Політична боротьба в Україні майже весь час її незалежності зводилася до вправляння політиків у перерозподілі національного багатства. Відповідна логіка була однаково притаманна представникам найрізноманітніших лобістських груп і соціальних прошарків, хоч у кожному разі й мала свої особливості. І олігархи, і чиновництво, і політики-популісти, які на словах піклувалися про інтереси найменш заможних верств, вибудовували свої аргументи на перерозподілі національного «пирога».
Тим часом сам «пиріг», який постійно намагалися поділити більш «правильно», неухильно меншав порівняно як з українським минулим (реальний ВВП у 2016 році був у 1,7 раза меншим, ніж у 1990-му), так і з минулим сусідніх країн. Оскільки претендентів на нього ставало все більше, це загострювало боротьбу за те, що лишалося. А країна й переважна частина громадян ставали дедалі біднішими, особливо порівняно з іншими державами.
Для ілюстрації візьмімо останні міжнародні порівняння на основі обсягу валового внутрішнього продукту за паритетом купівельної спроможності (ВВП за ПКС) на одну особу, які регулярно публікує МВФ. У 1992 році відповідний показник в Україні дорівнював $6,1 тис., у Німеччині — $22,8 тис. У 2017-му очікується відповідно $8,65 тис. та $50,2 тис. Тобто розрив зріс від 3,7 до 5,8 раза навіть порівняно з давно багатою Німеччиною. Паралелі ж із тими сусідніми країнами колишнього соцтабору, які чверть століття тому були майже так само бідними, як і Україна, але, своєю чергою, завдяки динамічному зростанню загального «пирога» стрімко наздоганяли весь цей час найбагатші країни Європи та світу, свідчать про ще більше наше відставання від них.
Читайте також: В ООН назвали кількість українців, що живуть за межею бідності
Зокрема, якщо в 1992, 2004 та 2017 роках ВВП за ПКС на особу в Україні МВФ оцінив у $6,1 тис., $6,3 тис. і $8,6 тис., то в Польщі за цей час він зріс із $6,6 тис. (майже українського рівня) у 1992-му до $14,1 тис. у 2004-му й очікується на рівні $29,2 тис. у 2017-му. У Румунії за той самий час цей показник зріс від теж фактично українських $6,2 тис. у 1992-му до $11,7 тис. у рік першого українського Майдану та до $24 тис. у 2017-му.
А це означає, що ми надто відставали від сусідів не лише до Помаранчевої революції, а й надалі, змарнувавши отриманий після двох Майданів час на соціал-популізм і зосередженість на розподілі замість примноження національного багатства. І відповідна тенденція триває, бо в її основі значно вищі темпи економічного зростання в сусідніх країнах Центральної Європи порівняно з Україною.
Звісно, у нас були й ті, хто й у таких умовах завдяки соціально-економічним законам ставав заможнішим, а деякі спритники навіть дуже різко збільшували свої статки темпами, які розумно ніяк не пояснити. Не лише викликаючи в такий спосіб заздрощі з боку решти, зокрема менш успішної частини суспільства, а й підживлюючи хибну думку про те, що коли хтось таки став багатшим, то проблема тільки в хибному, несправедливому розподілі національного «пирога». Тож достатньо покласти край несправедливості — і життя налагодиться.
Та хоч принципи розподілу національного багатства в українських реаліях глибокої корумпованості та спотвореної дії соціально-економічних законів і справді потребують коригування, сам собою його перерозподіл не зробить більшість українців заможними. Крім того, це серйозно погіршить ситуацію через дестабілізацію та радикалізацію боротьби за наявний «пиріг».
Перефразовуючи відоме прислів’я «з миру по нитці — голому сорочка», зазначимо, що воно працює лише в одному напрямку. Механізм збагачення незначної меншості в умовах прогресуючої бідності більшості суспільства часто в корупційний, мародерський спосіб апріорі не здатен забезпечити поліпшення життя тієї-таки більшості в разі його перезапуску у зворотному напрямку.
Із тисяч ниток можна зіткати одну сорочку, однак із неї неможливо забезпечити бодай якими-небудь корисними речами сотні чи тисячі людей. У такому разі кожен або отримає «нитку», яка, звісно ж, не змінить його життя на краще, або змушений буде вести нищівну боротьбу за одну сорочку між тисячами нових претендентів на неї. І в будь-якому разі її новим власником стане лише хтось один. Це шлях у нікуди.
Оскільки перерозподіл не вимагає конструктивних зусиль для створення чогось, а, навпаки, активує демотиваційну для більшості людей невпевненість у користуванні плодами своїх зусиль, він блокує розвиток країни. Самі популісти, які провокують у суспільстві заздрощі до мультимільйонерів і мільярдерів, дедалі частіше стають жертвами власних дій. Адже людина з доходом $1–3 тис. на місяць може вважати, що належить до середнього класу, проте зіштовхнеться з аналогічним ставленням уже до її статків співвітчизника з доходом 8–12 тис. грн, а останній, своєю чергою, на те саме від тих, хто живе на 2–4 тис. грн. У капіталістичному суспільстві, яке неможливе без глибокого соціального розшарування, вкрай небезпечно відкривати «скриньку Пандори», розпалюючи заздрощі. Навпаки, мають виховуватися повага до тих, хто заробляє та має більше, прагнення наслідувати їх, упевненість у недоторканності приватної власності.
