Культура

  ▪   Юрій Олійник

Філософська думка Емануеле Северіно

Чим цінна спадщина одного з найвидатніших мислителів сучасності
Матеріал друкованого видання
№ 6 (638)
від 6 лютого

Емануеле Северіно — постать, добре знана в західному світі. Він автор понад 60 наукових монографій і безлічі публікацій у філософській періодиці, присвячених розв’язанню величезного кола сьогоденних проблем культури, моралі й етики, релігії, політики, розвитку технологій. Те, що пропонує Северіно, не є пігулками для погамування симптоматичних виявів цих проблем. У кожному разі його мета — викриття кардинальних причин, які неминуче призводять і призводитимуть до виникнення тієї чи тієї проблеми. Більше того, на думку Северіно, всі ці кардинальні причини випливають з одного джерела, а саме — з неправильного шляху, обраного європейською філософією з часів Платона й Арістотеля. У цьому сенсі філософська система, розроблена італійським філософом, не просто відрізняється від інших філософських систем, вона визначає себе в абсолютній опозиції до всієї західної культури й цивілізації. Тож не дивно, що довкола праць Северіно й досі точаться палкі дискусії. Свого часу до цих дискусій долучилася навіть католицька церква, оголосивши філософа єретиком (1970): Северіно став одним з останніх мислителів, засуджених Ватиканом за власні переконання.

 

Торік улітку на Міжнародному філософському конгресі «Гайдеґґер у філософській думці Северіно» європейська філософська спільнота вітала Емануеле Северіно зі славним 90-річчям. 26 лютого — його день народження. На жаль, буття часто проявляється не так, як ми того бажаємо… Життя великого мислителя завершилося 17 січня 2020-го.


Збірка есеїв, яку невдовзі видавництво «Темпора» запропонує читачеві в перекладі українською мовою, має загальну назву «Сутність нігілізму». На сьогодні її вже перекладено англійською, німецькою та іспанською. До назви «Сутність нігілізму» можна було б додати й підназву «Наша сутність», адже в ній ідеться про нас із вами, про те, чому ми такі. Які? Радісні, піднесені, суперечливі, непевні, маніпульовані, жорстокі, зрештою, смертні. Як перекладач цієї книжки, можу з усією відповідальністю заявити, що ви за життя не читали нічого подібного (навіть якщо є філософом за фахом).

 

Читайте також: Оскар Бреніф’є: «Свобода полягає в тому, що особа послуговується власним розумом і може мислити по-різному, а не в один-єдиний спосіб, бачити альтернативи».


Для знайомства із загальним напрямом філософської думки Емануеле Северіно я пропоную низку власних нотаток (роздумів, рефлексій, візій). Їх скомпоновано у формі окремих епізодів. 

 

ЕПІЗОД 1. Жести і смисли


Людське життя не лише коротке. І не лише поквапне, швидке, проминуще. Воно ще й лаконічне.


Цей лаконізм добре підмітив Франц Кафкa в маленькій новелі, яка, власне, складається з однієї фрази: «Коли я згадую прожите, все так тісно збігається переді мною, що мені важко зрозуміти, як хтось із парубків може зважитися, скажімо, проїхатися верхи до сусіднього села, не боячись того, що й довгого та щасливого життя далеко не стачить йому для такої прогулянки». Тут лаконізм «довгого і щасливого» життя сягає відтинку прогулянки верхи.
Марсель Пруст («На Сваннову сторону») пише про те, що тривала частина життя може упакуватися бодай у яку річ, на перший погляд, невиразну й непоказну, як-от тістечко «мадлен», або ґудзик, або камінчик бруківки, погляд, жест. Звісно, йдеться про лаконізм як пакування смислів. В одному випадку розмір зіп-файла вкладається в прогулянку, у другому — в тістечко чи жест. Однак в обох випадках це смисли, дотоді неусвідомлені, забуті, і їхнє розгортання-розпаковка відбувається тільки у формі спогаду.

філософська система, розроблена северіно, не просто відрізняється від інших філософських систем, вона визначає себе в абсолютній опозиції до всієї західної культури й цивілізації. Тож не дивно, що довкола праць Северіно й досі точаться палкі дискусії


А проте смисл, запакований, наприклад, у чиємусь жесті, може розгорнутися в конкретне реальне життя. І це розгортання може відбуватися як у формі ствердження цього смислу, так і у формі його заперечення. Наприклад, я й досі бачу, як на сільській вулиці півп’яний чоловік хазяйським жестом закидає під заднє колесо вантажівки полотняний клунок. Клунок, у якому ворушаться живі відучора народжені кошенята. І, ввалившись до кабіни, чоловік починає «газувати» вантажівку по тому клунку: назад-уперед, назад-уперед, водночас підморгуючи й гукаючи нам, остовпілим шестиліткам, що ми «мужики і в курсі дєла».


Отой хазяйський жест уклав моє життя. Адже на тій вулиці, ковтаючи сльози, пориваючись витягти клунок і лементуючи, я кричав «ні-і!» не лише тому чолов’язі. Я кричав «ні!» цьому світу. Не світу метеликів і мандаринок, а тому безглуздому трибу, який склався серед людей. І відтоді оте «ні» цьому світу постійно нуртувало в мені, розгортаючи моє життя. А історія людей, яку я доскіпливо студіював в університеті, тільки зміцнювала оте заперечення, бо поставала не як історія розумних істот, а радше як макбетівська моторошна казка, сповнена гуркоту, крові й жаги, безглузда, але таки керована певним жаским смислом.


І моє життя поставало як неприйняття того смислу. Звісно, можна сказати, що винна у всьому моя вразлива конституція, адже, мовляв, я сам запакував (або запрограмував) своє життя в те «ні», а отже, і живу в шорах заперечення того жаского смислу (хоч, дякувати долі, мені й вдалося обернути те заперечення на запитання «чому?», в сенсі «чому все відбувається так, а не інакше?»).

 


Але є смисли, які ми упаковуємо самі, і є смисли, упаковані задовго до нашого з’явлення. Адже той хазяйський жест, яким клунок було закинуто під колеса, є типовим людським. Адже той жест був розгортанням певного «житейського смислу» (ми любимо казати «глузду»). І жест розгортав не лише все життя того чолов’яги, а і — як «житейський смисл» — життя людей загалом.


