Наука

  ▪   Юрій Олійник

Кумська сивіла проти Борхесових троглодитів

Нотатки про цінність життя в перетині безсмертя
Матеріал друкованого видання
№ 11 (643)
від 12 березня

Серед тих наших порухів і думок, які відточені майже до автоматизму (як-от миття рук чи вранішня думка про те, у чому сьогодні податися на роботу), звісно, є багато й супе­реч­ливих. Утім, ми мало (або й зовсім не) розмірковуємо над такою їхньою природою. Запаливши цигарку до кави, ми не думаємо, чому до цигарки прилаштовано фільтр і наскільки контроверсійною є вся ота сцена з курінням; а прошкуючи вулицею, не замислюємося про те, що наше прямоходіння суперечить законам фізики.


Мова, отже, про одну з таких, на перший погляд очевидних, але насправді вкрай суперечливих думок. І попри суперечливість, це таки важлива думка. Адже вважається, що саме вона рухає нами, змушує бігати, метушитися, хапатися, поспішати у всьому — від пошуків смачних пундиків і не менш смачних цілунків до написання симфоній чи клонування людини або ж до тих таки космічних перельотів. У вигляді поважної (аж до патетики) тези ця думка наглянсована до блиску не лише у фахових працях філософів, а й у художній літературі. Щодо останньої, то вона найвиразніше звучить, певне, у Борхеса: «Смерть (або пам’ять про смерть) наповнює людей піднесеними почуттями й робить життя вартісним». У філософії ця теза найяскравіше проступає, мабуть, в екзистенціалістів, на думку яких саме загроза смерті (усвідомлення конечності свого існування) підкреслює цінність людського життя, змушує людей замислитися про буття загалом та про смисл й наповненість власного життя зокрема (Карл Ясперс).


Тобто ця теза в її формульному вияві звучить так: цінність людського життя зумовлена його конечністю. Або так: цінність життя є лише тому, що є смерть (у цьому сенсі філософи кажуть навіть про позитивний смисл смерті).


Неважко зрозуміти, що зворотним боком цієї формули є ось що: якби людина була безсмертною, то її життя втратило б цінність і сенс.

 

Читайте також: Його смерть


Однак якщо ця теза, в її прямому вираженні, закладена в наші голови на рівні «очевидного й неспростовного», як-от миття рук, то зворотний її бік бачиться малозрозумілим. А відтак увиразнюється й суперечливість усієї тези. Передусім не ясно, про яке саме безсмертя йдеться. Адже в історії людей відомі уявлення про різні типи безсмертя.

 

Два розуміння безсмертя


Щоб не порпатися в деталях, розділимо всі уявлення про безсмертя на дві великі категорії: 1) безсмертя без збереження тіла людини; 2) безсмертя зі збереженням. Це допоможе окреслити уявлення про різні його типи.


Перша категорія включає в себе величезний масив уявлень про душу людини у світовій міфологічній, релігійній і філософській традиціях. Душа — певна безсмертна субстанція, притаманна всьому живому (або лише певному живому) та, в деяких випадках, неживому. Душ може перебувати в людині кілька (як-от Ба, Ка, Ах у єгиптян) або лише одна (як Атман у східній релігійно-філософській традиції чи душа в християнстві). Вона відділяється від тіла в момент смерті й продовжує своє вічне життя — як у формі лише незримої сутності, так і у формі тіні чи двійника. Душа може знову набувати колишньої тілесності (як-от у християнстві після Страшного суду) чи ж нової (як у східних вченнях про реінкарнацію), або вселятися в свою подобу, зображення (як у тих таки єгиптян).


В уявленнях про душу йдеться про безсмертя як продовження життя людини не в тому самому світі, де вона перебувала до своєї смерті. Тобто тут ідеться про наступне життя, але вже в інших обставинах, в іншому контексті. Тобто це безсмертя, що передбачає втрату тіла, але й подальше існування чи повторення однієї й тієї самої сутності вже в іншому контексті.

