Звісно, на це питання можна було б відповісти дуже коротко — як у відомому анекдоті: елементарно, Ватсоне, війна — це війна. Однак очевидно, що така відповідь навряд чи щось пояснює (бодай тому, що ставить інше питання: чому війна?). Тож на питання «Як це можливо сьогодні?» спробуймо відповісти ширше, у перетині різних галузей знань.
Отже, у перетині філософії
Схоже, що сьогодні відповідь західної думки на головне філософське питання, у тому вигляді, в якому це питання поставив Мартін Гайдеґер («чому існує щось, а не ніщо?»), зміщується в бік витлумачення світу як почасти ілюзорного. Це чітко проглядається навіть у працях тих західних мислителів, які спирають свої висновки на найновіші досягнення у фізиці малих величин (наприклад, Роджер Пенроуз, Джон Вілер, Девід Бом, Нік Бострьом та інші).
Якщо вдаватися до поділу згідно з головним питанням філософії, як його бачить і досі панівний у Росії Марксів діалектичний матеріалізм (що первинне: дух чи матерія), то в цьому сенсі західна думка радше схильна до ідеалізму, ніж до матеріалізму. І хоч сам російський діалектичний матеріалізм однозначно визначає світ як реальний, проте розглядає речі (і людину) як те, що постає з нічого, далі існує, а потім знову стає нічим — тобто як те, що за своєю суттю є нічим.
Читайте також: Філософська думка Емануеле Северіно
Тож в обох випадках так чи інакше йдеться про нігілістичне ставлення до людини, знецінення й безглуздість її життя, адже в основі і того, і того лежить нігілістична думка, що є час, коли річ є у бутті, і є час, коли річ не є у бутті, тобто час, коли річ є нічим. Однак, якщо в західних філософських концепціях усе ж є місце моральності, хай вона й залежить від моральних настанов «творців ілюзії», то в російському матеріалізмі моральна проблематика взагалі втрачає сенс. А тому: «И ни церковь, и ни кабак — ничего не свято. // Нет, ребята, все не так, все не так, как надо». У цьому оприявленому нігілізмові й полягає вся суть «загадочной русской души». Із роботою цієї душі ми й стикнулися на цій війні.
У перетині релігії
Не варто забувати, що наш сотворений світ є місцем вигнання проклятих. Згадаймо: у Святому Письмі чи не після кожного дня Творіння повторюються слова: «І побачив Бог, що це добре». Отже, Бог (1) або творить з огляду на щось, що стоїть поза ним, на якусь, сказати б, матрицю, порівнюючи створене з нею, або (2) розуміючи створене як відповідне власному задуму. У будь-якому разі, створивши світ, Він вважає за потрібне виділити або локалізувати у створеному певну його досконалу частину (Едемський сад або Рай), яка, вочевидь, істотно відрізняється від решти створеного. Ця решта має всі ознаки радше інфернального, ніж райського, з огляду на те, що з відомих усім причин Бог виганяє людину з Раю з метою покарання саме в цю частину світу. Отже, світ, в якому ми живемо, це місце покарання, інферно, а кажучи простіше — пекло.
Читайте також: Кумська сивіла проти Борхесових троглодитів
Згадаймо й те, що Бог, як він постає у Старому Завіті, — єство доволі грізне і мстиве. Аби це зрозуміти, варто перечитати бодай Книгу Йова, де Всемогутній погрожує кволій людині всіма карами пекельними, виставляючи перед нею, їй на страх, цілий звіринець хтонічних потвор. Тож і пекельні муки у світі, де ми перебуваємо, відповідні. Ба більше: напевне, аби примножити страждання, християнська доктрина (в її старозавітному варіанті) подарувала людям доволі небезпечну іграшку — ідею богообраності, добре підґрунтя для возвеличення одного народу над іншими.