Тобто лаконізм людського життя якраз і полягає в тому, що людина може стрибати, довбатися в телефоні, малювати, радіти чи плакати, виробляти літаки, джинси, жуйки або якусь електроніку чи продавати все те й не усвідомлювати, що вона стрибає, радіє чи виробляє в межах розгортання певних смислів, укладених задовго до її народження. І що саме тому вона й стрибає, і саме тому вона й малює, виробляє чи продає. І саме тому вона все те робить саме так, як вона те робить.


Один смисл може розгорнутися не лише як окреме життя, а і як життя великої спільноти. Наша (західна, європейська, технологічна) цивілізація розгортається в межах одного провідного смислу, що має назву нігілізм. У збірці філософських есеїв італійського мислителя Емануеле Северіно якраз і йдеться про розгортання цього смислу.

 

ЕПІЗОД 2. Історія і смисл


Про буття окремої культури чи цивілізації як розгортання певного смислу писано чимало. Лео Фробеніус (і дифузіоністи загалом: Ґребнер, Ратцель, Тард та інші) вважав людські спільноти — культури, народи, нації — живими біологічними організмами, що мають кожна свою душу — пайдевму — й існують як живі організми: народжуються, розвиваються, старішають, гинуть. І життя культури постає як розкриття її душі. За Освальдом Шпенґлером, історію людства можна уявити як історію буття восьми окремих культур. В основі кожної лежить її особливий код, прасимвол, душа. Наприклад, античність тілесна, її прасимвол — тіло. Душа європейської культури фаустівська, її прасимвол — безконечний простір. І, за Шпенґлером, Європа постає як розгортання одного — фаустівського — смислу.

 

Читайте також: Філософський бестіарій


Про історію людей — ширше — як про єдиний потік розгортання певного смислу, розгортання, спрямованого певними «законами й закономірностями», теж писано чимало. Історія як реалізація Граду Божого (Августин, Оріген, Євсевій), або Світового Духу (Геґель, Сковорода, Кроче, Соловйов, Бердяєв), або нірвани (Бінлінь), або розуму (Коллінґвуд), або ноосфери (Шарден), або високорозвиненої духовної людської спільноти через три стадії (Сен-Сімон, Конт), три культури (Шумін), чи чотири епохи (Ясперс), або розгортання найдосконалішого інституту влади (Фукуяма) чи найдосконалішої суспільно-економічної формації (Маркс), або як поступова інтеграція духу та матерії (Гхош).


І про європейську історію як історію нігілізму також багато писали. Про це схвильовано гукають до нас Екклезіаст, гностики (катари, богомили, брати Святого Духу, павликіани тощо) та скептики Середньовіччя, про це малюють і пишуть Брейґель, Босх, Брант, Еразм, Рабле, Монтень, Ларошфуко, моралісти XVI–XVIII століть та інші, хоч вони й не використовують слово «нігілізм». Про історію як розгортання нігілізму попереджають нас Ніцше, Шпенґлер, Гайдеґґер, Маркузе, Горкгаймер, Адорно й інші (див. розвідку Тараса Лютого «Нігілізм: анатомія Ніщо», 2002). І про критику всіх цих теорій так само написано немало.


Однак те, про що пише Северіно, не схоже на жоден із цих філософських та філософсько-історичних конструктів і не є їхньою критикою. Ба більше, на його думку, і самі ці конструкти, і їхня критика якраз і стали можливими лише в межах того єдиного смислу, що лежить у їхній основі. Цей смисл — нігілізм. Вони всі (як і вся європейська метафізика) — діти й дітиська нігілістичного способу мислення, способу, що склався в конкретний момент історії і в конкретній географічній точці. У цьому сенсі філософія Емануеле Северіно «не від світу цього», тобто не від світу, утвореного розгортанням нігілістичного смислу. Але про «цей світ», про його витоки й причини.

 

ЕПІЗОД 3. Віхи, дзеркала і хронологія


Карл Ясперс виокремлює в історії людей специфічний осьовий, або віховий, момент — час, коли люди стали філософствувати («Про витоки та мету історії», 1949). На його думку, хронологічно це VIII–V століття до нашої ери — час, коли в Китаї поширилися ідеї Лао-цзи, Конфуція, Мо-цзи, Чжуан-цзи та інших, в Індії з’явилися ті, хто уклав Упанішади, і з’явився Будда, в Ірані — Заратустра, у Палестині — біблійні пророки (Іллія, Ісайя, Єремія та інші), у Греції — Фалес, Ксенофан, Анаксімандр, Піфагор, Парменід та інші. Причім усі вони різними словами пропагували ті самі ідеї — про вічне й безмежне Єдине, або Одне, або Буття, своєрідними проявами якого є те, що можна бачити довкола.


Таке майже одночасне постання філософських і релігійно-філософських учень по всій ойкумені мало, певне, свої причини. Про них можна, звісно, тільки здогадуватися. Цілком можливо, що постанню цих учень або філософій посприяло поширення в ойкумені саме в той час такої, здавалося б, простої речі, як дзеркало. Цілком можливо, що люстерко якраз і підштовхнуло людей до рефлексії, до філософствування. Бронзові дзеркала почали виготовляти в різних точках ойкумени ще в III тисячолітті до нової ери (відомі принаймні два перші центри їх виготовлення: верхів’я річки Хуанхе в Китаї (археологічна культура Ціцзя — XXIV–XIX століття до нашої ери) та Єгипет (IV династія — XXVI–XXV століття до нашої ери). Із цих центрів бронзові дзеркала поширилися на Азійському та Європейському континентах. Той період, про який пише Ясперс як про віховий час, це якраз час масового поширення цих виробів в Азії та Європі. Чи було постання тих філософій пов’язане з магією дзеркала?


З цим можна погодитися, можна не погодитися. Однак зрозуміло, що час, про який пише Ясперс, це коли людина стала усвідомлювати себе як частину та як відбиток єдиного цілого — вічного й незмінного Буття.


«Буття є, а не-Буття не є», — промовляє до нас Парменід із V століття до нашої ери. Тобто немає нічого, крім Буття. Хоч би куди ти поїхав, куди стрибнув, про що подумав, ти завжди вже в Бутті. Річка, про яку нам розповідає Геракліт із VI століття до нашої ери, — це те саме Буття. І ти не можеш стрибнути в неї ще раз не тому, що вона стала інакшою, а тому, що ти завжди вже в цій річці. І навіть смерть не може вирвати тебе з ріки Буття, бо Еринії істини повсякчас, навіть по смерті, наздоганятимуть тебе, нагадуючи про твою єдність із Буттям. Парменід каже: ти ніколи не зможеш розірвати закови Буття, ніколи не зможеш відсікти суще від Буття, не зможеш відірвати «що» від його «є». Буття ніким і нічим не породжене. Воно повсюдне й одвічне, і не може бути такого, щоб його не було. Воно цілокупне, неподільне, достатнє і незмінне.

