Перепоховання Шевченка: де сходяться шляхи й народжуються сенси

ІсторіяКультура
22 Травня 2024, 11:44

22 травня 1861 року сучасники втілили один із заповітів Тараса Шевченка — поховали його «на Вкраїні милій». Другий заповіт — порвати кайдани й окропити волю кров’ю ворога — продовжують втілювати нащадки. Чому дата перепоховання Кобзаря стала культовою та як різні покоління шукали свого Шевченка?

Братство тарасівців

Перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі без перебільшення стало однією із центральних подій у самоусвідомленні тогочасних українців. Одразу після його смерті приятелі — зокрема Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський — почали збирати кошти й дозволи на перевезення тіла Кобзаря в Україну. Транспортування труни з Петербурга через Київ до Канева супроводжувалося велелюдною процесією й мало довге відлуння у спогадах учасників подій, включно зі збереженими китичками з китайки, що експонуються нині в національному музеї.

Учасники процесії на перепохованні Шевченка

Чернеча гора стала центральним місцем пам’яті. Чи не єдиним на довгий час, насправді: ми не маємо змоги вклонитися могилам ані Сагайдачного, ані Хмельницького, ані Мазепи. Тож щорічні паломництва українських культурних діячів ХІХ століття на могилу Тараса були ще й даниною шани цілим поколінням тих, хто служив Україні й чиї могили втрачені.

Влітку 1891 року група харківських студентів відвідувала Чернечу гору. Вони відчували потребу спротиву колоніальній політиці царату. На Тарасовій могилі вони присяглися всіма засобами поширювати серед українців його безсмертні ідеї й назвали себе Братством тарасівців. Серед активних діячів Братства були молоді та завзяті Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Микола Вороний, Іван Липа, Микола Міхновський. Міхновського називають першим ідеологом українського націоналізму — саме в лавах Братства тарасівців зародилась ідея, що культурно-просвітньої діяльності недостатньо. Тож вони висунули (у 1893 році в Харкові, на Шевченкові роковини, як годиться) програму політичної незалежності української нації.

Старосвітчина та дикий смак

У наших 1920-х були свої порахунки з культом Шевченка. Як після Котляревського прийшли епігони з «котляревщиною», що перетворили вершинні прийоми «Енеїди» на кітч, недоречно експлуатуючи бурлеск, так і наслідувачі та профанатори Шевченка звели нанівець праведний гнів, трагізм і високий патос його поезій.

Із цією спримітивізованою імітацією культури намагались боротися модерністи — від футуристів до неокласиків. Михайль Семенко епатував публіку спаленням «Кобзаря», від якого «тхне дьогтем і салом». «Думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила», — ці слова лідера футуристів засвідчують, що його боротьба — не з Шевченком, а з шараварщиною, на яку його перетворюють.

Микола Зеров і собі писав у програмному сонеті:
Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвітчина, цей дикий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!

Він навмисне називає свої нариси з історії літератури «Від Куліша до Винниченка», свідомо оминаючи Кобзаря. Неокласики пропонують не моноцентричну (з батьком Тарасом), а поліцентричну модель канону — з європеїстами Григорієм Сковородою і Пантелеймоном Кулішем. У цей час із Шевченка намагаються зняти кожуха й тягар кріпацької долі як визначальний маркер. Наближений до ґрона неокласиків Віктор Петров пише про заплановане видання творів Шевченка, що мало за мету показати не народницькі, а «барокові» витоки, Шевченка не як селянського, а як європейського письменника, котрий задав високий регістр української культури.

Микола Хвильовий різко пише про Шевченка, який нібито сформував безвольне українське покоління та навчив «сентиментальничати “по-катеринячи”, бунтувати “по-гайдамачому” — безглуздо та безцільно». І знову — це розмова радше не про самого Шевченка, а про те, які меседжі читачі виносили з його творів. Бо художня література, за феноменологом Романом Інґарденом, — засадничо відкрита структура, що доповнюється й добудовується в акті індивідуального прочитання.

Шевченківські свята за океаном

Розпорошена по різних континентах українська діаспора між Першою і Другою світовими війнами прагнула гуртуватися — звісно, довкола Шевченка. Шевченківські дні — березневі і травневі — належали до національного календаря пам’ятних дат.

Зокрема, першою організацією міжвоєнної української політичної еміграції вважається товариство «Просвіта» в Загребі. Воно створене 29 червня 1922 року. Загребська «Просвіта» у квітні 1925 року організувала в Єронімському палаці святочну академію з нагоди 64-х роковин смерті Тараса Шевченка. Хор виконував твори поета на музику Олександра Кошиця й Миколи Лисенка.

Програма Шевченкового вечора в Загребі

Емігранти знаходили в Шевченкових рядках щось своє. Так Катерина Білецька-Кандиба, яка після загибелі чоловіка Олега Ольжича в нацистському концтаборі Закзенгаузен виїхала до Канади, згадує про підготовку до Шевченківського свята. Для декламування вона обрала «Плач Ярославни» — Шевченків переспів уривка зі «Слова о полку Ігоревім», у якому дружина Ігоря Святославича Єфросинія тужить за чоловіком:

— Полечу, каже, зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани… —
І квилить-плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу…

Кадебісти в парку Шевченка

Тим часом у Радянському Союзі більшовики, що не змогли подолати культу Шевченка, вирішили його очолити. Звісно, з відповідними наголосами — на антифеодальній боротьбі, а не на фатальній помилці Хмельницького повірити Московії та пророцтві «вогню нового з Холодного Яру». Тож 9 березня замість Шевченківського свята ставало черговим знаряддям пропаганди.

Шукаючи альтернативи, українські шістдесятники вшановували Кобзаря на власний штиб — 22 травня, в день перепоховання. Цього дня за численними спогадами в київському парку Шевченка за кожним кущем чатували кадебісти, що брали на олівець усіх, хто приносив квіти до пам’ятника Тарасу Григоровичу.

22 травня 1967 року міліція затримала кількох чоловіків та спробувала розігнати решту тих, хто прийшов до пам’ятника Шевченку. У відповідь колона з близько 500 людей на заклик лікаря Миколи Плахотнюка рушила бульваром Шевченка та Хрещатиком до будинку ЦК КПУ з вимогою звільнити незаконно затриманих. Микола Плахотнюк був звільнений з роботи, а згодом заарештований, до нього застосовували каральну радянську психіатрію.

Микола Плахотнюк із Валентиною Чорновіл

У цей час шевченківські слова «Хай нас по тюрмах саджають», «Борітеся — поборете», «Шалійте, шалійте, скажені кати!», «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав»  стали гаслами визвольного руху.

Не кляніться Шевченком

У пізньорадянську добу вісімдесятники відкривали для себе Розстріляне відродження разом із їхніми спробами очистити Шевченка від кітчевого намулу. Після десятиліть дискредитації, лицемірства та зневаги, з портретом у рушниках і дисидентами в таборах, Шевченко знову ставав моральним авторитетом. На повну це проявиться на Майдані під час Революції гідності, але ще в кінці ХХ століття Ігор Римарук викривав мімікрію влади та ідеологічне пристосуванство:

Ви хто щедро платив
На відомий мотив
дань усім одноденкам
а на кручу зіниці камінні котив
не кляніться Шевченком
хоч насунули смушком собі на чоло
правдолюбіє кволе —
там де триста як скло товариства лягло
не було вас ніколи.