Як під оглядом здорового глузду, так і науки. Твої твердження повинні не триматися купи, суперечити елементарній логіці, розходитися з практичними уроками всесвітньої й вітчизняної історії та твердженнями Маркса, Енгельса й Леніна – і тільки тоді ти зможеш гордо зватися «комуніст України» та претендувати на місце у Верховній Раді. А це означає – на підтримку отих сакраментальних п’яти відсотків виборців, котрі прагнуть непохитно вірувати у «пролетарський червоний абсурд». І тим міцніша їхня віра, і тим вона агресивніша, чим абсурд той абсурдніший.
А відтак оцей абсурд став непоганим товаром на політичному ринку. Хоча й не першорядним – адже йдеться про маргінальну політичну аудиторію, яка ніколи не стане більшістю. Чому? Віктор Суворов, якого освіченій аудиторії не треба представляти, якось зауважив: комуністів можуть підтримувати або клінічні дурні, або не менш клінічні мерзотники, тобто меншість суспільства. Так це чи ні, але з якогось дива, за даними медиків, відсоток клінічних дурнів у більшості країн якраз і становить п’ять відсотків…
Але тема сьогодні – не клінічна дурість, а клінічний абсурд.
Сталося так, що у п’ятницю після Першотравня зібрав Савік Шустер у себе у студії Першого національного (чи, як багато хто вважає, антинаціонального) телеканалу найрізноманітнішу публіку – поговорити про справи церковні. Як на диво, загалом люди зібралися на ток-шоу притомні, а розмова вийшла не такою порожньою, як чимало інших. І все було б зовсім по-європейськи, якби не присутність народного депутата, головного редактора газети «Комуніст» і члена президії ЦК КПУ Олександра Голуба.
Переповідати зміст виступів Голуба (а програма перетворилася на своєрідний бенефіс цього політика) чи намагатися описати стилістику його мовлення – справа даремна. Це треба бачити і чути. Або, що ще краще, не бачити і не чути – менше нехристиянських емоцій вируватиме у вашій душі. Та мова не про конкретні випади одного з лідерів КПУ проти присутнього у студії патріарха Філарета та мільйонів вірних УПЦ (КП), не про унікальне невігластво цього начебто-інтелектуала, не про його непересічне вміння перебивати й перекрикувати інших, а про фундаментальні розбіжності (назвімо це так) між В.І. Ульяновим-Леніним та О.В. Голубом плюс усією КПУ. Нагадаю, що іменем Ульянова-Леніна комуністи України заклинають «капіталістичну погань», значки з його зображенням носять на лацканах піджаків, а під його портретами проводять з’їзди, мітинги і демонстрації. А як же інакше? «Мы говорим Ленин, подразумеваем – партия, мы говорим партия, подразумеваем – Ленин», – сказав за шість років до самогубства російський поет українського походження Володимир Маяковський.
Та, виявляється, інакше – можна. Якщо ти гордо звешся комуністом України.
Нагадаю, розмова у студії йшла про церкву в сучасній Україні і про релігію взагалі. Й от комуніст Голуб палко кинувся захищати канонічне православ’я в особі РПЦ; мовляв, крім Московського патріархату, в Українській державі немає і бути не може ніяких православних церков, і його, як людину віруючу, розмови про якісь там інші патріархати і церкви глибоко ображають. Бо ж не може бути іншої церкви, ніж та, що вкорінена у самий ґрунт народного життя. А комуністи – вони завжди з народом, проти чужих за духом і чужинських за генезою замахів на православні народні святині.
Й ось тут саме час поцікавитися: а як же Ленін, а як же комуністичні святині?
Увага, цитати!
«Усі сучасні релігії і церкви, всі і всілякі релігійні організації марксизм розглядає завжди, як органи буржуазної реакції, які слугують захисту експлуатації й одурманення робітничого класу… Ми повинні боротися з релігією. Це – азбука всього матеріалізму й, отже, марксизму».