 

Читайте також: Шопенгауер: франкфуртський Будда і його Атма(н)


Якби європейська філософія наслідувала й розвивала думку Парменіда, то ми, певне, давно вже знали б і дуже чітко усвідомлювали, що є безсмертними… І безсмертні не лише наші душі, а й наші тіла, рухи, думки, кожне зітхання і кожна усмішка. Однак трапилося те, що трапилося: витоками європейської філософії стали вчення Платона й Арістотеля, які розвинулися з цілковитого заперечення філософії Парменіда та його філософської школи. Тобто з появою доктрин Платона й Арістотеля в IV столітті до нашої ери сталося те, що можна з повним правом назвати філософською катастрофою. Чому катастрофою? Бодай тому, що відтоді ми почали мислити себе як смертних і минущих. З усіма наслідками, які, звісно, випливають із такого мислення.


Отже, віховим часом Ясперса правильніше було б назвати якраз IV століття до нашої ери. Адже саме від цього хронологічного репера розпочинається історія нігілізму — наша історія.

 

ЕПІЗОД 4. Початок катастрофи (слово, яке створило цей світ)


«Буття є, а не-Буття немає». У різних словесних формах ця думка проходить рефреном по всій поемі Парменіда «Про природу». Буття є, каже Парменід. Воно є завжди й не може статися такого, щоб його не було. Це означає, що не-Буття немає і не може бути. І жодна річ не може розірвати закови Буття, не може кудись випасти з нього, адже їй просто нема куди випадати. Оскільки є лише Буття, то воно абсолютне первинне позитивне, бо в ньому нема негації, нема заперечення. Ти не можеш його заперечити, бо того, чим збираєшся заперечувати Буття (тобто чогось протилежного Буттю), просто не існує і не може існувати. Буття є, і є тільки Буття, і воно вічне, і не може бути такого, щоб його не було.


Чи може бути щось доконечніше за цю просту істину? Греки часів Парменіда називали істину Алетейя (Αληθεια): α як «не» і ληθε як «Лета» — «забуття», отже, Алетейя як незáбудь, незабування, неспання, постійна пробудженість до Буття. Пам’ятаймо про це.

 


Однак із філософією Арістотеля починається забування цієї істини Буття. Арістотель каже: «Так, Буття (суще) є… Але тільки тоді, КОЛИ воно є. А коли його немає, то його немає» (Арістотель. «Про тлумачення»). І це «коли» якраз і стає фатальним. Адже цим словом Арістотель вводить у розмову час, коли Буття немає. Чи може бути щось суперечливіше за це твердження? Час, коли Буття немає… Зауважмо: не Ніщо немає, а немає саме Буття. Арістотель, по суті, вводить у розмову Ніщо. Адже коли Буття немає, отже, воно перетворюється на Ніщо, стає нічим. Причім «Ніщо» вводиться не як вербальний зворот чи просте вербальне заперечення (яким оте Ніщо тільки і є). Ніщо вводиться як щось, що протистоїть Буттю, що сильніше за Буття, адже з нього Буття породжується і в ньому зникає. Тобто Арістотель категоризує Ніщо, по суті, надає йому буттєвого статусу.


А втім, Ніщо, або Нічого, — це просто вербальне заперечення. І оте Ніщо існує лише й тільки як вербальне заперечення. Наприклад, на запитання «Ти щось бачиш?» людина може відповісти: «Ні, нічого не бачу». Вона ж не каже: «Ні, я бачу ніщо». Хіба не так? Або ще приклад. На запитання «Це кіт?» людина може відповісти: «Ні, це не кіт». Вона не каже: «Ні, це некіт», оскільки такої істоти, як «некіт», не існує. Те саме стосується й такої штуки, як Небуття.


Арістотель закидає Буття (суще) в час, коли воно було нічим (минуле), і час, коли воно стане нічим (майбутнє). Він запроваджує час, коли Буття (абсолютне позитивне) стає Ніщо (абсолютним негативним). Він запроваджує час, коли позитивне є негативним.


Коли Буття немає… Чи усвідомлять люди коли-небудь весь абсурд цієї фрази й безлічі подібних фраз, побудованих на її основі? Ось є настільна лампа. Ця лампа є Буттям, визначеним Буттям або сущим. Чи усвідомлять люди коли-небудь весь абсурд фрази «коли цієї лампи (цього визначеного Буття) більше не буде»? Адже якщо мислити так, то виходить, що ця лампа (це Буття) є ніщо.


Северіно: «Фраза «коли небо блакитне» містить твердження «небо є блакитним». А отже, фраза «коли суще є ніщо» містить твердження «суще є ніщо». Якщо запитати західну людину про те, чи може суще (дім, людина, зірка, дерево, любов, мир, війна) бути нічим, то вона напевно скаже: «Ні, суще не є Ніщо». Проте впродовж понад 2 тис. років вона продовжує казати про суще «коли суще не є» і продовжує вважати, що суще є ніщо. Вона й далі переживає суще як Ніщо. Якби хтось сказав «коли сонце є місяцем», «коли коло є квадратом», «коли каміння є птицями» або «коли чіт є нечетом», то будь-хто на Заході негайно відповів би, що таке «коли», тобто час, коли сонце є місяцем, коло — квадратом, каміння — птицями, а чіт — нечетом, є неможливим. Однак це відчуття абсурду не завадить йому думати «коли суще є ніщо». Воно не завадить йому думати, що суще є ніщо. […] Переконаність у тому, що час є, постулює віру в те, що суще є ніщо. Час може існувати, тільки якщо існує «коли суще не є» — «коли суще є ніщо»; а тому час може існувати, тільки якщо суще є ніщо. Ніщота сущого є нігілізмом, а нігілізм є сутнісним відчуженням. Західна цивілізація формується в рамках переконаності в тому, що суще є в часі, а отже, воно є ніщо».

