Приятель, який уже рік мешкав за межами Луганська, зателефонував влітку 2015-го. «Як справи? Як живеш? Як місто?» Пам’ятаю його щире здивування, коли він почув, що працюють не лише невеликі магазини, а й супермаркети та ресторани. Справді, це дивна війна, а тому й на дозвілля вона впливає дивним чином.
Луганські ресторани відновили роботу ще тоді, коли в місті не було світла й води. Причина проста: у «республіці» були платоспроможні клієнти — російські «добровольці» та їхні куратори. Вони отримували добові, вимагали смачної їжі, вражень і домашнього затишку, а тому ресторани в тандемі з усюдисущими таксистами організували доставку під військові об’єкти. На бази «захисників Донбасу» везли шашлики, піцу, суші, алкоголь, м’ясні страви. У багатьох ресторацій «військовий» профіль зберігся й дотепер: наприклад, кафе «Ліра» біля Будинку культури ім. Леніна в Луганську вже п’ять років має імідж ресторану для військових, які справляють там і іменини, і поминки. Звичайно, двері закладу відчинені для всіх, але атмосфера там специфічно «чоловіча», та й меню скоротилося переважно до «закуски».
Читайте також: Патріотизм широкого профілю
Запорука успіху закладу — клієнти, а найкращі клієнти зараз — «місіонери» ОБСЄ. Заклад, куди хоч раз на день заходять вибагливі іноземці, гарантовано процвітатиме, бо за своїм стилем харчування вони нагадують мандрівників, які вирушили в гастрономічне турне по Донбасу. Тому білі машини під черговим рестораном — постійний привід для жартів місцевих. Але самі «місіонери» відповідають типово: «Ми ж маємо десь їсти». Дивно, що їхні візити до ресторанів абсолютно непередбачувані: заздалегідь замовлень вони ніколи не роблять, а заклад обирають під настрій. Утім, ресторани (вкупі з готелем «Слов’янський», де квартирує ОБСЄ) — чи не єдине місце, де їм щиро раді.
Багато хто з молоді, повертаючись у Луганськ на свята, прагне відвідати давно знайомі заклади. Для цього наперед збирають гроші, а потім довго насолоджуються спогадами про веселий час у компанії старих друзів і знайомих. Так, є обмеження: усі заклади працюють до 23:00 (окрім свят) — до початку комендантської години. Але до цього, як виявилося, теж звикають: просто посиденьки та корпоративи починають раніше, щоб гості встигли розійтися до часу Х.
Кінотеатрів у Луганську зараз лише два: «Русь» на вулиці Оборонній (до 2014 року він називався «Україна») та «Мир» у східній частині міста. Ціни на квитки суттєво різняться. У «Мирі» квиток на 100 карбованців дешевший, і зрозуміло чому: фойє темне, із розваг лише більярд та майже порожня кав’ярня з невеликим асортиментом. Натомість у «Русі» модно проводити багато часу. Там є і зал ігрових автоматів, і дитяча кімната, і ресторан, і навіть справжні гонконгівські вафлі. Типова картинка: увечері чи у вихідний біля «Русі» зупиняється дорога автівка, з неї неодмінно в білому «диванному» спортивному костюмі виходить красуня з розпущеним волоссям у супроводі такого ж «спортсмена», щоб витратити за сеанс кіно з попкорном та напоями близько тисячі карбованців. Характерна для теперішніх часів риса — велика кількість охорони, яка занадто ретельно стежить, щоб діти від чотирьох років проходили в кіно лише за квитками з повною вартістю.
Читайте також: Лист зради
Також у Луганську працюють театри й філармонія. Усе майже так, як і до війни, якщо не звертати уваги на деякі нові особливості. Через комендантську годину всі вистави лише денні. Після 2014 року завдяки молоді оновився режисерський та акторський склад — здебільшого там грають випускники місцевої Академії культури і мистецтв ім. Матусовського. Ціна на квитки до театрів радше символічна — 30–50 карбованців. Значно дорожчі квитки до філармонії — від 100 до 300 карбованців залежно від концерту. Дуже часто квитки розбирають за кілька тижнів до заходу: люди стежать за оголошеннями, цінують якісне виконання. Не рідкість, коли вже після початку концерту відвідувачі чекають на вході «вільний квиточок», а справжні естети беруть із собою туфлі на підборах та приходять із квітами. Репертуар різний — на будь-який смак. Серед публіки в залі всі вікові верстви — дітей часто беруть із собою просто для загального розвитку. Знаю тих, хто під час своїх візитів у Луганськ обов’язково відвідує філармонію, бо рівень виконання там справді високий, а серед виконавців багато молодих талантів.
Працює цирк. Перше враження: він, як колись у дитинстві, теплий і затишний. Найяскравіша відмінність — немає в холі тих великих вазонів із пальмами, які росли там десятиріччями. Після обстрілів цирк деякий час стояв майже зовсім без даху, а тому вазони загинули просто від негоди. Сам цирк був першим об’єктом, який полагодили та запустили вже в січні 2015 року — бригади працювали вдень і вночі. Перші вистави були аншлаговими, але зараз вартість квитків стала для більшості місцевих мешканців захмарною — 350–700 карбованців. Хоча самі вистави прекрасні: різноманітні, яскраві, музичні. Але сумно, що для багатьох цирк — те саме, що кінотеатр, а тому значна частина глядачів усю виставу не припиняє жувати. До того ж вони приходять у тих самих спортивних костюмах, ніби лише на хвильку встали з домашнього дивана. Це найяскравіша різниця між цирком мого дитинства й цирком зараз — чудова робота артистів контрастує з публікою в спортивних костюмах із повними руками їжі.
Читайте також: Окупаційний банкінг
Проблемна зона — концерти. Зазвичай до Луганська приїздять або забуті «зірки», або ще невідомі виконавці. До того ж усі вони, здається, самі соромляться таких гастролей — ніби це щось на зразок відробітку. Мене вразило, коли на своїй сторінці в соціальних мережах одна така «зірка» не згадала свого виступу в Луганську, ніби його й не було. Кажуть, багато хто просто боїться їхати сюди через збільшені чутки про обстріли. «Я знав лише Тімура Родріґеза, але пішов на концерт не заради нього, а тому, що жінка хотіла вражень», — каже мені таксист. І це типова історія. Справді, ми часто не можемо навіть згадати імен цих виконавців, але йдемо на їхні концерти (нерідко безплатні), бо нічого іншого не маємо. Комерційний попит мають лише два напрями: ретро та шансон. Чи то інші не їдуть сюди, чи організатори орієнтуються на запити аудиторії. «Лесоповал», «Бутырка», «Воровайки», «Синяя птица», «Песняры» — такий список вам нічого не нагадує? До того ж склад виконавців часто далеко не оригінальний, чого організатори й не приховують. Проте люди йдуть, бо позитивних емоцій сьогодні неабияк не вистачає. У черзі по безплатні квитки можуть стояти годинами, як по дефіцитний товар, — це також нова риса нашого «окупованого» життя. Але й до такого, виявляється, можна звикнути.