Суспільство

  ▪   Станіслав Васін

Лист зради

Саме так я назвав цього листа, виходячи з ідейного мейнстриму сьогоднішньої України. Напевно, так його й сприйме більшість тих, хто прочитає.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (437)
від 31 березня, 2016

Я проти вступу України до ЄС. Понад те, вважаю, що інтенція «європейське майбутнє» — це одна з найбільших загроз для безпеки нашої країни. Я також упевнений: що швидше ми позбудемося європейських амбіцій, то швидше зможемо їх втілити. А тепер дозвольте мені пояснити.
У чому ж я вбачаю цю загрозу? Якщо говорити образно, «європейське майбутнє» — це м’яке крісло, яке позбавляє м’язи нашої країни будь-якого тонусу. Якщо висловитися більш строго, то мрія про Європу загрожує стати новим культом, який вкотре торгує майбутнім за рахунок теперішнього. Релігія синього прапора й 12 зірок, що обіцяє рай одним розчерком пера (воно ж «Паркер» у Брюсселі), — чого ще варто бажати людині, яку обманювали в найцинічніший спосіб впродовж усіх 25 років?    

До речі, дозвольте відразу ж невеликий тест. Якщо ви зараз думаєте: «То що ж виходить? Цей ватнік пропонує йти на поклони до Росії», вітаю, ви член одного сільського клубу з назвою цілої країни. Бо немає нічого гіршого, як спиратися весь час на зовнішнє, вважаючи, що в Україні немає свого. У цьому сенсі молитви до ЄС нічим не кращі від надії на прихід «русского міра». Ми весь час мислимо по-сільському й постійно чекаємо на свій Едем: одні на Сході, інші дивляться на Захід. Це ж «там» справжня музика, «там» справжні вина, одяг, автомобілі, література, політика. Та й люди «там» справжні. Ну а тут… тут якось так, вистачить, щоб перечекати до весни.    

Читайте також: Окупаційний банкінг

Все, що я вже місяцями чую при згадці дискурсу «Україна — ЄС», — «візи, візи, візи, візи… коли ж скасують візи?». У цьому світлі дозвольте запитати: куди ви зібралися летіти з курсом євро за 30, якщо у вас немає 35 євро, щоб сплатити візовий збір? Якщо Європа для вас — лише місце в економкласі рейсу Київ — Берлін, а далі невідомість із німецьких вокзалів та АЗС, на яких, можливо, доведеться працювати, перш ніж років через сім ви підніметеся до середнього класу, то навряд чи за це боровся Майдан.  

Якщо ж мова про систему цінностей і погляди на світ, то в цьому сенсі китаєць, який навчив сина любити кожен кущ довкола, більшою мірою європеєць, ніж нинішній житель Волині з диким поглядом і слиною навколо рота, що перетворює Україну на поверхню Місяця не менше, ніж терористи Донбасу. До речі, коли вийшов нашумілий репортаж про Волинь, я відчув аж ніяк не злість, як багато з тих, кого все життя тицяли носом у «копанки». Відчув якраз те, що відчував на всіх виробництвах Донбасу, — образу. Образу за те, що держава з європрапорцями ледь не на сміттєвих баках перетворює людину на тварину, чи то в Донецьку, чи то в Луцьку.

Якщо кажемо: «Ми не хочемо жити так, як у Росії. Не хочемо «русского міра» з його тюремно-блатною філософією, печерним типом мислення, репресіями й ненавистю до всього, що трохи західніше від Курська», чудово. Згоден. Та хіба позбавляє «русского міра», який, буває, трапляється просто на київських вулицях, а іноді й у нашому парламенті, підписання папірця з ЄС? Хіба з розчерком пера зникають нечесні судді, хамство чиновників, прогнилі труби, блатні порядки, репресії влади, сльози про Лєніна й таке інше? Мені відповідають: «Але це задає тон». Навпаки! Це його позбавляє!  

Що ж пропоную я? Моя відповідь — у спальні кожного. Приходячи з роботи, садовіть поруч дитину й пояснюйте їй, що ганебно брати хабарі, що не можна кидати сміття на вулиці, не можна вбивати тих, хто з тобою не згоден. Це робити складніше. Тут починається поле відповідальності. Тут боротьба між голодним шлунком і спокусою взяти запечатаний конверт. Власне, тут і є та Європа, до якої всі так прагнуть, критикуючи за вечерею всіх і вся.

Читайте також: Ахметов і плани Кремля

Настане час — і ми звільнимо наші землі. І коли в Макіївці вперше за 16 років цілодобово литиметься з крана вода, зможу сказати: «Я європеєць». Не тому, що ми підписали замусолений папірець, а тому, що нарешті проклали цю трубу. Адже членство в ЄС, куди ми, поза сумнівом, колись все ж таки вступимо, має стати нагородою за вже європейський порядок на нашій землі.  

А поки що я не відчуваю гордості. Відчуваю сором. Мені соромно, що багато хто в нашій країні все ще гріє воду в каструлях, щоб мати змогу помитися після роботи. Соромно, що священик з учителем стоять по пояс у воді, копаючи бурштин…  

В одному зі своїх інтерв’ю Святослав Вакарчук сказав, що ми досі не готові до свободи. Погоджуся й додам: ми ще й не знаємо, що вона означає. Європа починається з мозку. Але для багатьох так і лишилося незрозумілим, що тут же вона й закінчується. А 35 євро за візу… Я готовий їх платити, доки навколо не зникнуть люди з мрією про власний зад у Берліні, а не Берлін у них у Лозовій. Варто вірити в себе, а не в Жана-Клода Юнкера.

І насамкінець: що необхідно мені особисто, щоб відчувати себе європейцем? Потерпіти до дому, коли хочеться справити потребу під під’їздом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.