Споглядаючи нинішній бум видань української класики різної якості й вартості — з коментарями і без, із ґрунтовною текстологічною роботою і з нехтуванням першоджерел, із концептуальним задумом і з економією на всьому, — я замислююся над тим, якими були видання української класики до нас. Як формувались уявлення про те, хто є вартим перевидання класиком, як викшталтовувалася видавнича культура, які помилки робили наші попередники і які рецепти успіху ми можемо запозичити.
Я думаю про молодомузівців і Миколу Євшана, який нарікав на брак боротьби генерацій в українській класичній літературі й першим проникливо розгледів, хто з покоління його старших сучасників увійде в канон як першорядні постаті нашого модернізму: Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський.
Думаю про поважних неокласиків, які за нетривалий час спромоглися створити середовище й термінологічний апарат для професійної розмови про літературу. Скільки гідності й самоповаги в їхньому погляді на українську культуру — модерну і сперту на традицію водночас.
Я захоплююся масштабами книговидавничих планів 1920-х — втілених і невтілених. Деякі з них дороблювали вже в еміграції, без оригіналів під рукою, але з чітким концептуальним баченням в уяві. Згадую в цьому контексті свою улюблену цитату з Віктора Петрова про те, що «“Варшавське” видання творів Шевченка під редакцією Павла Зайцева (за участю Дм. Чижевського, Є. Маланюка та інших) було спробою показати не народницького, а “бароккового” Шевченка, Шевченка не як селянського, а як європейського письменника».
Я придивляюся до праці тих, хто видавав українські середньовічні й ранньомодерні тексти, щойно це стало можливим.
Усі вони дуже багато встигли, з огляду на умови, в яких доводилося працювати. Не все було бездоганно, але й повчитися є чого.
Класика в літпроцесі 1920-х
Вивчення історії видання літературних пам’яток відкриває перед нами складність текстологічної роботи та процеси формування літературного канону. Цей досвід є важливим для розуміння культурного розвитку України, впливу ідеологій на книговидання та збереження національної спадщини в умовах різних історичних викликів.
Період 1920-х років став визначним із багатьох поглядів, зокрема й видання класики. В умовах українізації та культурного піднесення в радянській Україні активно формувався літературний канон і розвивалася текстологічна наука, відшукували та впорядковували архіви українських класиків, формували нові науково-критичні підходи до видання творів, хоча не минало й без впливу цензури та ідеологічних вимог. Про масштабні наукові проєкти та популяризацію класики через кишенькові видання й тематичні серії у 1920-х розповідає на прохання Тижня Оксана Пашко, викладачка кафедри літературознавства імені Володимира Моренця Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
Проблему видання літературних пам’яток в українському літературознавстві як наукову проблему озвучив на початку ХХ століття Володимир Перетц, професор Київського університету Св. Володимира. Молоді вчені, які утворили семінар за його керівництвом, мали визначити принципи видання віднайдених творів давньоукраїнського письменства. Так поступово формувався в українському літературознавстві так званий філологічний метод, який я розумію як текстологію.
1920-ті роки в Радянській Україні розпочалася українізація, що спричинила й розквіт книговидання. Важливо, що в цей час ринок не був монополізований державними видавництвами, тому існувало багато різних видавничих проєктів, започаткованих кооперативними видавництвами, — від популярних до академічних.
Читайте також: Паралелі, що перетнулися: ранні українські модерністи і В’ячеслав Липинський
Якщо говорити про видання української класики в 1920-ті роки, то тут постало питання переосмислення літературного канону — тобто кого видавати, по-друге — як видавати. Усі ці процеси йшли на тлі того, що в буквальному сенсі слова треба було відшукувати та формувати архіви письменників. Приміром, роботі над багатотомним виданням творів Лесі Українки за редакцією Бориса Якубського (творчість якої, безумовно, увійшла в літературний канон лише в 1920-ті роки) передувала праця зі збору її архіву. І тут багато зробила родина письменниці, насамперед мати — Олена Пчілка. Так само творчість Марка Вовчка, зокрема її листування, яке вперше в 1920-ті роки оприлюднив очільник Київської філії Інституту Тараса Шевченка Олександр Дорошкевич, потребувала попередньої пошукової роботи. Багато з рукописів Пантелеймона Куліша зберігалися в Ленінграді, їх треба було або звідти отримати, або відправляти науковців у кількамісячні наукові відрядження. Багато з текстів класиків відтворювали за попередніми виданнями — приміром, повноцінний доступ до архіву Івана Франка радянські літературознавці отримали лише після Другої світової війни.
