Федеральний уряд Німеччини вперше представив комплексну стратегію національної безпеки „Обороноздатність. Стійкість. Сталість». У новій, інтегрованій концепції безпеки вона об’єднує такі аспекти, як обороноздатність, внутрішня безпека, захист від кібератак, захист інфраструктури та природних ресурсів.
Варто привітати те, що цей документ закріплює зовнішню та безпекову політику Німеччини, із значно чіткішим, ніж досі, врахуванням реальних глобально-політичних загроз. У ньому зазначається: «Сьогоднішня Росія – найбільша загроза для миру і безпеки в євроатлантичному регіоні на осяжне майбутнє. Це свідчить про перегляд давнього помилкового підходу німецької зовнішньої політики, яка продовжувала розглядати путінську Росію як потенційного «партнера з безпеки», незважаючи на зростання її агресивності назовні та автократичний деспотизм всередині країни.
Але окрім загальних слів про зміцнення західного альянсу і посилення оборонних зусиль для стримування агресора, документ не містить жодних конкретних кроків стосовно протидії російській загрозі в довгостроковій перспективі. Чи прагне Берлін до всеосяжної концепції стримування, щоб послідовно ізолювати та послабити Росію в усіх сферах міжнародних відносин, чи й надалі сподівається, що якоїсь миті зможе знову розрядити конфлікти за допомогою «діалогу» і «переговорів» з Москвою? Документ, в якому немає чіткої характеристики російської терористичної держави та її системи правління, залишає це питання в темряві. Це змушує побоюватись, що Берлін хоче залишити лазівки, щоб знову піти на гнилий компроміс з Кремлем.
Читайте також: Фукусіма, Чорнобиль, «Зелені». Чому Німеччина відмовилась від атомної енергетики
Позитивним, однак, є те, що довгострокова підтримка України закріплена як частина стратегії національної безпеки – з акцентом на тому, що це не тільки слугує зміцненню стійкості України проти російської агресії, але є й «елементарним внеском у нашу власну безпеку». Втім бракує чіткої підтримки мети повної військової перемоги України як передумови для остаточного забезпечення її територіальної цілісності. Безпековий документ не містить і зобов’язань щодо питання вступу України в НАТО.
Однак надання їй чіткої перспективи членства стало б запізнілим сигналом для Москви, що західний альянс не буде нескінченно спостерігати зі сторони за злочинною агресивною війною. Натомість те, що Захід відмовляє Україні в повноправному членстві, бо воююча країна мовляв не може вступити в НАТО, посилює прагнення путінського режиму до агресії. Адже для того, щоб перешкодити Україні стати членом НАТО, йому не потрібно робити нічого іншого, окрім як продовжувати свій терор.
Невизначеність зберігається і у відносинах Німеччини з тоталітарним Китаєм, який у безпековому документі одночасно описується як «партнер, конкурент і системний суперник», визнаючи, що «елементи суперництва і конкуренції за останні роки посилилися». З огляду на зростаючу агресивність, з якою пекінський режим підкреслює свої претензії на домінування не тільки в Південно-Східній Азії, але в середньостроковій перспективі і на глобальному рівні, а також з огляду на його безпрецедентно масивне військове – особливо ядерне – озброєння, це, однак, надзвичайно м’яке формулювання. А вже у наступному реченні стверджується, що Китай залишається «партнером, без якого неможливо вирішити багато найгостріших глобальних проблем».
Читайте також: Німеччина: експорт ненадійності
Така нерішучість в оцінці характеру китайського режиму та його справжніх намірів фатально нагадує поблажливу позицію, яку Німеччина займала щодо путінської Росії до 24 лютого 2022 року. Новий стратегічний документ не дає відповіді, наприклад, на питання як Німеччина і Європа мають позиціонувати себе в разі вторгнення Китаю в демократичний Тайвань. Складається враження, що Берлін заплющує на це очі, бо просто не може і не хоче уявляти, що така крайність дійсно можлива, так само, як він до останнього не хотів визнати, що Путін насправді здійснить своє геноцидне вторгнення на територію всієї України.
Стратегія національної безпеки не вистачає точності, але вона не позбавлена декларацій про добрі наміри. Але коли справа доходить до постановки конкретних стратегічних цілей, документ залишається у сфері розпливчастих загальних формулювань і красивих принципових декларацій. Ніхто не заперечуватиме проти бажання Німеччини працювати над зміцненням міжнародного порядку, заснованого на правилах, ефективніше боротися зі зміною клімату, зміцнювати згуртованість ЄС і відстоювати елементарні права людини в усьому світі, такі як право на освіту для всіх. Щодо останнього пункту, однак, виникає питання, наскільки достовірні, чи оманливі такі запевнення.
Адже минуло лише два роки відтоді, як Німеччина (як і весь Захід) бездушно покинула афганське суспільство, віддавши його на поталу тиранії тоталітарного ісламістського руху Талібан. Передовсім жінки там зараз брутально позбавлені елементарних прав людини, починаючи з права на освіту. Однак відповідальні за зовнішню політику і політику безпеки особи просто мовчать про цю темну сторінку німецької «політики прав людини» та про уроки, які слід з неї винести.