Офіційно визнано, що від 5,5 до 6,1 мільйони євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Три мільйони осіб було вбито в газових камерах, близько двох мільйонів розстріляно, інші були вбиті іншими методами, померли від голоду, виснаження, примусової праці або екстремальних життєвих умов, в яких вони були змушені перебувати.
На сьогодні, Голокост – це уособлення людських страждань і абсолютного зла, універсальний символ травматичної події для всього людства. Зараз чимало із сучасників, батьки і діди яких не мали жодного відношення до винищення єврейського населення під час Другої світової війни мають сильні та емоційні спогади про нього.
Читайте також: Хороші погані вбивці
Втім, таке значення Голокосту у культурному та інтелектуальному житті західного світу сформувалось далеко не відразу після Другої світової війни. Досвід постання символічного простору Голокосту може виявитися цікавим для України, з точки зору розуміння того як українцям оцінювати Голокост, змін, що сталися у світі за останні пів століття у символічній політиці та символічних практиках, а також намаганнями дати собі раду із власними національними травмами.
З позиції переможців
Слово «Голокост» (від грецького holokauton, що oзначає "жертва спалення") на позначення знищення нацистами європейських євреїв з’явилося ще під час Другої світової війни. В той час під ним розуміли типовий приклад нацистських злочинів, які не вважалися чимось екстраординарним, а так би мовити, природнім результатом неприродної і особливо нелюдяної війни. Частіше за все для позначення масових вбивств євреїв, про що стало широко відомо після звільнення німецьких концентраційних таборів, вживали, особливо на Заході, термін «злочини» та не виділяли його серед інших злочинів нацистів. Голокост залишався звичайною воєнною історією.
Тоді дійсно важко було передбачити, що спроба винищення цілого народу (що треба відмітити не раз цілком успішно реалізовувалася протягом світової історії) набуде не відомого до того сакрального статусу та стане характерним символом короткого і жорстокого ХХ століття. Ці зовсім нові окуляри, через які пізніше деякі люди почнуть дивитися на масові винищення та страждання з’являться пізніше. Відразу після закінчення війни, після мільйонів жертв та зруйнованих життів всі хотіли залишити вбивства позаду, забути всі жахи війни та рухатись вперед у будівництві нового світу. Мовчали ті, хто пройшли табори, бо були відсутні слова, щоб описати пережите та бажання свідчити. Ширша аудиторія в Європі та США, що була непогано обізнана із фактами про масові винищення євреїв нацистами, не надавала цьому особливого значення. Для неї цей досвід ще не став травматичним. Образ деперсоналізованого та здеградовного натовпу, що його побачили американські вояки після визволення таборів, та був потім ретрансльований у медіа, викликав лише жаль, а не симпатію. Іншими словами, ті, що пережили Голокост, мовчали, бо він був для них травмою, а ті, що лише чули про нього, мовчали, бо він для них ще не став травмою.
Мабуть є логічним, що після перемоги як на Заході так і в Радянському Союзі постав наратив перемоги та прогресу. Переможці у Другій світовій війні розглядали свою перемогу, по-перше, з точки зору визволення, в центрі якого знаходилося тріумфальне вигнання зла нацизму, злочини якого здавалися жахливими, але типовими, а по-друге, для цього періоду було властиве прогресистське бачення, віра в те, що перемога над нацизмом знаменує собою нову еру миру, прогресу та моральної еволюції. Навіть самі єврейські організації, в перші повоєнні роки не охоче згадували про страждання єврейського народу, радше намагаючись акцентувати увагу на героїчних сторінках опору проти нацизму. Там, де на першому місці – героїзм, немає місця масовим стражданням, приречених на смерть.
Голокост як трагедія
Зміни у прогресистському наративі, а разом із ним і в суспільній думці сталися у 1970-х роках. Суспільна реакція на війну у В’єтнамі, студентські та кольорові рухи в Європі та США, оприлюднення фактів масової колаборації жителів європейських країн з нацизмом у воєнні роки – події, за якими стоїть покоління народжених після війни, вплинули також на усвідомлення Голокосту.
Тоді вперше Голокост почав сприйматися як унікальна, історично безпрецедентна подія на шкалі злодіянь, що не траплялася до того. Голокост постав як сакральне зло, що нагадує травму такого масштабу і жаху, що стоїть осторонь від інших відомих до цього травматичних подій. Голокост почав розумітись не як історична подія, типовий прояв нацистського зла, а як унікальна травматична подія поза часом. Водночас його публічні репрезентації набувають універсального характеру.
Першим кроком до універсалізації публічних репрезентацій масового вбивства євреїв став Нюрнберзький трибунал. Четверта стаття обвинувачувального акту, додана лише за декілька місяців до самого суду, звинувачувала нацистів у чомусь зовсім новому, а саме «злочинах проти людяності», в переліку яких винищення євреїв було на одному із перших місць.
