Старше і середнє покоління добре пам’ятає цю майже сакраментальну фразу – «…І про погоду», – якою у брежнєвські часи незмінно багато років підряд завершував опівнічні випуски новин на всесоюзному телебаченні їхній ведучий Балашов. Щоб б там не було, які б політичні чи спортивні пристрасті не вирували у світі, які б неймовірні події не траплялися, проте фраза ця нагадувала, що про погоду ніколи й нікому не слід забувати.
Схоже, лідери української опозиції чи то надто молоді, чи то свого часу принципово не дивилися московське телебачення, тож коронна фраза диктора Балашова не відклалася у їхній підсвідомості. Чи, може, вони не користуються Інтернетом і не читають газет?
Принаймні, як би там не було, перші етапи опозиційної акції «Вставай, Україно!» припали на прогнозовані синоптиками заздалегідь холодні і сніжні дні. Особливо це далося взнаки в Ужгороді, де на маніфестацію та мітинг прийшло значно менше заявленої кількості людей. Деякі коментатори, втім, спробували списати таку низьку явку на начебто традиційну аполітичність та громадянську пасивність Закарпаття. Що ж, у теплій квартирі, за філіжанкою кави, у зручному кріслі біля комп’ютера не зовсім зрозуміло, як це сильний снігопад та хурделиця можуть стати комусь на заваді боротися за права українців, проти владного режиму…
Не зовсім це зрозуміло й тим, хто в комфортабельному авто під’їздить до місця події, пару годин «тусується» з маніфестантами (в основному на трибуні, гріючись власним красномовством, – а потім чи знову сідає в авто, відбуваючи на місце чергової акції, чи йде до готелю, чи завертає до кафе, як-от у Львові. Там до «Віденської кави» після мітингу пересічних маніфестантів не пускали, вхід був, як кажуть, лише для новітньої опозиційної партноменклатури, за списками…
Інакше кажучи, опозиційні лідери «встають» за одних умов, куди більш комфортних, аніж у «простолюду», а той за закликом лідерів мусить «уставати» незалежно від погоди на вулиці – і в холод, і в зливу, і в заметіль.
Саме такими були перші акції кампанії «Вставай, Україно!». А що далі? А далі – принаймні, у два найближчих тижні – та сама погода, різкі коливання температури на вулиці, дощ та сніг уперемішку, одним словом – типовий український березень у ситуації глобальних кліматичних змін. Далі – той самий комфорт для обраних (мабуть, включно зі спецобслуговуванням у кафе) та відкриті всім вітрам площі для посполитого люду.
У всьому цьому просто-таки бентежить не тільки панська пиха опозиційних лідерів, а і їхнє невміння (чи небажання, що ще гірше) думати. Невже вони вважають, що оті самі посполиті геть нічого не помічають? І невже вони настільки впевнені у могутності своїх харизм, що переконані у готовності люду йти за ними за будь-яких умов і у будь-яку пору року? Чи не тільки на прогноз погоди ця публіка не звертає увагу, а й на календар?
Звісно, можна не погоджуватися з Левком Лук’яненком, але не зважати на його воістину унікальний політичний досвід якось не годиться, чи не так? А один із патріархів українського опозиційного руху зауважив, що негоже планувати пік масових акцій на травень, а більшість з них проводити в регіонах у квіті – адже у квітні й на початку травня українці саджають картоплю, а потім висаджують на своїх городах розсаду помідорів…
Вам смішно, політичні вожді? Але Левко Лук’яненко наводить серйозні аргументи – українці впродовж останніх століть надто часто жили за умов деспотичної влади, тому своєрідним «культурним кодом» для них стало індивідуально-сімейне виживання за допомогою власної праці на землі. «Кожна сім’я знає, що якщо вона щось посіяла, то восени це збере і діти не помруть з голоду. Саме цей інстинкт самозбереження і зорієнтував життєвий цикл і річний цикл українців. Тому з весни у нас кожного тягне до грядок, до городу, до роботи, до того, щоби щось посадити. Це спосіб вижити. І саме через цей інстинкт зараз багато людей на демонстрації не вийде. Акції непокори можливі восени, після того, як викопають картоплю. В основному, це кінець вересня – жовтень. Якщо опозиція розтягне свої акції до цього часу, то покаже, що добре розуміє настрої народу», – зауважує Лук’яненко.
Читайте також: Вставай, Україно! у Львові: чекали Кличка, але домінувала «Свобода»
Незіставні речі, скажете – садіння картоплі і народні протести, погана погода і боротьба з деспотичною владою? Але ж лютому 1917 року петроградські чиновники, знаючи, що цього місяця зазвичай бушують сніговії, спиняючи рух поїздів, заздалегідь не потурбувалися завезти до міста запаси житнього борошна, внаслідок чого десятки тисяч пролетарок не схотіли з ранку до ночі мерзнути в чергах з примарним сподіванням на кусень хліба і вирішили погрітися, скидаючи злочинну владу. А солдати, послані розганяти їх (без офіцерів, котрі в цей час пиячили у теплі), вирішили приєднатися до цієї забави. Ось так і почалася російська революція, яка перевернула історію…
І ще один приклад, ближчий у часі: у 1941 році Гітлер разом зі своїми генералами, плануючи війну з Радянським Союзом, якось випустили з поля уваги, що під Москвою й Ленінградом узимку буває не просто холодно, а дуже й дуже холодно. Результат неуваги до погоди добре відомий, чи не так?
Отож лідерам опозиції варто хоча б інколи дивитися у вікно і ставити себе на місце пересічного українця. А також подумки повторювати: «І про погоду»…