 

цінність життя зумовлена не його конечністю, а нашим у ньому вибором: працювати чи ні, спілкуватися чи усамітнитися, пізнавати чи не пізнавати, милуватися красою чи збайдужіти до неї, любити чи не любити


До першої категорії належать і наукові пошуки безсмертя: передусім все, що пов’язано з намаганнями створити штучний інтелект, поєднати мозок людини з комп’ютером, а також усе, що крутиться довкола маніпуляцій із мозком людини (його пересадка, оцифрування свідомості, завантаження та копіювання її на носії) та довкола репродуктивного клонування людини. Всі ці наукові зусилля виразно проілюстровані в романі сучасного британського письменника Річарда Морґана «Видозмінений вуглець» («Altered Carbon», 2002; інші переклади: «Зінакшений вуглець», «Модифікований карбон») та однойменному серіалі (2018), дія якого відбувається в XXVII ст., коли люди навчилися копіювати свідомість на цифрові носії, переносити її в іншу тілесну (людську, тваринну чи штучну) оболонку, тобто навчилися міняти свої тілесні оболонки як шкарпетки, при цьому зберігаючи ідентичність власного «я». По суті, це та сама ідея реінкарнації, лише в науковому обрамленні.


Зауважимо, однак, що на відміну від уявлень про душу, тут ідеться про продовження життя в одних і тих самих обставинах, в одному й тому самому контексті. Тобто це безсмертя, яке передбачає тільки втрату тіла, але одна й та сама сутність існує або повторюється в одному й тому самому контексті.


До другої категорії належить не менший масив уявлень про безсмертя без втрати тілесної оболонки.

 

«Нині відпускаєш раба Твого». За біблійним текстом, старозавітний пророк Симеон чекав 300 років, щоб на власні очі побачити Месію

 

Прокляття чи повторення


З давніх міфів відомо про безсмертя, яке подароване богами певній смертній людині. У шумеро-аккадських переказах таким є герой Гільгамеш (який, щоправда, проґавив свою квітку безсмертя). У давньогрецьких гімнах розповідається про чоловіка на ім’я Тітон — коханця богині вранішньої зорі Еос, яка випросила в Зевса для свого любчика вічне життя, але забула про вічну молодість: горопашний Тітон став насамкінець таким старим i немічним, що не міг ворухнути й пальцем (хоч Еос і годувала його амброзією та поїла нектаром); зрештою, жінка попросила Зевса зглянутися над стареньким, і той перетворив нещасного на цвіркуна. Про подібне безсмертя (супроводжуване забудькуватістю) пише й Овідій в історії про віщунку сивілу з міста Кум, котра попросила у закоханого в неї бога Аполлона вічне життя, однак теж забула про вічну молодість, а відтак уже через сім століть перетворилася на геть всохлу, немічну, вічно засмучену й похнюплену стару. Гомер в «Іліаді» розповідає нам про героя Ахілла, який став, по суті, безсмертним завдяки своїй матері — німфі Фетіді, що скупала його в підземних водах Стіксу; купаючи хлопця, вона тримала його за п’ятку, а тому єдиною вразливою точкою на тілі Ахілла була, як відомо, саме вона (під час захоплення Трої стріла царевича Паріса, скерована Аполлоном, улучила саме в це місце, від чого безсмертний герой таки помер).

 

Читайте також: Як відучити українців від Google-терапії

 

До цього типу безсмертя належить і вічне життя як прокляття (як у відомій біблійній легенді про Агасфера, або Вічного Жида). Сюди можна додати й Костія Бездушного (Кощія Безсмертного), і Бабу Ягу, загалом усіляку іншу нечисту силу з міфології, а також таких літературних персонажів, як Дракула (та подібних до нього) чи герої оповідання Борхеса «Безсмертні» (яким трапилося присьорбнути водички з ріки Безсмертя).

 

Отже, в цих прикладах ідеться про безсмертя як про вічне життя в одній і тій самій тілесній оболонці та в одному й тому самому контексті. І ця оболонка (тіло) може відповідно змінюватися, а саме — старішати й хирлявіти аж до майже коматозного стану (як у Тітона).
Отже, які типи безсмертя ми маємо?
1. Безсмертя як повторення або продовження життя в іншому контексті, але з утратою тіла.
1.1. Безсмертя як повторення або продовження життя в іншому контексті, але з тимчасовою втратою тіла (як-от у християнському вченні про тілесне воскресіння мертвих).
2. Безсмертя як повторення або продовження життя в одному й тому самому контексті, але з утратою тіла.
3. Безсмертя як повторення або продовження життя в одному й тому самому контексті, але без утрати тіла.