Радянське літературознавство, безсумнівно, використовувало доступ до архівів як аргумент на користь радянської інтерпретації творчості класиків. Приміром, Дмитро Чижевський, який починаючи з 1940-х років писав вагомі синтетичні розвідки з історії української літератури, ніколи не працював з рукописами українських письменників. Хоча саме він зробив текстологічне відкриття — знайшов книгу барокового письменника Яна Амоса Коменського, яку вважали втраченою, в університетській бібліотеці в Галле.
У 1920-ті роки класику видавали дуже по-різному. Було зразкове наукове видання листів та щоденних записів (журналу) Тараса Шевченка за редакцією Сергія Єфремова, де обсяг коментарів перевищував обсяг тексту. А була й популярна бібліотека — на початку 1930-х років співробітники Інституту Тараса Шевченка доклалися до формування такої серії, як «Масова художня бібліотечка» — це були маленькі книжечки кишенькового формату до ста сторінок. Самі тексти передруковували з вивірених текстологічно видань, але до книг додавалися ґрунтовні, хоча й популярно написані, аналітичні статті. Такою була розвідка Агапія Шамрая про новелу Михайла Коцюбинського «На камені» (1930).
Читайте також: Микола Зеров: неокласик поза матрицею
У київському видавництві «Книгоспілка», у серії «Літературна бібліотека», за редакцією Миколи Зерова вийшло багато творів української класики. Зазвичай над ними працювали провідні дослідники, і тексти за можливості звірялися з рукописами. Як передмови публікували ґрунтовні науково-критичні розвідки, хоча й популярно написані. У 1920-х роках навіть заговорили про постання окремого науково-критичного жанру — «літературні портрети». Дуже важливим проєктом «Книгоспілки» 1920-х років було видання на той момент найповнішого зібрання творів Лесі Українки, за редакцією Бориса Якубського. У всіх томах подавали наукові статті, які й тепер не втратили актуальності, — приміром «Трагедія правди» Олександра Білецького про «Кассандру» Лесі Українки, або розвідка Освальда Бургардта «Леся Українка і Гайне».
У Нью-Йорку, в еміграції, в 1950-х роках відомий видавець Юрій Тищенко знов видав цей багатотомник, але додав деякі критичні публікації — Петра Одарченка, одного з дослідників творчості Лесі Українки 1920-х, репресованого та на момент перевидання «книгоспілчанського» багатотомника — емігранта й наполегливого критика видань Лесі Українки в СРСР. Також Тищенко зробив у критичних статтях купюри — він прибрав ті шматки тексту, які вважав за комуністичну пропаганду. Але ці ідеологічні реверанси в матеріалах 1920-х років треба досліджувати окремо, адже вони могли бути вимогою цензорів і не відображати позицію авторів. Фактор цензури, коли ми аналізуємо радянські видання 1920-х, завжди треба враховувати, вона була, і проявлялася на різних етапах.
У 1920-х роках започатковувалися проєкти тематичні — приміром, Андрій Ніковський у видавництві «Сяйво» запустив серію «Бібліотека української повісті», де планувалося оприлюднити 50 творів, але вийшло лише п’ять, із дуже цікавими передмовами самого науковця та прекрасно оформленими обкладинками.
Обкладинки та ілюстрації подекуди робили професійні художники: згадаймо Георгія Нарбута, Василя Єрмілова, Святослава Гординського, Павла Ковжуна, Володимира Січинського тощо.
Шевченкове слово між наукою та ідеологією
Як видавали твори Тараса Шевченка між Першою і Другою світовою, чи вдалося втілити амбітні проєкти в підрадянській Україні та чи завадив обмежений доступ до джерел еміграційним виданням, розповідає на прохання Тижня Олександр Боронь, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:
Щоб зрозуміти зрушення, які відбулися у виданні Шевченкових творів у 1920–1930-х роках, слід нагадати деякі цифри. Загальний наклад прижиттєвих видань творів поета склав лише 40 550 примірників (у Російській імперії — 38 550 примірників, за кордоном — 2 тисячі). Загалом сукупний наклад Шевченкових творів до 1917 року становив у Російській імперії 159 видань, 1 млн 102 тис. примірників; на українських землях, що не належали до неї, — 45 видань, 121 100 примірників, кількість і наклад закордонних видань — 17 вид., 56 тис. примірників. У наступну епоху наклади стрімко збільшилися.