 

Читайте також: Філософія Ніцше як творення концептів


Северіно: «Коли думка стверджує можливість того, що щось (тобто не-Ніщо) не є, а отже, що воно набуває і втрачає своє буття, то вона стверджує, що не-Ніщо є ніщо, вона позиціює тотожність Буття і Ніщо. Адже справді: це ж не про Ніщо стверджується, що воно не є, ні, це стверджується стосовно не-Ніщо, а отже, стосовно чогось, що як таке є Буттям. Історія Заходу спирається на це ототожнення Буття та Ніщо, а тому вона є історією нігілізму».


У поемі Парменіда «Про природу» оповідається про юнака, що вирушає на колісниці на пошуки істини («Коні, що мчать мене вчвал, куди лише думка досягне…»). Богиня Правди (Діке), до якої він потрапляє, вказує йому два шляхи: Шлях Дня — шлях істини, шлях безсмертних, і Шлях Ночі — шлях не-істини, шлях смертних, де «люди, позбавлені знань, сунуть, понурі, і кожeн із двома головами […] — що «бути й не бути» для них означає те саме».

 


Арістотель, певне, і сам не здогадувався, що, запроваджуючи час, коли Буття не є, він зверне людей на Шлях Ночі — шлях цілковитого відчуження людини від доконечної істини, шлях забування Буття, забування того, що людина, як і кожне суще, є не лише вічною, а й локусом вічного прояву вічного Буття.


ЕПІЗОД 5. Початок катастрофи (деякі подробиці)

 

Парменід мислить Буття непородженим, вічним, цілокупним, неподільним, достатнім і незмінним. Воно схоже до сфери, центр якої повсюдно, а периферія ніде. Сферу, центр якої повсюдно, а периферія ніде, складно уявити геометрично. Недарма ж Прокл Діадох (V століття нашої ери) називав Парменіда «темним» у сенсі «незрозумілим». А проте універсум, що випливає зі спеціальної і загальної теорій відносності Айнштайна, є, по суті, якраз таким — стаціонарним, незмінним, вічним (під дією гравітації тривимірний простір у ньому викривлений, замкнений на самого себе, а завдяки космологічній константі — силам антигравітації — це викривлення є рівномірним), тобто це універсум із реальним простором та ілюзорним часом (Айнштайн вважав час «стійкою ілюзією»). Недарма ж Карл Поппер називав Айнштайна Парменідом.


Втім, проблеми розуміння Парменідового Буття зникають, якщо тримати в думці ось що: кожне суще (тобто кожне «те, що є» — кожна людина, тварина, рослина, предмет, кожна думка, кожен рух і так далі) має рівну частину того самого Буття. Ти не можеш сказати, що твоя бутність у світі (не якість твого життя, а твоє «є») менша чи більша, краща чи гірша й так далі, ніж бутність (або «є») он того кота, що дрімає на осонні на даху сусіднього будинку, чи бутність (або «є») самого того будинку. Всі ми (будинки, коти та люди) Є рівною мірою, ми всі маємо рівний стосунок до одного Буття. У цьому сенсі ми всі пробуваємо (або живемо, існуємо, переживаємо) те саме Буття. А оскільки в Бутті немає порожнечі чи периферії (адже «є лише Буття і нічого, крім Буття», тобто Буття як таке є абсолютною первинною позитивністю), то кожен із нас є його центром. Інакше кажучи (слідом за Северіно), кожне суще (кожне «те, що є») є окремим виміром того самого Буття, особливим способом бути. І логічним висновком при цьому є вічність кожного сущого (мене, вас, котів, будинків тощо), оскільки самé Буття є вічним.


Однак Парменід почасти сам винен у тому, що Арістотель запровадив час, коли буття (суще) є ніщо (коли суще ще не є або більше не є). Адже, на думку Парменіда, те, що Буття має безліч вимірів (наприклад, кіт, я, ви, будинок тощо як виміри), зовсім не означає, що ділення на такі виміри є реальним. Буття, за Парменідом, є «чистим» і неподільним. Тобто ви, я, кіт, будинок і так далі — це лише назви, придумані людьми для означення різних вимірів одного Буття. Тобто це своєрідні ілюзії (у Парменіда нема слова «ілюзії», але є слово «назви»). Так Парменід вирішував проблему співвідношення Єдиного (Буття) і різноманіття його проявів (мене, вас, котів, будинків).


Отже, за Парменідом, є чисте Буття і є його різні назви. Звісно, що ці назви можуть бути такими або інакшими, і звісно, що їх може не бути зовсім. У цьому сенсі вони є порожніми, є, по суті, нічим. І Парменід допускає оте «нічим» або «ніщо» лише й тільки в цьому сенсі. Назви не є реальними, вони не належать до Буття і саме тому й можуть бути нічим.


Платон із V століття до нашої ери, переосмислюючи вчення Парменіда, каже: «Гм-м, звісно, всі ці «назви» справді є такими собі тінями, однак це тіні чогось, що є в Бутті, кожна з них має свій реальний прообраз (архетип) у Бутті». Тобто Платон наповнює чисте Буття Парменіда формами (прообразами, архетипами) речей і каже, що «земні речі» (я, ви, коти, будинки) є відбитками цих форм (коти є відбитками «котячості», будинки — відбитками «будинковості» тощо). Він каже, що є справжнє і вічне Буття (буття форм) і земне буття (буття тіней), і хоч вони й тісно пов’язані між собою, однак це різні речі. Тобто він ділить єдине Буття Парменіда на «привілейоване» вічне Буття та Буття земне, конечне (так само й людину він розділяє на «привілейовану» вічну душу й конечне тіло). Так нереальні «назви» й «ілюзії» Парменіда стають «назвами» та «ілюзіями» напівреальними.


А для Арістотеля ці «назви» та «ілюзії» набувають цілком реального змісту. Так, каже він, є справді певне особливе вічне Буття, або матриця (у нього вона називається «нерухомо-рухомою формою форм»), яка продукує активні форми, а вони, залучаючи пасивну матерію, утворюють реальні речі: мене, вас, котів, будинки. І так ми стаємо, нарешті, реальностями, тобто реальними вимірами одного Буття. Так Парменідове «чисте» Буття наповнюється різноманітністю «земних речей». І та матриця, каже Арістотель, і буття, сприйняте чуттєво (назви, «земне буття»), є тим самим Буттям.


Однак при цьому відбувається одна фатальна річ: усе Буття починає мислитися за принципом «земних речей». Тобто осмислення Буття як цілокупності відбувається не від істини абсолютної до істини конкретної, не від загального до конкретного, тобто не від Буття як абсолютної позитивності, а від конкретного до загального — від «земних речей» до Буття як цілокупності.