 

Утім, нас цікавить не так сама по собі класифікація уявлень про безсмертя, як уявлення про поведінку людей у різних типах безсмертя.

 

Бачення Борхеса. В оповіданні аргентинського класика люди, що втратили властивість помирати, здичавіли


Поведінка їх при безсмерті першого типу залежить від того контексту, в який люди потрапляють. Розділимо умовно ці контексти на такі: а) контекст раювання (єгипетські поля Аару (Іалу), грецький Елізіум (Єлисейські поля, Острови блаженних), скандинавська Вальгалла, блаженні світи буддизму (поля Будди), Джанат в ісламі); б) контекст злиття з божеством (мокша в індуїзмі, нірвана в буддизмі); в) контекст потерпання (єгипетський Дуат, грецький Аїд (Тартар), геєна в юдаїзмі, нарака в індуїзмі та буддизмі, Джаханнам в ісламі, пекло в християнстві).

 

Читайте також: Медицина в реанімації


Що спільного в поведінці людей у цих різних контекстах? Можна, звісно, навести чимало характеристик, але найголовнішим є необридливість, неприїдання, ненадокучливість їхнього трибу життя: людям не набридає вічно розважатися чи бенкетувати, вести розумні бесіди або ж спокійно займатися улюбленими справами; люди не звикають до (або не нудяться від) блаженного життя, як і не звикають до пекельних мук (незвикання до болю — головна умова вічних мук у пеклі). Схоже, що як задоволення, так і муки є тут щораз різними й не втрачають своєї виразності.
Поведінка людей при безсмерті другого типу (продовження життя в одному й тому самому контексті, але з утратою тіла) теж не зануджене. Навпаки, вічне життя, приміром, героїв серіалу «Видозмінений вуглець» набирає нової інтриги. Ті герої не втрачають смаку життя. А здолавши смерть з її страхами, вони виявляють у собі нові якості, їхнє існування набуває нового забарвлення, стає значно цікавішим. Тут теж бачимо ті самі необридливість, неприїдання і ненадокучливість безсмертя.


Ба, навіть і при третьому типі (повторення або ж продовження життя в одному й тому самому контексті без утрати тіла) вічність існування не стає обридливою й осоружною та не призводить до здичавіння людини. Адже той таки Тітон, хоч і старішає, не перестає кохати Еос, як і Еос не перестає кохати Тітона. Кумська сивіла, хоч і бурчить та нарікає на старіння, однак не перестає займатися улюбленою справою — допомагати людям віщунством та ворожбою. Ахілл, знаючи, що він безсмертний, і далі здійснює подвиги, як і належить чинити герою. Костію Бездушному не набридає викрадати гарненьких дівчат і чаклувати. Баба Яга теж ворожить та смажить смачненьких діточок. Вампи, такі як Дракула, — і далі ловлять кайф у смоктанні крові, любощах з різними почварами та плетінні інтриг і підступів.


Уявлення про безсмертя, як воно описане в оповіданні «Безсмертні», теж належить до третього типу (продовження життя в одному й тому самому тілі). Однак ставлення до нього тут докорінно інше. Власне, це оповідання виступає як художня прокламація означеної на початку цих нотаток тези про те, що цінність життя зумовлена його конечністю. Борхес розповідає про людину, яка шукала й знайшла місто безсмертних. Однак виявилося, що ті безсмертні живуть на рівні троглодитів: утративши властивість помирати (напившись із ріки Безсмертя), вони поступово дійшли висновку, що будь-яке діяння (хай навіть спорудження величного міста чи догляд за власним тілом) є марним, оселилися кожен у власній печері, де занурилися в роздуми й поступово здичавіли, забувши власні письмо й мову.