Те, що було справою таких одинаків-ентузіастів, як Іван Франко (двотомник 1908 року) чи Василь Доманицький (підготував перше повне на свій час видання поезій Шевченка, 1907, 2-ге вид. — 1908, 3-тє — 1910), мусило стати обов’язком ширшого колективу, адже зросли не тільки запити читача, а й наукові вимоги до публікації класичної спадщини. Виникла потреба представити всю літературну спадщину Шевченка, не тільки поезію. Тож Богдан Лепкий випустив у Ляйпциґу за своєю редакцією Шевченкові «Твори» (т. 1–3, 1918–1919), трохи пізніше — «Повне видання творів» у 5 томах (1919–1920). У 1927–1928 роках «Повну збірку творів» у двох книгах підготувало київське видавництво «Сяйво».
Поворотний момент в едиційній історії Шевченкової спадщини — амбітний проєкт «Повного зібрання творів» у 8–10 томах (точна кількість запланованих томів не відома) під егідою Всеукраїнської академії наук. Сергій Єфремов вирішив узятися спершу за менше опрацьовану частину Шевченкової спадщини, тож після кількарічної напруженої праці за його редакцією побачили світ 4-й том (1927) — щоденник, 3-й том (1929) — листування. За повнотою і обсягом коментаря видання тривалий час залишалося неперевершеним, виконуючи функції словника-довідника поетового оточення. Воно не втратило наукової значущості дотепер. На цьому видання ґвалтовно припинилося внаслідок арешту самого Єфремова і репресій проти чільних науковців.
А далі почалася макабрична історія відчайдушних спроб видати «Повне зібрання творів» у зв’язку з наближенням ювілеїв. Влада безжально тиснула на вцілілих науковців, але навіть дев’ять жінок, як відомо, не можуть народити дитину за місяць. До 120-річчя від дня народження поета Інститут Тараса Шевченка, який тоді не входив до складу ВУАН, а підпорядковувався Наркомату освіти, готував «Повне зібрання творів» за редакцією партфункціонерів Володимира Затонського, Андрія Хвилі та працівника Інституту Євгена Шабліовського, що нетривалий час виконував обов’язки директора. У 1935 році вийшов перший том. Степан Сірополко у львівській газеті «Діло» різко негативно відгукнувся про нього, зауваживши, що А. Хвиля у передмові подає не так біографію Шевченка та характеристику його поезії, скільки займається критикою всіх дотеперішніх шевченкознавців як фальсифікаторів творчості Шевченка та агентів «міжнародного фашизму». 14 листопада 1935 року заарештовано Є. Шабліовського. Перший том довелося передруковувати: у новій версії контртитул містив уже тільки два імені номінальних редакторів — В. Затонського та А. Хвилі. Другий том вийшов друком у лютому 1937 року, Шабліовського в ньому ніде не згадано. 13 серпня заарештовано А. Хвилю, 3 листопада — В. Затонського. Відповідно постала проблема, що робити з двома розкішно, як на ті часи, виданими томами, перший із яких уже передруковувався. Їх не вилучили цілком, а тільки піддали «чистці»: імена редакторів замальовували чорнилом, іноді вирізали контртитул тощо. До наступного ювілею у 1939 році випущено нарешті «Повну збірку творів» у 5 томах. Коментарі в ті часи були справою вкрай небезпечною, тому їх зводили до мінімуму, аби уникнути «ідеологічних» помилок.
Читайте також: Перепоховання Шевченка: де сходяться шляхи й народжуються сенси
На противагу цим спробам у Польщі виходило «Повне видання творів» Шевченка в 16 томах (1934–1939, Варшава; Львів; без 1-го, 5-го і 13-го томів) за редакцією Павла Зайцева. Упорядники мали змогу підготувати незаангажовані коментарі, хоч і мусили вдаватися до вилучень окремих богоборчих рядків. Перший том із біографією поета авторства П. Зайцева було майже видруковано, коли у Львів увійшли радянські війська. Незброшурований наклад весь знищено, вціліли тільки кілька примірників без закінчення, одним із яких свого часу скористалася Маріетта Шагінян, працюючи над монографією «Шевченко» (1941). Інший примірник зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ще один — у приватній колекції. Щоправда, негативно на текстологічному боці видання позначилося те, що учасники проєкту зі зрозумілих причин не мали доступу до Шевченкових автографів. Удосконалене друге видання в 14 томах (Чикаго, 1959–1963) досі має свого читача.