Простий приклад.


1) Можна слідом за Парменідом мислити від абсолютної істини: оскільки Буття вічне й за жодних умов не може перетворитися на свою протилежність, тобто на Ніщо, адже позитивне не є і не може бути негативним, отже, і людина вічна й за жодних умов не може перетворитися на Ніщо; її народження і смерть є лише способами з’явлення і зникнення певної частини вічного Буття.


2) А можна слідом за Арістотелем мислити від гадки (докси, або «житейської мудрості»): оскільки людина народжується і помирає (бо, мовляв, ніхто не бачив, щоб мертві повставали), отже, є час, коли суще може перетворюватися на ніщо, час, коли позитивне є негативним, а отже, і Буття як таке не є вічним.


Зауважмо: у першому випадку (в Парменіда) Ніщо виведене поза межі Буття (в тому сенсі, що Ніщо взагалі немає як такого). У другому випадку (в Арістотеля) Ніщо, по суті, вводиться в Буття. Ми починаємо абсолютно безпідставно (тобто не на основі істини, а на основі гадки) мислити Ніщо як щось буттєве, як щось, притаманне самому Буттю, тобто розглядаємо Ніщо як щось рівне Буттю. Але ж гадка (докса, «житейська мудрість») не є істиною! Істина Буття за визначенням не може спиратися на людську гадку. Істина й не повинна бути «мудрою» в сенсі якоїсь нашої «житейської мудрості». Істина — це світло. Чи має світло спиратися на нашу «житейську мудрість»? 

 

ЕПІЗОД 6. Становлення (пригода однієї метафори)

 

Коли ми кажемо про становлення чогось живого або розвиток цього живого, то зазвичай уявляємо собі приблизно таку схему: «щось» народжується, розвивається, розростається, розквітає, дозріває, а потім старішає і помирає. Філософи кажуть, що те «щось» перебуває в становленні або розвитку. А ще кажуть, що все на світі підпорядковане цьому процесу.


Але так було не завжди. Парменід та його учні заперечували таку схему становлення чи розвитку. Власне, становлення і було тим, довкола чого розвернулася головна бійка між прихильниками Парменіда та прихильниками Арістотеля.


Цікаво, що, обстоюючи ідею становлення та розвитку, Арістотель знову спирається не на доконечну істину, а на людську гадку, або «житейську мудрість». В основу ідеї становлення (розвитку) він кладе просту метафору (!), сперту на практичне спостереження «земних речей»: ось рослинка проростає, розростається, розквітає, дозріває, а затим в’яне, засихає, вмирає.


Певне, що саме філософську безпідставність ідеї розвитку мав на увазі Іммануїл Кант, коли назвав розвиток «ризикованою пригодою розуму». (Докладніше про метаморфози грецької метафори розвитку див. Nisbet, R. Social Changes and History. Aspects of the Western Theory of Development. — New York: Oxford University Press, 1969.)


В Арістотеля ця земна метафора стає, по суті, аксіомою, або догмою, і переноситься на все суще, на все Буття: всяка річ, каже він, виникає з Ніщо, існує, а потім знову повертається в Ніщо. Арістотелю й на думку не спадає якесь інакше пояснення цього процесу. Він каже: «Парменідове вічне й незмінне Буття є несумісним зі становленням, несумісним із тим, що ми бачимо». Він і не здогадується, що становлення чогось, становлення, «яке ми бачимо», можна пояснити як появу та зникнення певної частини вічного й незмінного Буття. І якщо вдаватися до метафор, то появу й зникнення, подібні до того, як сонце визирає з-за хмар, а далі знову ховається в хмарах, або як морські хвилі виказують, а затим знову ховають частину побережної смуги. І такі метафори цілком сумісні з вічним і незмінним Буттям.


А й справді, чому обирати якусь одну метафору як аксіому, нехтуючи при цьому всіма іншими? Мені, наприклад, більше подобається та, де про вічне сонце й вічне море, а не та, де про бідну рослинку, яка з’являється, росте, а потім в’яне, засихає, гине… Я про те, що в нас немає жодних підстав спиратися саме на ту метафору чи гадку, яку обрав Арістотель. Отже, суперечність між вічним і незмінним Буттям і становленням, тобто та суперечність, про яку каже Арістотель, є лише гаданою суперечністю. І якщо ми кажемо слідом за ним, що, коли певна річ знищується або помирає, вона стає нічим, тобто перетворюється на Ніщо, то дуже помиляємося. Якщо дотримуватися логіки арістотелівського становлення, то після знищення речі має з’явитися її Ніщо.


Ні, ну правда: оскільки річ стає нічим, то те «нічим», або Ніщо, має якось явитися чи проявитися. Хіба не так? Але ж після знищення тієї речі (наприклад, нещасної рослинки) її Ніщо не з’являється. То, може, логічніше припустити, що знищення речі насправді означає лише те, що ця річ просто перестає з’являтися?

КОЛИ ТОМА АКВІНСЬКИЙ У ТРЕТЬОМУ ДОКАЗІ ІСНУВАННЯ БОГА КАЖЕ: «ЯКБИ ВСЕ МОГЛО НЕ БУТИ» АБО «ЯКБИ КОЛИСЬ НЕ БУЛО НІЧОГО», ТО ВІН ВИКОРИСТОВУЄ ЛОГІКУ ПЛАТОНА Й АРІСТОТЕЛЯ — ДОПУСКАЄ НІЩО, ВЖЕ ОПЕРУЄ НИМ ЯК ЧИМОСЬ РІВНИМ БУТТЮ