Порівнявши ці два протилежні уявлення про безсмертя третього типу, задумаймося: а в чому різниця між, приміром, сивілою й Борхесовими троглодитами? Очевидно, що вона полягає в тому виборі, який вони здійснюють у вічному житті: сивіла обирає заняття улюбленою справою, а троглодити — поступове здичавіння. Так само Еос і Тітон обирають кохання, а троглодити — усамітнення в печері. Еос і далі опікується бідолашним Тітоном, троглодити ж перестають опікуватися навіть власним тілом. Ахілл і далі вершить подвиги, троглодити ж перестають спілкуватися один з одним.


Отже, цінність життя зумовлена не його конечністю, а нашим у ньому вибором: працювати чи ні, спілкуватися чи усамітнитися, пізнавати чи не пізнавати, милуватися красою чи збайдужіти до неї, любити чи не любити… Зрештою, творити чи знищувати. Ми не тому намагаємося наповнити своє життя, зробити його осмисленим, що усвідомлюємо себе невічними, а тому, що робити (або не робити) життя осмисленим — це наш вибір, і конечність життя тут ні до чого.

 

Безсмертя й етика


Герої оповідання Борхеса не лише відмовляються доглядати за власним тілом, а й по суті перестають харчуватися, звівши своє меню до якоїсь неспритної пташки чи ящірки, що трапиться під руку. Їхня логіка бачиться зрозумілою: задля чого щось жувати, якщо твоє тіло безсмертне? Однак ця «зрозуміла» логіка насправді видається дивною й нелогічною. Адже ми споживаємо щось не лише тому, що намагаємося продовжити своє життя, а й тому, що це приносить задоволення. Крім того, різні страви смакують по-різному, і відповідно, різноманітні наїдки озиваються й різним задоволенням. Зрештою, ми їмо ще й задля того, щоб уникнути болю (хвороб). А цих відчуттів при безсмерті ніхто не відміняв.


Справді, безсмертя не означає зникнення болю. А отже, у безсмерті залишаються злободенними та актуальними всі ті питання моралі й етики, які ми маємо в нашому смертному житті (добро і зло, свобода волі, смисл і цінність існування та інші), оскільки всі вони врешті-решт закручені довкола двох емоцій (відчуттів) — задоволення (радості) й болю (страждання) — у їхньому стосунку до обов’язку (вищих цінностей). Ба більше: питання моралі та етики саме й увиразнюються лише тоді, коли людина є безсмертною. Адже вона лише тоді по-справжньому акцентується у своїх діях, коли зникають всі, так би мовити, зовнішні щодо неї виправдання цих дій, коли людині нема до чого апелювати на виправдання своїх вчинків, коли вся відповідальність переноситься із зовнішніх чинників на саму людину як автора та агента дії. Хтось із філософів (здається, Мераб Мамардашвілі) справедливо зауважив, що людина, якою вона є, визначається не тим, куди вона прямує, якщо їй зле (бо коли тобі кепсько, то підеш куди завгодно, лиш би стало краще), а тим, куди вона прямує, коли їй добре. Перефразовуючи цю думку стосовно нашої теми, скажемо: людина, якою вона є, визначається не тоді, коли вона є смертною (смерть служить виправданням — украв чи вбив, бо інакше помер би з голоду), а тоді, коли безсмертна (вкрав, убив через те, що я такий). При безсмерті добро і зло якраз і набирають абсолютності й самодостатності, тобто того, чого вони позбавлені в разі смертності (і через що їх часом так важко розрізнити). Звідси апокрифічне: людина вважає себе смертною не в останню чергу й через те, що хоче уникнути відповідальності за свої вчинки.

Люди вірять у свою смертність не тому, що так воно видається при спостереженні, а тому, що в їхні голови всаджено ідею смертності — ідею перетворення на «ніщо»


Наведений вище вираз «людина вважає себе смертною» не є помилкою. Адже смерть як остаточне зникнення (або випадання) з буття, смерть як перетворення на ніщо належить радше до категорії віри, ніж до категорії знання. Тобто насправді безсмертя ніхто не відміняв. «Ніщо» — на яке, як ми звикли вважати, перетворюється людина (чи будь-що живе по смерті), — насправді є тільки і виключно філософським поняттям. Це умоглядний, теоретичний конструкт, який не має жодного фізичного смислу. Це елемент пояснювальної схеми, винайдений філософами з єдиною метою — відтінити, увиразнити наші знання про буття. І це все. І насправді ніякого «ніщо» як чогось реально (чи фізично) протилежного буттю не існує й не може існувати.