Головною характеристикою пекельних мук є те, що до них неможливо звикнути. Незвикання — головна умова потерпання в пеклі. Тим-то муки в цьому світі такі різноманітні — від могутніх стихій до наших дрібних пристрастей. Тим-то людина завжди живе або у війні, або в період між двома війнами. І не помилюся, коли скажу, що на землі не було покоління, яке так чи інакше не було б утягнуте у війну — що до Христа, що Anno Domini. Як ото кажуть, ані роздихнутися, ані зітхнути. Тим-то й війни в цьому світі такі різні — від списів і мечів до балістичних ракет і танків, аби люди не адаптувалися до чогось одного й сталого. Аби не призвичаювалися. Аби не звикали до болю.
У перетині наук і технологій
Не варто забувати, що наука — справа неморальна (не аморальна, а саме не-моральна). Її наріжний камінь — об’єктивність — ставить науку понад будь-якими визначеннями добра і зла, оскільки, на її думку, ці останні мають дуже непевний зв’язок з об’єктивністю. Неморальність її у тому, що вона сперта на той самий філософський нігілізм, про який ішлося вище. Вона неморальна ще й тому, що, знаючи, що будь-який найгуманніший її винахід неодмінно обернеться лихом, продовжує винаходити.
Наука — штука сліпа. Адже вона гіпотетична, себто сперта на гіпотезу, яка сьогодні одна, а завтра — інша. Вона веде нас навпомацки, сама не знаючи напрямку свого пошуку. Але знаючи, щó саме шукає. Її ідеал — еліксир безсмертя. Так, та химера, за якою потерпали алхіміки Середньовіччя. Хай би як вона «поліпшувала наше життя» чи «полегшувала наші страждання», її мета очевидна — продовжити або в ідеалі увічнити життя людини. Бажано в цьому тілі (тому йдеться про стовбурові клітини чи клонування) або й без нього (тому йдеться про 3D-симуляції, квантові комп’ютери і т. п.).
Читайте також: Інес Тестоні: «Працювати із Северіно доводилося наполегливо, вивчаючи дедалі ширше коло ідей»
Наука шукає еліксир безсмертя в технологіях навіть і тоді, коли бачить, якими війнами ті технології обертаються. Вона розвиває технології, не розуміючи, що розвиток технологій не веде до розвитку свідомості. Свідомість — феномен, який, всупереч Дарвіну, не еволюціонує. Якби свідомість еволюціонувала в тім сенсі, в якім, наприклад, еволюціонували мешканці праокеану (коли на зміну трилобітам прийшли кістопері і т. п.), ми б не розуміли ані епос про Ґільґамеша, ані того-таки Гомера чи Мацуо Башьо. Ба навіть кожна нова генерація не розуміла б попередню. Структура свідомості лишається сталою, однак це не завадить нам розвивати й удосконалювати технології. Тим-то сьогодні є абсолютно можливим усе те, що було можливим у попередні часи. Ба більше: так буде і в майбутньому — такі самі криваві війни, такі самі криваві злочини.
У перетині психології
Свідомість не еволюціонує, але змінюється. Змінюються рівні того, що можливо усвідомити, і того, що залишається поза усвідомленням. Цілком можливо, що ці пекельні муки, і ця війна як їхній різновид, і дані нам для того, аби зростити в собі рівень свідомого. Адже те, з чим ми стикнулися в цій московській навалі, є цілковитим унаочненням нігілістичного й ірраціонального.
Можна сказати, що ця війна з боку України є війною колективного свідомого, а з боку Росії — війною колективного несвідомого. Свідома людина чітко розуміє причини й можливі наслідки своїх учинків і яка сама є відповідальним агентом власних дій. Несвідома людина цього не розуміє, покладаючи відповідальність за свої вчинки на іншого (звірства російських окупантів у Бучі та інших містах викликані передусім саме цим — відчуттям невідповідальності й безкарності за скоєне). Причім несвідома людина завжди опиняється в такій ситуації, коли немає іншого виходу, крім виконання наказів того, хто сильніший фізично чи ієрархічно.
Читайте також: Чи замінить штучний інтелект психотерапевтів?