Северіно: «Цей клаптик паперу швидко згоряє, і тепер це попіл. Ми кажемо, що цей клаптик було знищено й що результатом цього знищення є його теперішня бутність Ніщо. Однак — і в цьому вся проблема — чи з’являється те Ніщо, чи більше нічого з цього об’єкта не з’являється (тобто нічого з того способу Буття, який вирізняв цей клаптик до того, як його було спалено)? Інакше кажучи, чи з’являється те, що об’єкт є ніщо, а чи об’єкт більше не з’являється? Те, що з’являється ніщота речей, — це відповідь тих, хто зводить цінність істини до житейських мудрощів […]. А проте з цих міркувань зрозуміло, що знищення речей і становлення речей нічим підтверджується не тому, що з’являється їхня ніщота, як має бути, якщо правильно виражати зміст З’явлення, а тому, що цей зміст інтерпретується відповідно до категорій житейської мудрості, яка досі вихваляла життя людини у світі. Виходячи з цієї мудрості, вважається, тобто інтерпретується, що те, що ані природа, ані людське вміння не можуть повернути назад (із Ніщо), було знищено і його більше немає. Однак якби замість того, щоб дотримуватися категорій докси (δόξα) (дитячих іграшок, παίδων ἀθύρματα, як називав їх Геракліт, фрагм. 92 [79 DK]), дотримувалися б категорій істини, ἀλήθεια (а істина не потребує того, щоб бути мудрою), тобто якщо ретельно відображати зміст, який з’являється, точно так, як він з’являється, то Становлення, яке з’являється, не може бути помисленим як знищення Буття. Це тіло згоряє, і це тіло заступається попелом. З’явлення не свідчить ні про що інше, крім послідовності подій: клаптик білого паперу — наближення вогню — зросле полум’я — менший клаптик паперу, що набирає різних форм, — згасле полум’я — клаптик ще менший і зовсім інакшої форми — попіл. Кожна подія наслідується іншою в тому сенсі, що друга подія починає з’являтися тоді, коли перша більше не з’являється. Після вогню — попіл, що означає: коли вогонь більше не з’являється, з’являється попіл».


Тобто щось (у нашому випадку клаптик паперу) просто перестає з’являтися, замість нього з’являється попіл. Натомість ми (слідом за Платоном та Арістотелем) завчили зовсім інше. Як це звучить у Северіно: «Коли з’являється щось, чого ніколи не було раніше, кажуть, що воно народилося і що раніше воно було Ніщо; коли щось зникає і не повертається, кажуть, що воно померло й стало Ніщо. І люди завчили, що коли щось з’являється певним чином, то його ніколи не було раніше, а коли щось зникає певним чином, то воно не повернеться».

 

Тобто становлення можна тлумачити від «житейської мудрості» як виникнення з Ніщо й повернення в Ніщо, як коливання між Буттям і Ніщо. Але й можна (і слід!) тлумачити від доконечної істини: як з’явлення і зникнення (у сенсі розкриття і закриття) певної частини вічного й незмінного Буття.

Северіно: «Народження», «смерть», «зростання» і «зміна», «генерування», «руйнація» і «знищення» — це різні способи, у які Буття з’являється і зникає (тобто різні аспекти, що їх набирає Буття у своїй появі й зникненні). Становлення Буття як вміщеного в З’явленні — це процес появи та зникнення вічного незмінного Буття».


ЕПІЗОД 7. Катастрофа поширюється


А що такого катастрофічного в тому, що колись дуже давно дядьки-філософи чубилися за якісь філософські мудрації? Он скільки тих шкіл і напрямів було в Греції: школа в Мілеті, школа в Елейї, школа в Кирені, школа Анаксагора, атомісти, послідовники Піфагора, послідовники Епікура, софісти, кініки, стоїки, скептики… І всі сперечалися між собою, і кожен обстоював якісь свої істини, і, певне, товкли одне одного, дерли одне одному бороди… То й що з того? Який стосунок усе те має до нас сьогоднішніх? І чому саме філософії Платона й Арістотеля стали катастрофою?
Катастрофою стало те, що саме у вченнях цих філософів запроваджено те розрізнення Буття та Ніщо, за допомогою якого ми нині мислимо. Ці філософи ввели в логіку мислення Ніщо як те, з чого постає і куди повертається будь-яка річ (суще). Вони вперше помислили річ як підвладну (доступну) і Буттю, і Ніщо, як індиферентну до свого Буття, як те, що коливається між Буттям і Ніщо.


І катастрофа в тому, що відтоді ми почали мислити Ніщо, наче воно нам сват, брат чи рідний дядько, як те, що направду існує поряд з Буттям. У жодній тогочасній філософії чи релігійній доктрині поняття Ніщо не набуває буттєвого значення як щось, що може бути зіставлене з Буттям або доповнювати його: східне поняття «шуньята» — порожнеча — це істотно інше, ніж Арістотелеве «Ніщо» (а біблейське «ніщо», з якого був створений світ згідно з Другою книгою Макавеїв (2 Мак. 7, 28), з’явилося пізніше, у I столітті до нашої ери, саме під впливом логіки давньогрецьких філософів). Зрештою, саме відтоді люди почали мислити себе смертними. Відтоді Ніщо ввійшло в нашу плоть і кров, атакувало наш мозок страхом смерті, отією «рефлексивною скорботою» від неминучого перетворення на Ніщо, про яку писав К’єркеґор.


Однак, звісно, катастрофа полягає не лише в тому, що ми почали вважати себе смертними. І те розгортання нігілізму, яке розпочалося з появою цих доктрин у метафізиці й теології, не зводиться тільки до того, що ми стали вважати себе смертними (хоча й одного цього було б цілком достатньо, щоб назвати це катастрофою).


Філософська катастрофа, означена доктринами Платона й Арістотеля, могла б залишитися суто філософським справунком, грою розуму або просто «бійкою за якісь мудрації», якби не одне «але».


Ось воно те «але».


Але саме ці філософії використали отці християнської церкви для обґрунтування християнського віровчення. Згадаймо, що й Святе Письмо ми знаємо з найпершого перекладу цієї збірки сакральних текстів давньогрецькою — Септуаґінти. Упродовж III–I століть до нашої ери 70 тлумачів працювали в Александрійській бібліотеці над перекладом біблійних текстів мовою греків, використовуючи при тому логіку мислення, закладену в доктринах Платона й Арістотеля, логіку, опановану поняттям і категорією Ніщо. І згадаймо, що перший переклад Біблії церковнослов’янською мовою здійснено саме з того давньогрецького Александрійського «оригіналу», де вже було закладено логіку Ніщо.


Отці християнської церкви (Августин, Ієронім, Аквінський та інші) розробляли й обґрунтовували християнське віровчення вже на основі логіки Платона та Арістотеля. Адже самі намагання довести існування вічного Бога (тобто вічного Буття) вже свідчать про забування тієї очевидної істини, яку висловив Парменід: Буття є, і воно вічне, і не може бути такого, щоб його не було. Коли ти намагаєшся довести, обґрунтувати, продемонструвати істину, то ти сумніваєшся в її доконечності, у її самоочевидності. Це зрозуміло. Адже істина є істиною лише тоді, коли вона самоочевидна, коли вона сама заперечує будь-яке заперечення (істина — це те, що заперечує будь-яке заперечення себе). Причім самі докази існування вічного Бога (читай вічного Буття) в отців церкви спиралися на логіку допущення Ніщо. Наприклад, коли Тома Аквінський у третьому доказі існування Бога каже: «Якби все могло не бути» або «Якби колись не було нічого», то він уже використовує логіку Платона й Арістотеля — логіку Ніщо, вже допускає Ніщо, вже оперує ним як чимось рівним Буттю. Адже Ніщо в нього не є просто вербальним запереченням.


