Спочатку замаскована жадібність. Потім порожні обіцянки про зміни.
Так виглядала східна політика Німеччини з 1991 року. Протягом трьох десятків років влада в Бонні, а згодом у Берліні тішилися дешевими російськими енергоресурсами, відмахуючись від занепокоєнь інших країн щодо кремлівського імперіалізму. Цю політику приправлювали пафосною риторикою про діалог і переговори.
Політика була вигідною в короткостроковій перспективі (у випадку Ґерхарда Шредера підживлювала кар’єру політика не першої свіжості). Проте вона зазнала краху. Режим Владіміра Путіна порушив усі домовленості, яких досягли німці. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну канцлер Олаф Шольц оголосив Zeitenwende (зміну епох), зокрема пообіцявши збільшити витрати на оборону на €100 млрд.
Та відтоді Шольц відзначився лише нерішучою, нечітко сформульованою політикою і невдалою риторикою. Найсвіжіший приклад цієї політики: блокування спроби союзників надіслати Україні німецькі бойові танки Leopard (які все ж вдалося подолати і у середу 25 січня Олаф Шольц оголосив про рішення передати Україні танки Leopard та не блокувати відповідні рішення союзників – Ред).
Читайте також: Посол ФРН в Україні Анка Фельдгузен: «Німеччина має досить мало досвіду лідерства»
Особисто я нарахував шість можливих причин такої поведінки канцлера Німеччини. По-перше, побоювання ескалації. По-друге, відчуття провини за злочини Німеччини у Другій світовій війні. По-третє, прагнення налагодити відносини з Росією після війни. По-четверте, прагнення дистанціюватися від США, що занепадають і зосереджені на інших проблемах. По-п’яте, занепокоєння щодо громадської думки. По-шосте, особиста впертість.
Усе це не взаємовиключні причини. Та жодна з них не витримає прискіпливого аналізу. Перша: відповіддю на побоювання ескалації є стримування, а не слабкість. Друга: нацистські злочини належить пам’ятати, надто злочини німців. Україна була безпосередньою жертвою одного з цих злочинів: пакту Ріббентропа-Молотова 1939 року. Коли Гітлер атакував Сталіна 1941 року, у ході бойових дій уся територія України, на відміну від російської, була спустошена. Третя: умиротворення Путінського режиму навряд чи принесуть сподівані плоди після припинення вогню, якщо німці втратять на той час довіру своїх найважливіших союзників. Четверта: антиамериканізм — нерозумна політика для Німеччини, з огляду на її військову слабкість. П’ята: велика частина німецької громадськості підтримує рішення про відправку танків в Україну (та й у будь-якому разі, лідерам платять за готовність лідирувати, а не виконувати чиїсь вказівки, задивляючись на результати опитувань).
Лишається впертість. Якби Шольц пропонував альтернативну, гідну уваги політику, можна було б зрозуміти, чому він так рішуче її обстоює, і навіть захоплюватися. Проте такої політики в нього немає. Підхід Німеччини до українського питання простий: обіцяти, ухилятися від відповіді, а тоді діяти. Виходячи з подій останніх 11 місяців, можна припустити, що танки в Україну таки надішлють за кілька тижнів, а, може, й днів (Що і було зроблено – Ред.). Однак Німеччина вже не зможе похвалитися причетністю до цієї допомоги. Окрім того, то буде трохи запізно для тих українців, які загинуть або будуть поранені за цей час.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Німеччина має відправити в Україну танки Leopard з погляду історії і стратегії
Найважливішою складовою німецької зовнішньої політики є Chefsache — справа боса. Федеральний канцлер відсуває міністрів на задній план. У цій державі рішення ухвалюються безсистемно. Німеччині бракує Національної ради безпеки, яка б визначала стратегічні пріоритети. Як наслідок, персоналізований, погано регульований підхід призвів до катастрофічного будівництва газопроводів «Північний потік» і поблажливого ставлення до російського шпіонажу.
На все це накладається ще й Шольців брак досвіду у зовнішній політиці. Погіршує ситуацію і його мовчазність. Хай би якими міркуваннями він керувався, затримуючи відправку танків, він їх не озвучив.
Результатом усього цього є підрив довіри до Німеччини. Такі політики, як міністерка закордонних справ із партії Зелених Анналена Бербок, викликають захоплення. «Та зрештою вона ж по суті лише керує “мозковим центром”», як розпачливо зазначає високопосадовець однієї з сусідніх з Німеччиною країн на сході. Після 1945 року Німеччина десятиліттями намагалася переконати жертв нацистської агресії, що тепер вона мирна й приязна країна. Це їй здебільшого вдалося: вона досягла історичного примирення з Францією, Нідерландами, Польщею та іншими країнами. Найголовніше, що ця довіра створила умови для возз’єднання Німеччини.
Нині довіра похитнулася. Східні сусіди Німеччини більше не бояться її мілітаризму. Вони бояться ненадійності цієї країни.