За словами філософа Мераба Мамардашвілі, росіяни завжди ставлять себе в таку ситуацію, з якої лише два виходи — воювати або не воювати, і в них завжди знаходиться безліч причин, аби воювати. У діях людини, яка не вважає себе відповідальним агентом своїх дій, годі шукати причини в термінах добра чи зла. Їх там просто немає. Така людина не є ані доброю, ані злою, бо ці психологічні означення до неї просто не застосовні, як не застосовні вони, скажімо, до тварин чи зомбі.
У перетині мистецтва
Як писав Френсіс Скотт Фітцджеральд, мистецтво як таке є безглуздим; воно не є таким лише тоді, коли намагається зробити менш безглуздим життя. Це очевидне відлуння філософського нігілізму залишає принаймні надію на те, що мистецтво на щось здатне. І воно справді здатне привнести в наше життя певний сенс. Такі сенси дає нам передусім література (усна й книжна).
Як на мене, вплив літератури на наше життя досі належно не оцінений. Адже література може творити народи й нації. Згадаймо: розсіяні по численних островах давні греки гуртувалися як один народ саме довкола Гомерового епосу (ти не грек, якщо не знаєш бодай кількох рядків із «Іліади» чи «Одіссеї»), так само як українці гуртувалися й гуртуються довкола «Кобзаря».
Однак та ж таки література може й нищити цілі народи чи нації, і не конче шляхом висміювання чи приниження певних народів іншим народом. Таке нищення може відбуватися й шляхом самозвеличування певного народу. І нині ми стикнулися саме з таким випадком. Російська культура, якою вона є сьогодні, вибудувана головно на ідеях т. зв. слов’янофільства (хоча точніше його було б назвати москвофільством) — релігійно-філософського й інтелектуального руху, остаточно сформованого впродовж першої половини ХІХ століття. Це ідеї об’єднання не лише слов’янських, а й інших народів Європи під московською егідою, посилені ідеєю богообраності й месіанства російського народу, його особливого шляху й ролі у світовій історії. (А що такими ідеями зручно було прикривати зовнішню експансію, то рух цей було стимульовано російською монархією й приведено у відповідність до відомого уварівського державницького принципу «Православ’я. Самодержавство. Народність».)
Читайте також: Як російська література служить імперії
Чи варто нагадувати, що активними пропагандистами москвофільства були саме літератори? Для прикладу можна навести рядки зі щоденника Ф. Достоєвського за 1877 рік: «А между тем на Востоке [ідеться про Росію. — Ю. О.] загорелась и засияла небывалым и неслыханным еще светом третья мировая идея — идея Славянская, идея нарождающаяся, — может быть, третья грядущая возможность разрешения судеб человеческих и Европы. […] Тут нечто всеобщее и окончательное, и хоть вовсе не решающее все судьбы человеческие, но без сомнения несущее с собой начало конца всей прежней истории Европейского человечества. […] Могут-ли идеи такого размера подчиниться мелким, жидовствующим, третьестепенным соображениям? […] У нас, Русских, есть конечно две страшные силы, стóящие всех остальных во всем мире, — это всецелость и духовная неразделенность миллионов народа нашего и теснейшее единение с Монархом».
Показово також те, якими методами, на думку письменника, ці ідеї можна втілювати: «[…] но уж коли надо будет, коли раздастся великое слово Царя, то весь [ідеться про народ. — Ю. О.] пойдет, всей своей стомиллионной массой и сделает все, что может сделать этакая стомиллионная масса, одушевленная одним порывом и в согласии как один человек».
І ще, із того самого щоденника, про війну: «Да и Бог с ней с войной; кто войны хочет, хотя, в скобках говоря, пролитая кровь “за великое дело любви” много значит, многое очистит и омыть может, многое может вновь оживить и многое, доселе приниженное и опакощенное в душах наших, вновь вознести». Таким є той смисл, який засаджено в голови московських солдатів «великою» російською літературою. Не переосмислене й не засуджене як людиноненависницьке, це всотується у них з молоком матері, стаючи тим несвідомим, що змушує їх діяти поза принципами моралі. А діючи поза принципами моралі, людина перестає бути людиною. Усе це стосується й цілого народу.
То чи варто дивуватися, як усе те, що відбувається нині, стало можливим?