До жертв Голокосту почали ставитись із більшою симпатією що, пояснюється подальшою персоніфікацією жертв Голокосту, зміщенню фокусу уваги до конкретних доль жертв та виживших. Відомий "Щоденник" Анни Франк, вперше опублікований у Голландії у 1947 році став прототипом такої персоніфікації. «Щоденник», який вела Анна впродовж 2 років переховування від нацистів, відзначається глибоким психологізмом та індивідуальністю. Вона мало звертала увагу на зовнішні події війни, а описувала здебільшого своє психологічне сум’яття і стосунки із тими, хто її оточував. Не в останню чергу саме через таку психологічну доступність сприйняття, універсальність емоцій та відчуттів, та водночас через унікальність її трагічної історії, «Щоденник» став універсальним прикладом страждань та об’єктом ідентифікації. «Щоденник» задав символічні параметри для появи цілої низки книжок, фільмів і телевізійних фільмів, які з’явилися у 70-х роках і в яких масове вбивство євреїв стало центральним сюжетом.
Ці трансформації отримали значний імпульс завдяки фільму «Голокост», що з’явився на американському телебаченні у 1978 році. 4 частини цієї дев’яти з половиною годинної драми подивилося близько 100 мільйонів американців. Фільм складається із інтерв'ю із свідками, жертвами, злочинцями, зокрема офіцерами СС, що працювали в таборах. Ще більший ефект фільм справив на німецьку аудиторію, встановивши рекорд перегляду. З цього часу і в Німеччині англійський термін “Holocaust” починає заміняти нейтральний «Остаточне вирішення». В той же час, Бундестаг скасовує закон про давність нацистських злочинів проти людяності.
Подальша персоніфікація Голокосту торкнулася не лише жертв трагедії, а й нацистських злочинців. Суд над Адольфом Айхманом, який відбувся 1961 року у Єрусалимі привернув значну увагу світової громадськості. Наступного року щонайменше 7 книжок було опубліковано за матеріалами справи. Суд, який дуже детально розглянув різні аспекти нацистських злочинів, парадоксальним чином сприяв масовій універсалізації Голокосту. Ханна Арендт на цьому прикладі написала книгу "Банальність зла: Айхман в Єрусалимі", лейтмотивом якої стала думка про те, що зло часто не позначене ні ідеологією, ні ненавистю, а носить форму щоденної діяльності звичайних людей.
Не варто забувати, що понад 100 000 осіб знаходилося під слідством за підозрою у нацистських злочинах у двох німецьких державах, приблизно стільки ж у Радянському Союзі, певна кількість осіб у інших країнах Європи. Незважаючи на те, що багато з них отримали значні судові вироки суд над Ейхманом підняв сумніви щодо здатності судової системи адекватно відреагувати на виклики масового насильства, беручи до уваги брак доказів та пряму і непряму участь держави та значної кількості громадян у злочинах.
Значні дискусії щодо оцінки Голокосту розгорнулися у Німеччині. Так звана історична суперечка (Historikerstreit) виникла на сторінках німецької преси у 1986 році. Історик Ернст Нольте вважав, що задля підтримки позитивної німецької ідентичності німці мають знову опертися на свою національну традицію, спадщину та провести її зокрема через період Другої світової війни. Нацистське минуле нічим особливо не відрізняється, може бути порівняне із злочинами в інших країнах, зокрема сталінськими, а отже «Голокост» не є унікальною подією, має знайти своє місце в німецькій історії. На його думку, не могла йти мова про якусь особливу вину німців перед євреями. Філософ Юрген Габермас напротивагу закликав німців зберігати пам’ять про жертв, що загинули від рук німців, живою, та зазначив, що спроби релятивізувати Голокост та зобразити його в категоріях Realpolitic ведуть до відродження неонацизму.
У наступні десятиліття було опубліковано декілька книг, які розширили коло осіб, що їх можна було трактувати як такі, що брали участь у нацистських злочинах. Крістофер Браунінг у книзі «Звичайні люди: 101-й резервний поліцейський батальйон і "остаточне розв'язання у Польщі" зосередився на щоденній діяльності і мотивах німців, які не були ні членами нацистської партії, ні професійними військовими, про те все ж таки долучились до систематичного винищення євреїв. Даніель Гольдхаген написав книгу про антисемітизм німців «Гітлерові добровільні палачі: звичайні німці і Голокост». Відомий фільм Стівена Спілберга «Список Шіндлера» також варто розглянути у цьому світлі, хоча він і демонструє, що «навіть німець» може бути доброю людиною.
Подібні символічні революції сталися у Європі, зокрема Франції та Австрії, де публічно почали обговорювати приклади масової колаборації із нацистами. Пізніше подібна доля спіткала Швейцарію, коли журналісти та історики розкрили факти відмивання швейцарськими банками нацистського золота.
Таким чином, на зміну прогресистському наративу про Другу світову війну прийшов трагічний наратив який не тільки змінив символічне значення Голокосту, але і значно розширив поле його вжитку. Термін Голокост почав вживатися не тільки приналежно до винищення євреїв, але і до таких подій як війна у В’єтнамі, бомбардування союзниками Хіросіми, Нагасакі і Дрездена, та навіть символом боротьби проти атомної енергетики. Символічної реконфігурації зазнав навіть Ізраїль, якого почали звинувачувати у Голокості палестинців.
Разом з тим, політична, символічна боротьба навколо трактування Голокосту та його репрезентацій триває.