Читайте також: Bloomberg: Україна мінімально поліпшила позиції у рейтингу найбідніших країн світу
Дати реальний шанс подолати бідність і суттєво підвищити достаток українцям може виключно збільшення загального національного «пирога», кількості отих-таки «сорочок». Тим більше що в нинішній Україні для цього є всі потрібні умови, адже вона вкрай бідна й завдяки цьому має величезний потенціал для економічного зростання. Більш-менш ефективна зайнятість у країні зараз на рівні близько 50% наявних трудових ресурсів. А решта так чи так лише приховані безробітні, кількість яких сягає щонайменше 10 млн працездатних осіб.
Збільшити доходи переважній частині чи принаймні 25–40% українців удвічі-втричі будь-яким із варіантів перерозподілу наявного національного багатства точно не вдасться. Але поліпшити достаток кожного для початку вдвічі-втричі завдяки збільшенню всього «пирога» в Україні цілком реально в порівняно короткий за історичними мірками термін 10–20 років. 
Звісно, цим скористаються не всі однаковою мірою, а хтось, не виключено, стане навіть біднішим. Але якщо прибрати штучні обмеження та перепони, запустити чіткі мотиваційні механізми та пояснити зрозумілі шляхи можливого збільшення власного добробуту, то значна частина громадян такої вкрай бідної країни, як наша, зможе в стислі терміни різко підвищити свій достаток одночасно зі зростанням загальнонаціонального «пирога».
А це означає, що основою порядку денного суспільно-політичного життя треба зробити вимоги нарощування національного доходу, зростання ефективної зайнятості й продуктивності праці. Про цілком реальну перспективу цього свідчить приклад інших країн у найрізноманітніших куточках світу, від яких ми значно відстали внаслідок десятиліть нехтування економічним зростанням на користь баталій довкола перерозподілу національного багатства.
Не йдеться навіть про такі хрестоматійні приклади найуспішніших у сенсі економічного зростання країн останніх десятиліть, як Південна Корея та Китай, які, маючи на початку 1990-х ВВП за ПКС $9,1 тис. і $1,3 тис. на особу (нагадаємо, в України тоді було $6,1 тис.), до 2017-го здійснили стрибок відповідно до $39,4 тис. та $16,6 тис.
Читайте також: Юрій Макаров: Українці не відрізняють чесного підприємця від того, який спеціалізувався на «віджимі»
Станом на 2017-й обсяг ВВП за ПКС на особу в Україні (нагадаємо, за оцінкою МВФ, $8,6 тис.) був майже у 2,3 раза нижчим, ніж у Мексиці ($19,5 тис.), у 1,5 раза, ніж у Єгипті ($13,0 тис.), та в 1,8 раза, ніж в Алжирі ($15,1 тис.). Цьогоріч нас наздогнало й Марокко, держава, яка ще 2008-го поступалася Україні за цим параметром майже в 1,5 раза. Найближчим часом те саме може зробити й Індія (наразі має $7,2 тис. проти $8,6 тис. в Україні). І це тоді, як у всіх названих країнах за роки, що минули, чисельність населення суттєво зросла, а в Україні, навпаки, зменшилася.
Зайве пояснювати, що якби ми збільшували наш національний «пиріг» бодай темпами на рівні названих вище країн Азії чи Африки, то добробут українських громадян зростав би значно швидше (враховуючи, що в нас немає стрімкого приросту населення).
Проте економічний прорив потребує зміни не лише підходів політичного класу (або його самого), а й світогляду суспільства, на яке той так чи інакше мусить оглядатися. Економічні підйоми в усіх країнах починалися з усвідомлення того, що «ми можемо виробляти не гірше, але дешевше, ніж конкуренти». Бо там, де укорінений комплекс економічної меншовартості, стабільної позитивної динаміки бути не може. Історія успіху українського малого та середнього бізнесу, особливо того, який задля динамічного економічного зростання має ще лише постати, має добрі шанси стартувати з відвоювання частки на внутрішньому ринку. Але за належної державної стратегії та системи цілеспрямованих стимулів він може успішно вийти й на зовнішні ринки.
Завдання держави та політичного класу — максимально збільшити кількість громадян, які зможуть скористатися плодами економічного зростання, а коло тих, хто не зможе, звузити до людей, які свідомо відкидатимуть пропоновані для поліпшення власного життя можливості. Основою довгострокового підвищення рівня життя мають стати самовдосконалення, зростання продуктивності праці, ефективніші власні зусилля (наприклад, здобуття нових знань та вмінь через перекваліфікацію). Без цього не обійтися, адже, щоб логіка збільшення загального «пирога» запрацювала на повну, мають бути запущені механізми, які максимально вивільнять потенціал людей заробляти собі на життя, реалізовуючи наявні або в разі їх відсутності здобуваючи нові вміння та навички, за які споживачі будуть готові платити їм достойну ціну.