«Сучасний свідомий робітник… відкидає з презирством релігійні забобони, віддає небо в розпорядження попів і буржуазних святенників, завойовуючи собі краще життя тут, на землі…»
«Стосовно партії соціалістичного пролетаріату релігія не є приватною справою. Партія наша є союз свідомих, передових борців за визволення робітничого класу. Такий союз не може і не повинен байдуже ставитися до несвідомості, темряви або мракобісся у вигляді релігійних вірувань».
Ось так. Чітко й однозначно. Треба з релігією боротися – це абетка. Всі церкви, канонічні чи неканонічні, за Леніним, – не більше, ніж «органи буржуазної реакції», які поширюють «релігійній туман». А схильність того чи іншого партійного діяча до релігії – зовсім не «приватна справа» для партії, адже в такому разі комуніст перетворюється на «мракобіса», а з ними ідейна та організаційна розправа у Леніна була короткою…
І, до речі, головним ворогом для Леніна було саме «канонічне православ’я»; натомість він виявляв певну лояльність (виходячи з тактичних міркувань) до різного роду неканонічних церков, вважаючи, що вони можуть бути корисними тимчасовими політичними союзниками. А ще, на його думку, рядовим членом партії міг бути малоосвічений віруючий робітник чи навіть священик; але релігійних партійців-керівників бути не могло апріорі.
І ще декілька показових цитат із творів В. Ульянова-Леніна, головним чином із листів, призначених для «своїх», для «внутрішнього користування», і тому в чомусь навіть більш відвертих, ніж публіцистичні статті «для мас».
«Релігія – рід духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський образ, свої вимоги щодо скільки-небудь гідного людини життя».
«…Всякий боженька є труположством – нехай це буде найбільш чистенький, ідеальний, не відшукуваний, а вибудовуваний боженька, однаково…»
«Мільйон гріхів, пакостей, насильств і пошестей фізичних набагато легше розкриваються юрбою і тому набагато менш небезпечні, ніж тонка, духовна, вдягнена в найбільш ошатні «ідейні» костюми ідея боженьки».
«Бог є (історично і житейськи) насамперед комплекс ідей, породжених тупою пригніченістю людини і зовнішньою природою, і класовим гнобленням, – ідей, що закріплюють цю придавленість, присипляють класову боротьбу».
«Тепер і в Європі і в Росії всілякий, навіть найбільш витончений, найбільш благонамірений захист або виправдання ідеї бога є виправданням реакції. Ідея бога завжди присипляла і притупляла соціальні почуття».
«…Всіляка релігійна ідея, всіляка ідея про всілякого боженьку, всіляке кокетування навіть з боженькою є невимовною бридотою».
Можна продовжувати і продовжувати цитування, але, мабуть, досить. Позиція Леніна однозначна, основні її моменти не змінювалися впродовж усього його політично активного життя. Так само однозначна й позиція КПУ та її повноважного речника Олександра Голуба: релігія – це добре для народу, але тільки тоді, коли церква «канонічна», тобто в її найбільш ненависному Леніну російсько-православному варіанті (варіанті «істинно російської людини, великоросійського шовініста, по суті, – негідника і ґвалтівника»). З погляду логіки – абсурд, з погляду моралі – безчесна гра, а от з погляду прагнення КПУ зробити якнайбільший ґешефт на зростанні релігійних настроїв у країні – все правильно. Бо ж хто він такий, той Ленін, хто з комуністів його читав і хто збирається керуватися його ідеями? Головне – звинуватити супротивників у всіх гріхах, а самим залишитися кришталево-чистими в очах отих сакраментальних п’яти відсотків, для котрих КПУ – не одна з опор нинішньої влади у Верховній Раді, а легіон істинно «гнаних і голодних» борців проти олігархії за народне щастя…
Отож і виходить, що Олександр Голуб гендлював «духовною сивухою» у повній відповідності до партійного курсу. Втім, чи є в цьому щось нове для комуністів новітньої формації, котрих ніхто і ніде не бачив на барикадах?