Але в цьому сенсі надзвичайно цікавим є питання про те, чому людина вважає себе смертною.


Спостереження (навіть наукове) за агонією живого організму не може констатувати анічогісінько, крім послідовності подій: так само, як при згорянні клаптика паперу він зникає, а його місце заступає попіл, при агонії організму зникають ознаки його життєдіяльності, а натомість з’являється труп (хоча, наприклад, амеби не залишають по собі навіть це, а зазнають ділення). Тобто спостереження свідчить лише про те, що щось зникає зі спостереження, а щось з’являється. І це все. Причому, як справедливо зазначають філософи, спостереження не дає нам жодної інформації про те, що відбувається далі з тим, що зникає (дивіться працю італійського філософа Емануеле Северіно «Сутність нігілізму»). Але люди абсолютно безпідставно вважають, що коли щось зникає, то воно вже не повернеться, бо перетворилося на «ніщо». Проте, знов-таки, це питання віри, а не знання. Крім того, схема «народився (виник з «ніщо») й помер (перетворився на «ніщо»)» — занадто проста й примітивна для такого надзвичайно складного й безкінечно дивовижного явища, як універсум, у якому ми існуємо і в якому сама ця складність, безконечність і дивовижність є лише однією зі складових.

 

Страх смерті й безсмертя


Віра — крім того, що вона є вірою, — завжди має за собою певні переконання (у формі певної ідеї чи гадки). Приміром, люди тисячоліттями вірили в те, що Сонце обертається навколо Землі. І ми пояснюємо ці помилкові погляди тим, що так воно здавалося при спостереженні за світилом неозброєним оком: Сонце сходить, котиться небом, а затим заходить, а тому, мовляв, люди й вірили в те, що воно крутиться довкола нашої планети. Але таке пояснення — цілковите безглуздя. Чому? Та тому, що обертання Землі довкола Сонця для неозброєного ока має вигляд точно такий самий, як і Сонця довкола Землі, і ніяк інакше. Реальною причиною віри (помилкової) в те, що Сонце обертається довкола Землі, було зовсім не спостереження, а всаджена в людські голови ідея геоцентризму, тобто ідея того, що Земля перебуває в центрі Всесвіту.
Люди вірять у свою смертність не тому, що так воно видається при спостереженні, а тому, що в їхні голови всаджено ідею смертності — ідею перетворення на «ніщо». Ця думка стимулює й узаконює принцип вищості та підпорядкування (рабство Боже й людське, цивілізація й варварство). В економічному вимірі ця ідея стимулює гедоністичне (споживацьке) ставлення до життя. В морально-етичному вимірі вона знімає з людини абсолютну відповідальність за власні вчинки (я раб, тому що є той, хто володіє моїм життям; я шукаю розваг, бо живу лише раз; я вкрав, убив, бо інакше помер би з голоду). Схоже, люди бояться безсмертя (яке тягне за собою абсолютну відповідальність) ще більше, ніж смерті.


Цікаво, що у згадуваному романі «Видозмінений вуглець» (та однойменному серіалі) люди, зрештою, повстають проти безсмертя. Однак не проти безсмертя як такого, а проти того, на що перетворилося вічне життя в межах тієї системи відносин, яка панує в їхньому суспільстві. Мова про те, що у цьому творі безсмертя є науковим винаходом. Спосіб завантаження свідомості на цифрові носії — стеки, які можна переносити в іншу тілесну оболонку, — розроблено з єдиною метою: продовжити наукові дослідження, тривалість яких виходить за межі одного людського життя. Однак винайдений спосіб вічного життя поділяє долю будь-якого винаходу в суспільстві, де правлять гроші: безсмертя стає товаром з усіма наслідками, які з цього випливають (формування елітарної касти безсмертних багатіїв — мафів — та касти принижених звичайних смертних). Такий сценарій вічного життя є, звісно, не надто оптимістичним. Проте головна причина песимізму в тому, що безсмертя тут — людський винахід, а не властивість, притаманна буттю як такому (і кожному з нас як частинам цього буття).