Якщо розуміти Буття як непороджене, вічне, цілокупне, неподільне, достатнє й незмінне, те, що пронизує всяке й кожне суще, те, що подібне до сфери, центр якої повсюдно, а периферія ніде (див. Епізод 5 Тиждень № 5), тобто якщо розуміти Буття таким, яким розуміє його Северіно, переосмислюючи Парменіда, то це, безперечно, і є Бог. Я до того, що слово «Бог», яке трапляється в текстах Северіно, має саме таке, не церковно-релігійне, а буттєве значення.


Поширення християнських ідей на європейському континенті (III–XII століття) припадає на період формування мов тих спільнот людей, що мешкали на цій території. Ідеться, звісно, не про те, що до поширення християнства на цих теренах проживали недорікуваті й недолугі варвари, у яких не було власної мови чи письма. А про те, що з поширенням християнства в місцеві мови («варварські говірки», як називали їх греки й латиняни) привносилися ті слова, поняття і логіка, за допомогою яких можна було висловлювати вищі християнські цінності, а отже, ті слова, поняття й логіка, те розуміння Буття, які вже спиралися на платонівсько-арістотелівське «Ніщо». Адже на той період отці церкви вже укріпили християнського Бога як творця-виробника, що один виводить речі з Ніщо й повертає їх у Ніщо. Із поширенням християнства грецьке «Ніщо» як те, із чого постає й на що перетворюється всяке суще, примандрувало в європейські мови й закарбувалося в логіці нашого мислення. Ми стали мислити «від Ніщо», тобто нігілістично.


Северіно: «Метафізичний смисл речі [тобто річ як те, що постає з ніщо, а потім знову повертається в ніщо. — Ред.] дуже швидко поширився за межі філософської думки. […] Засобом такого поширення є мова, а навчання цілих генерацій європейців спиралося на грецьку та латинську граматики, почерпнуті безпосередньо з грецької логіки й того смислу «речі», що притаманний цій логіці. Відтак цей смисл потрапляє в граматичні розробки, що скеровують формування національних європейських мов; ці мови втрачають свій первинний побутовий характер і стають виразниками культурних цінностей. У різних секторах сучасних наук визначено ту мовну область, в якій національні мови чітко показують своє спільне грецьке коріння. Після проникнення в нефілософські форми грецької культури смисл речі охоплює римську цивілізацію, християнство, історію західної філософії, юстиніанську кодифікацію римського права, а отже, всю історію європейського права, фундаментальні категорії європейських економічних і політичних установлень, нову науку про природу та її використання в промисловості, світ європейської поезії, архітектури та музики, операції з математичними структурами й, зрештою, спосіб мислення та громадську думку європейських народів, а нині (через світове панування технологій) — усіх народів на землі. Історія Європи — це поступове оволодіння речами, тобто поступова експлуатація їхньої абсолютної доступності, їхнього безконечного коливання між Буттям і Ніщо».

 

ЕПІЗОД 8. Еліксир безсмертя


Якщо ти вихований у межах такої системи понять та уявлень (філософи кажуть — парадигми), яка вважає тебе смертним, тобто тим, хто після смерті перетворюється на Ніщо, і в межах якої такими самими вважаються й усі інші люди, тварини, рослини та речі світу, то, звісно, бодай раз за життя тобі таки стане кривдно (або дивно) за цей світ і за себе. Коли перед тобою бовваніє не-Буття (якщо не-Буття взагалі може бовваніти), у мізки тобі всаджено арістотелівську думку про Ніщо (наче воно тобі сват, брат чи рідний дядько), довкола постійна колотнеча та війна всіх проти всіх, твоє живе й пульсуюче тіло й твоя невпинна думка можуть за мить «перетворитися на Ніщо», то ти, звісно, вирушиш на пошуки того, що може порятувати тебе від цілковитого розчинення в тому Ніщо.


В історії людей (ідеться, ясна річ, про Європу) пошуки еліксиру безсмертя велися й ведуться нині у двох головних напрямках: теологічному й технологічному (алхімія — це теж технологія). Найбільшими здобутками цих пошуків є Бог як творець, що один здатен виводити речі з Ніщо й туди ж таки їх повертати, і сучасні (високі) технології, здатні істотно продовжити твоє життя, а то й клонувати тебе чи створити твою «точну» електронну копію, яка житиме «вічно» — принаймні щось таке нам обіцяє наука.


Зрозуміло, що обидва напрямки розпочинаються від одного стовпчика, на якому написано «Грецька метафізика» (або «Філософія, згідно з якою будь-яка річ виникає з Ніщо і в Ніщо повертається»).

 

Читайте також: Чого може навчити філософія?

 


Северіно: «Технологічна цивілізація та наукова спеціалізація найістотнішим чином закорінені в грецькій метафізиці, у відкритті нею смислу сущого. Тільки коли суще розглядається як доступне і для Буття, і для Ніщо, можна розгортати проект безмежного виробництва та знищення всіх речей. Спочатку завдання виробництва та знищення речей довіряли переважно божественному вмінню, або «техне» (τέχνη; платонівський термін — θεῖα τέχνη). Проте невдовзі сучасна Європа зрозуміла, що якби Бог існував, то творча діяльність людини була б неможливою. Адже Бог уже все створив. Тож людина займає місце старого Бога, але зберігає його фундаментальну рису, а саме бути силою, що домінує над створенням і знищенням речей. Наука та новітні технології збільшили цю силу до безпрецедентного рівня. Таким чином, теологія — це не що інше, як рання форма технології, а технологія — найпізніша форма теології».


Зрозуміло й те, що в основі всіх цих пошуків еліксиру безсмертя лежить забування тієї простої істини Буття, про яку твердив ще Парменід: Буття є, воно є завжди й не може бути такого, щоб його не було; а не-Буття (Ніщо) немає і не може бути.