Досвід публікації староукраїнських творів у 1970-1980-ті роки
Українській середньовічній і ранньомодерній писемній спадщині довго не щастило. У ХІХ столітті були свої заборони і приписи щодо видань – деякі тексти відтоді так і не були перевидані, тож медієвісти мусять посилатися на московські й петербурзькі видання в російській транслітерації чи перекладі. Дещо – дуже небагато – встигли дослідити й видати у 1920-х. Зокрема тут варто згадати праці однодумців і учнів Володимира Перетца, фундаментальне кількатомове дослідження з текстами «Драма українська: Старовинний театр український» Володимира Рєзанова. Після ліквідації Комісії давнього українського письменства при ВУАН видавати давні й ранньомодерні українські пам’ятки не випадало.
Читайте також: Маєстат традиції. Чому нам потрібна кафедра середньовічної і ранньомодерної літератури
Розквіт інтересу до української літератури середньовіччя й бароко в 1970–1980-х був більше схожий на гру з долею, ніж на послідовну культурну політику. Доводилося прориватися крізь обмеження радянської цензури, відкриваючи сучасникам двері у фантастичний світ забутих текстів і перекладів, які стали сенсацією. Як це відбувалося, розповідає на прохання Тижня архиєпископ-емерит Ігор (Ісіченко), доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна:
Кінець 1970-х років ознаменувався в україністиці доволі несподіваними змінами. Після арештів і заборон, коли в СРСР уже здійнялася загрозлива хвиля тотальної русифікації під гаслом творення нової історичної спільності – «радянського народу», раптом відкрилися деякі перспективи дослідження і навіть публікації пам’яток української давнини. Наближався 1000-літній ювілей українського християнства, у вільному світі розгорталася реалізація Гарвардського проєкту – і радянська пропаганда намагалася створити власну альтернативу. Тоді й було винайдено фантастичний 1500-річний ювілей Києва, під який годилося б.
Зміною кон’юнктури вдало скористались українські літературознавці з мережі АН УРСР, яким пощастило врятуватися від репресій і скорочень. Відновлюється відділ давньої української літератури в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка, а відтак розробляються плани його видавничої діяльності, підготовки аспірантів і пошукачів. Сектор свободи, хай усе ще вельми обмежений, розширився з початком епохи Горбачова й проголошенням ним «гласності», що в літературознавчому вимірі означало можливість видання текстів, ідеологічно чужих комуністичній доктрині.
У розпочатій видавництвом «Наукова думка» серії «Бібліотека української літератури» письменство Х–XVIII століть було представлене чотирма томами: «Українська література ХIV–XVI ст.» (упор. Василь Микитась; 1988), «Українська література XVII ст.» (упор. Володимир Крекотень; 1987), «Українська література XVIII ст.» (упор. Олекса Мишанич; 1983), «Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи» (упор. Іван Іваньо; 1983). Збірник творів Х–ХІІІ ст. так і не вийшов, що доволі об’єктивно відображало катастрофічний стан української медієвістики: письменство княжої доби в СРСР після розгрому ВУАН було монополією русистів. Єдиний, хто більш-менш фахово займався цією добою, Леонід Махновець, зосередився був на перекладі Іпатіївського літописного зведення – Руського літопису, виданого 1989 року з чудовими коментарями.
За винятком доволі повного видання творів Григорія Сковороди, антології мали репрезентативний характер, містячи зразки творів різних жанрів або уривки з об’ємніших текстів. Зберігалася традиція транслітерації кириличних текстів «гражданкою» зі збереженням ѣ, ы, ъ усередині слів, передачею є через е. Але вже в пізньобарокових текстах Олекса Мишанич вдається до більш сміливого розкриття звучання тексту, використовуючи виключно засоби сучасної української абетки. Так ѣ передається через і, ы через и, ъ – через о або нуль знаків.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Цілком новим було включення до наукових видань перекладів латиномовних текстів. А в популярних виданнях 1980-х років це стає певною тенденцією. Зусиллями Василя Яременка, Валерія Шевчука та Віталія Маслюка у видавництві «Молодь» виходить низка поетичних збірок перекладів латинських, польських і навіть староукраїнських віршів сучасною мовою: «Аполлонова лютня» (1982), «Пісні Купідона» (1984), «Марсове поле» (1988–1989). Видавництво «Радянський письменник» публікує збірники «Українська поезія XVI століття» (1987) та «Українська поезія XVII століття (перша половина)» (1988) аналогічного характеру. А поряд із перекладом поеми Себастяна Кленовича «Роксоланія» Віталія Маслюка, включеним до антології «Українська поезія XVI століття», у видавництві «Дніпро» виходить 1987 року переклад того самого твору Михайла Білика.