Сценарій безсмертя Кумської сивіли й сценарій Борхесових троглодитів, хоч вони й докорінно різняться (завдяки, як бачимо, тому вибору, який здійснюють їхні герої), теж не є оптимістичними. Погодьмося, що вічне життя як вічне старіння та, насамкінець, вічний коматозний стан — перспектива таки поганкувата. Однак навіть у строгих межах сучасної науки є оптимістичні сценарії безсмертя, що випливають, приміром, із простої імовірності. Як пише фізик Макс Теґмарк із Принстонського інституту перспективних досліджень, на основі елементарної ймовірності можна дійти ось такого висновку: «Найпростіша й найпоширеніша нині космологічна модель передбачає, що ви маєте двійника в галактиці, яка розташована на відстані 10х1028 відсіля. Ця відстань є такою гігантською, що виходить за межі астрономічних відстаней, однак це не робить вашого двійника менш реальним».


Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, з яких випливає безсмертя людини. Наприклад, теорія мультиверсійного Все­світу передбачає, що з кожним актом нашого вибору (тобто з кожним нашим порухом) Всесвіт розщеплюється на кілька інших, у кожному з яких ви мовби віддзеркалені. Причому нині для науковців головне питання полягає не тому, чи мультиверсум існує, а радше в тому, скільки саме рівнів він має. Існування наших двійників підтверджується й таким експериментально доведеним явищем, як віддалена взаємодія (квантова сплутаність), і теорією прихованого (згорнутого) порядку, що розробив американський фізик Девід Бом (учень А. Айнштайна). Якщо теорія мультиверсуму та квантова сплутаність передбачають існування наших двійників у світах, віддалених у просторі (паралельних всесвітах), то теорія Бома передбачає, що кожен об’єкт Всесвіту (навіть елементарна частинка) включає в себе у згорнутому вигляді весь Всесвіт — подібно до того, як будь-який фрагмент голографічного зображення містить зменшену копію всього зображення.


Філософським відлунням цих теорій можна назвати теорію модального реалізму американського філософа Девіда Льюїса, розвинену в праці «Про множину світів». Ця теорія передбачає: все, що в нашому світі є лише можливим, в іншому світі (світах) є реальним. Приміром, якщо в нашому світі ви перестали читати цей текст, то ваш двійник в іншому світі обов’язково його дочитає.


Звісно, при цьому постає головне питання: що таке людина? Та похідне від нього: чи представлена людина в цьому житті цілком і повністю, а чи в цьому житті вона є лише частиною (наприклад, одним із двійників) чогось більшого? Зрозуміло, що безсмертя людини, її вічна природа й вічне життя випливають з усіх цих теорій.


Вони наведені на підтвердження тези про те, що безсмертя ніхто не відміняв і що існують реальні оптимістичні сценарії безсмертя; як, отже, і про те, що людина сама бажає (воліє) бути смертною. Втім, навіть якщо не приставати на ці теорії, варто не забувати, що ідея «ніщо», всаджена нам у голови, є просто оперативною одиницею філософської думки, а не чимось реальним нарівні з буттям. Тобто хоч би як ми відхрещувалися від цього, але кожен ваш порух (тілесний чи ментальний, сердитий чи лагідний) якимось чином нікуди з буття не дівається й не може кудись дітися чи випасти, адже йому просто немає куди випадати. Відповідно, і смерті як перетворення на «ніщо» не існує. Ми самі, з усім нашим тілесним і ментальним, є в бутті вічно. Усвідомлювати це чи не усвідомлювати — залежить від нашого вибору.


Цінність людського життя не зумовлюється його конечністю. Смерть не може служити ані стимулом до пошуку задоволень чи смислів, ані виправданням наших учинків. Шукати чинники деінде, крім себе самого, означає лише обманювати себе самого або намагатися обманути інших. сивіла обирає улюблену справу, троглодити обирають здичавіння. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.