Стосовно окремої людини ця істина звучить так: людина є вічним проявом вічного Буття; вічними є кожна її думка, кожен подих чи порух (безвідносно до того, які — сердиті чи не дуже — ці думки або порухи), кожен вияв її тіла. Усе це вічно (завжди вже) є в Бутті (додамо: адже йому нема куди випасти з Буття).


Виходить, що замість того щоб озирнутися назад, пригадати цю істину й зрозуміти, що насправді кожен завжди вже є безсмертним і вічним, ми вирішили цю істину забути, а потім поплуганилися на пошуки того, про що забули.

 

ЕПІЗОД 9. Скільки важить Ніщо?


Онтологічне розрізнення Буття та Ніщо, запроваджене грецькою метафізикою, вивело нас (європейців) не лише на пошуки еліксиру безсмертя. Воно породило й ту волю до влади, яка, як каже Ніцше, лежить в основі нігілізму.


Северіно: «Первинне формулювання волі до влади лежить саме на тому напрямку, який грецька філософія відкрила для смислу речі: воля до влади в її вихідному варіанті означає волю до того, щоб речі були сущими — були, тобто випливали з Ніщо й поверталися в Ніщо. (І будь-яке заперечення волі до влади в сучасній філософії — Марксове, Гайдеґґерове або когось іншого — є тільки гаданим, позаяк уся історія філософської думки рухається цілковито в межах грецького смислу речі.) Форми панування та експлуатації природи людиною, характерні для європейської історії, стали можливими лише тому, що грецька метафізика відкрила вихідний горизонт волі до влади».


Платонівсько-арістотелівська філософія відкрила вихідний горизонт речі як такої, що підпорядкована і Буттю, і Ніщо, а отже, і горизонт волі до влади як контроль над виробництвом і знищенням речей.


Те, що сталося далі, нам відомо. Кому не відомо, нехай погортає будь-яку з історій Європи чи бодай історію України. Макбетівська моторошна казка, що постає з тих історій, справді сповнена гуркоту, крові й жаги, по суті, безглузда, але таки керована певним жаским смислом. Цей смисл — нігілізм, який увійшов у нашу плоть і кров із грецької метафізики.


Найприкрішим для кожного є, звісно, те, що, завернувши нас на Шлях Ночі (див. Епізод 4), грецька метафізика укріпила в нас віру в те, що ми смертні (в сенсі смерті як перетворення на Ніщо). Слідом за цим наша добра наука ніби замурувала нас у тій вірі, запевнивши кожного, що по смерті його тіло, думки, мрії, переживання — усе, що становить унікальність кожного, перетворюється на Ніщо.


Але водночас смішно те, що наука вимагає верифікації або практичної перевірки кожної гіпотези: навіть душу людини намагаються зважити, запевняючи нас, що її вага 21 г; або намагаються локалізувати нейрон, відповідальний за сумління. Однак, наполягаючи на перевірці кожної гіпотези, наука чомусь не вимагає того самого щодо Ніщо. (А було б, звісно, цікаво дізнатися, скільки воно затягне, оте Ніщо.) Для сучасної науки Ніщо постає таким буденним і самоочевидним, що про його істинність чи хибність нині взагалі не йдеться. Схоже, що «метафізичні окуляри» таки зрослися з нашими обличчями.


Цікаво, що Арістотелеве Ніщо (не-Буття) не може існувати навіть як філософське поняття, оскільки будь-яке поняття (скажімо, «Буття») характеризує певну групу предметів (наприклад, всі об’єкти та взаємодії в універсумі, зокрема й абстрактні та можливі), тоді як «Ніщо» не характеризує нічого. Не-Буття (Ніщо) не має референта. Воно не прив’язується навіть до такого поняття, як «можливість», оскільки будь-яка можливість має буттєвий статус. (Сучасна фізика трактує «ніщо» як нестабільність або квантові флуктуації — спонтанне виникнення пар часток матерії та антиматерії; тобто квантова флуктуація є базовою і доконечною одиницею реальності у квантовій фізиці; ці флуктуації описуються як хвильові функції; однак те, що можна описати, за визначенням є вже чимось, а не нічим; хвильова функція є фізичним виміром можливості. (Про це див., напр.: Севальников А. Ю. Интерпретации квантовой механики. В поисках новой онтологии. — М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009.)


Тож варто поспитати в науки, а скільки все-таки важить оте Ніщо, на яке ми всі, як вона твердить, перетворюємося, і де те Ніщо локалізується?

 

ЕПІЗОД 10. Мова й окуляри


Схоже на те, що Платон з Арістотелем одягли на нас Drunk & Dangerous — спеціальні окуляри для імітації керування авто в нетверезому стані. Спробуйте пройтися в таких окулярах — і ви реально відчуєте, як вас хитає й заносить та яким химерним постає світ перед вами. І схоже, що подальша європейська філософія, яка вважає речі такими, що підвладні Ніщо, такими, що коливаються між Буттям і Ніщо, міцно закріпила ті окуляри на наших очах (носах і вухах).


Ми дивимося на все й сприймаємо все через окуляри грецької онтології — окуляри, налаштовані на Ніщо, окуляри нігілізму. Філософія Северіно порушує і таку цікаву проблему, як розуміння і переклад давніх текстів, тобто тих творів, що були створені до того, як окуляри Ніщо міцно закріпилися на наших очах (носах і вухах). 

 

--------------

Емануеле Северіно народився 1929 року в італійському місті Брешія. Закінчив Університет Павії. 1947-го захистив дисертацію «Гайдеґґер і метафізика». У 1951 році був призначений на посаду викладача теоретичної філософії в цьому університеті. Невдовзі (1954) перейшов на роботу до Католицького університету Мілана, де працював викладачем етики. 1964-го Северіно публікує великий філософський есей «Ritorno a Parmenide» («Повернення до Парменіда»), у якому критикує весь шлях післяпарменідівської філософії. Критика Северіно нігілістичної, на його думку, основи доктрини сотворіння світу привела до тривалого диспуту філософа з церковною владою Ватикану та Католицьким університетом Мілана. Кульмінацією цього протистояння став вердикт єресі, винесений 1970 року Верховною Священною Конгрегацією Священної Канцелярії (нині — Конгрегація доктрини віри), і звільнення з місця роботи. Упродовж 1970–1980-х викладав теоретичну філософію в Університеті Венеції, до 1989 року був деканом факультету філософії і теорії науки. Автор понад 60 наукових монографій.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.