За задумом упорядників це мало відкрити аромат ранньомодерної поезії сучасникам. І справді, на певний час відроджується мода на українське бароко. Хоча популяризаторська мета несла в собі небезпеку модернізації художньої образності й ритмомелодики віршів, узалежнювала їхнє сприйняття від часом суб’єктивної інтерпретації. В кожному разі, публікація перекладів не могла компенсувати браку видань автентичних текстів.
Трохи згодом починаються спроби репринтного видання класичних творів. Так 1991 року Володимир Крекотень перевидав другу касіянівську редакцію Києво-Печерського патерика (1462), опубліковану Дмитром Антоновичем 1930 року, і того самого 1991-го фірма «Дзвін» запропонувала читачам репринт першого і єдиного видання тексту «Історії Русів» 1846 року. Паралельно у видавництві «Радянський письменник» виходить переклад «Історії Русів» Івана Драча.
У часи «гласності» давні й ранньомодерні пам’ятки приходили до читача в загальному контексті забороненої донедавна спадщини, «забутих імен», і значною мірою видавці орієнтувалися на суспільний запит. А читацький запит був величезним. Він вимагав оперативності, доступності тексту й патріотичних інтерпретацій, що не сприяло підготовці справді наукових видань. Винятковою для свого часу подією стала поява 1978 року найповнішої й досі збірки книжної української поезії кінця XVI – початку XVII століття, упорядкованої Володимиром Крекотнем і Вікторією Колосовою. Продовженням її стала подібна збірка, видана Володимиром Кректотнем уже в співпраці з його учнем Миколою Сулимою 1992 року.
Чи не єдиною спробою подати оригінальний середньовічний текст із паралельним перекладом сучасною мовою виявилася публікація Василем Яременком «Повісті временних літ» 1990 року в зручному форматі, з ґрунтовною післямовою, коментарями й словником. Загалом публікація автентичних текстів із паралельним перекладом, коментарями й покажчиками здавалася справою майбутнього. Врахуймо чинник, про який нині ми вже почали забувати: комп’ютерний набір наприкінці ХХ століття лише входив до вжитку, а в типографських шрифтах елементарно бракувало потрібних літер. Та навіть і в перших кириличних шрифтах комп’ютерів доводилося шукати їм замінники: здійснюючи справжній науковий подвиг у підготовці унікальної цифрової бібліотеки давньої української літератури «Ізборник», її упорядник ще 2001 року мусив вживати замість літери ѣ сербську літеру ђ, яка насправді читається як [джь]. Ба більше, в СРСР виключили з української абетки літеру ґ, а тому цю літеру в староукраїнських текстах доводилося передавати графемою кг.
Нині проблема шрифтів знята. У Відкритій бібліотеці шрифтів (англ. Open Font Library) можна знайти кілька версій давніх кириличних шрифтів, що застосовувалися при виданні церковнослов’янських і книжних українських текстів. Однак їхнє застосування може ускладнити сприйняття творів як із суто графічних міркувань (незвичної конфігурації літер), так і через вимушене пристосування українськомовних текстів до традицій церковнослов’янського правопису, все ще пов’язуваного значною частиною українців із російською версією читання. Тому й нині здається оптимальним використання прийому транслітерації кириличних текстів засобами сучасного українського правопису з розкриттям скорочень (титл).
Мовознавці пропонують значно складнішу систему транслітерацій, покликану якомога точніше відтворити первісне написання тексту. Такі принципи було застосовано при виданні Інною Чепігою творів Климентія Зіновієва (1971) та Йоаникія Ґалятовського (1985). Для правильного читання творів сучасним українцем це мало що дає, хоча має безперечний сенс для історика мови. Ось тут уже здається доречнішим використовувати церковнослов’янські шрифти.
Перспектива впровадження в культурний простір сучасної України творів середньовічного і ранньомодерного часу виглядає оптимальною в форматі паралельного подання оригінального тексту та його перекладу сучасною українською мовою.
Читайте також: Сучасні видання давньої спадщини
Сьогодні ми маємо значно більше можливостей для видання української класики: зникли цензурні обмеження, а сучасні технології спростили процес набору та звіряння текстів. Якщо в докомп’ютерну епоху вдавалося створювати видання такої високої якості, нам нині слід бути ще більш вимогливими до себе, забезпечуючи гідний рівень сучасних видань нашої літературної спадщини. Повага до тексту, глибокий аналіз і культура оформлення лишаються тими орієнтирами, що мають спрямовувати роботу з літературною спадщиною.