї зараз важливо «заговорити» ситуацію, аби ослабити емоційне напруження й приспати як опозицію, так і суспільство. Джерела в АП стверджують, що розрахунок у їхніх патронів такий: із першими морозами та початком новорічних свят Євромайдан розійдеться. Для цього й ініціюють різноманітні заходи, що мають єдину мету – максимально затягнути процес вирішення питань, які ставить Майдан. Показовою в цьому сенсі стала й заява Януковича, що потрібно заспокоїтись і почекати до електоральних перегонів 2015 року, коли народ зможе зробити вибір. А в такому разі він буде, вочевидь, із заздалегідь змодельованим результатом. Тому настільки важливо не втратити нинішнього протестного потенціалу, утримати його на належному рівні до моменту, коли влада піде на справді суттєві поступки (принаймні на розпуск і перевибори парламенту).
При цьому слід визнати: Євромайдан красномовно засвідчив, що час нинішніх опозиційних вождів поступово минає точно так само, як давно вже мав би минути час тих, із ким вони борються. І можливо, нові громадські лідери Майдану – як публічні спікери, так і менш помітні широкому загалові «орговики» – стануть тим новим поколінням українських політиків, про котре модно мріяти ось уже понад 20 років.
У будь-якому випадку 2014-й промине під знаком нинішньої революції, під яким країна і ввійде в наступні президентські перегони. Завдяки цьому на українську політику можуть чекати великі зміни, хоч і не обов’язково на краще.