Попри деякі сумнівні моменти, справа набула достатнього розголосу, а розслідування триває без жодних перешкод. Українці й друзі України реагували по-різному. З одного боку, відчули полегкість і радість: Бабченка не вбили, зловмисників упіймали. Дехто запишався: СБУ (нарешті, як сказали б деякі) показала в цій операції, що здатна діяти вправно та ефективно. Із другого — люди занепокоїлися: чи конче треба було інсценувати вбивство, щоб захистити журналіста та вийти на замовників? Чи не можна було краще організувати офіційну комунікацію? Чи не можна було обрати переконливіші методи? Усім відома одіозна поведінка генпрокурора Луценка на публіці, і всі звикли до незграбного піару з боку президента та уряду (до речі, це неабияка проблема, бо належна комунікація з народом — важлива складова демократичного ладу), але за інформаційної війни, яку веде Росія, операція СБУ сигналізувала, що час переходити на вищі стандарти.
Читайте також: У Amnesty International відреагували на вбивство журналіста Бабченка
Імідж України на Заході помітно постраждав, і з цим нічого не вдієш. Та навіть якщо розглядати найгірші сценарії і вкрай суворо сприймати методи комунікації української влади, реакція Заходу несправедлива та невиправдана. Нерозуміння, хибні ідеали, упередження — така вже доля України. Навіть ті, хто співчуває українцям, обурилися колективним обманом — так, ніби Україна єдина є відповідальною за те, що будь-яка інформація з Києва тепер видається підозрілою. Чому так?
По-перше, як то кажуть у мафії, нічого особистого: з огляду на буквально миттєвий доступ до інформації знизилися стандарти суспільного дискурсу й етики у ЗМІ. Це сталося також через легковірність і недбальство, що прийшли на зміну критичному мисленню, через поширення теорій змови, які російська ідеологія заохочує і які дуже люблять у соцмережах. Мрії щодо прозорості перетворюють демократію на орвеллівський кошмар. Необдумані емоції та пародія на конформізм витіснили раціональні судження. Один собака загавкав, а решта вторує: брехня про смерть журналіста недопустима (чому тільки журналіста?!), фейкова новина про вбивство Бабченка завдала удару по «достовірності» матеріалів, писали в The Guardian.
Потім перейшли на особисте: на Заході майже всім байдуже, хто такий Аркадій Бабченко і які в нього заслуги, так, ніби ярлик «опонента Росії» не має значення й викликає підозри. Насправді Бабченко не просто журналіст. Він герой, який шалено ризикував, наважившись на відкриту конфронтацію з Кремлем. Його не злякало, що відтоді, як Путін прийшов до влади, з десяток російських журналістів поплатилося життям за сміливість. Відвага й непохитність цієї людини мали враховуватися, і так і було б, якби йшлося, скажімо, про турецького інтелектуала, якому дошкуляє Ердоган. Навіть досвідчені колумністи заплуталися й не збагнули, що фальсифікацію, організовану заради безпеки та розвінчану владою протягом 24 годин, не порівняти з безупинними побрехеньками росіян високого рівня, як-от безсоромні спроби Путіна заперечувати провину в катастрофі літака MH17 (до речі, відповідні заяви лунали якраз напередодні скандалу з Бабченком). Виходить між Україною та Росією ставлять великий знак рівності, мовляв, брехуни. Та й тепер усі піддають сумніву навіть новини про війну на Донбасі та українських в’язнів: «А правда, що Сенцов помирає? Може, його голодування теж фейк?».
Читайте також: У Міжнародній федерації журналістів засудили спецоперацію щодо замаху на Бабченка
Звісно, усе це наслідки гидкої російської пропаганди, спрямованої не на те, щоб переконати людей, а на те, щоб дезорієнтувати громадську думку, поховати факти під завалом фейкових новин і фальшивого наративу. Україна не випадково отримала неадекватну роль у цьому наративі. Причин багато, але, гадаю, можна виокремити дві. По-перше, європейці не хочуть визнавати російську загрозу, бо їм і так нелегко через ісламістський тероризм, міграційну кризу та витівки Дональда Трампа. Здається, навіть Емманюель Макрон піддався спокусі підлаштуватися під Росію, що й казати про капітуляцію Німеччини з «Північним потоком-2». По-друге, у цьому контексті Україна — реп’ях, що муляє в «примиренні» з Росією. Тому махнімо рукою на анексію Криму, в’язнів та війну. І чіпляймося за кожну помилку, кожен прорахунок українців — менше почуватимемося винними. Такий підхід пояснюється, зокрема, тим, що на Заході не впевнені в легітимності та життєздатності України як окремої держави. Ситуацію можна порівняти з ізраїльським лихом: через викривлені повідомлення про намагання ХАМАСу захопити території країни «мирно» і… спалити місцеві села Ізраїль знову виступає в ролі «поганого хлопця». Так відбувається не через жорстку відсіч ізраїльтян. Це наслідок того, що свідомо чи несвідомо західна громадськість вірить: існування Ізраїлю — помилка, світу було б краще без цієї держави. Так само з Україною: правильні чи неправильні вчинки — однаково все обернуть проти українців. Друзі України мусять стійко триматися, щоб не потрапити в цю пастку. Звісно, українцям слід попрацювати над собою, ба навіть вибачитися за проблеми з реформами, зокрема за далеко не незалежні антикорупційні суди, але, вочевидь, не за самозахист і виявлення війни Росії проти європейської цивілізації.