У.Т.: З огляду на запит українського суспільства на перетворення, які реформи потрібні Україні в першу чергу?
– Передусім потрібно розробити довготривалу стратегію, яка б чітко описувала кінцеву мету соціально-економічного розвитку та політичних і культурних змін. Спробувати показати, якою буде Україна, скажімо, через 10-20 років. Продемонструвати радше молодшому поколінню, ніж старшому, а також міжнародній спільноті, що країна має візію, а не ілюзію того, куди і як рухатиметься у прогнозованому майбутньому. І яким чином протягом цієї трансформації країна досягатиме потрійного динамічного балансу: економічного, соціального, екологічного.
Після провалу політики "шоку без терапії" в Польщі на початку 1990-х років, будучи віце-прем’єр-міністром та міністром фінансів, я розробляв "Стратегію для Польщі". Було презентовано 44 пункти економічних, соціальних та екологічних реформ, покликаних повернути мою країну на шлях сталого розвитку. Але на той час у Польщі було зрозуміло, що ми рухаємося до Євросоюзу, що наразі не є таким очевидним для України. Це значно легше, адже ми були зобов’язані імплементувати й виконувати всі нормативні акти ЄС. Як міністр я не міг робити все, що хотів, бо мав узгоджувати свої дії із європейським законодавством. А воно подобається мені більше, ніж закони України, Єгипту, ба навіть Бразилії чи США. Це не означає, що я був задоволений усім, що нам пропонував Євросоюз. Там дуже багато бюрократії, подекуди існують погані інституції тощо. Але це був дуже важливий фактор, який підштовхував нас до роботи, дисциплінував. Тепер можу визнати, що часом використовував залізний аргумент, нібито ми повинні зробити певну реформу через вимоги Євросоюзу. Тоді всі в урядовій коаліції, опозиції, медіа та лобістських групах просто замовкали, бо більшість поляків, якщо не всі, виступали за те, щоб приєднатися до ЄС.
У.Т.: Чи може стати імплементація Угоди про асоціацію з ЄС каталізатором інституційних змін в Україні?
– Чи буде фактор Європи визначальним для України – велике питання. Ваша країна підписала Угоду про асоціацію, але там не сказано, що вона стане членом ЄС. На мою думку, в цьому контексті Туреччина значно більше підходить для порівняння з Україною, ніж Грузія чи Польща. Ця країна вже веде переговори стосовно членства в ЄС. Турки просунулися далеко у виконанні багатьох умов. Проте під час останніх візитів до Туреччини у мене склалося враження, що там взагалі-то не хочуть вступати до Євросоюзу. Вони використовують процес приєднання як виправдання перед європейцями, паралельно покращуючи структуру економіки, інституції, підвищуючи конкурентоспроможність національного виробника та рівень життя населення. Але врешті-решт вони, мабуть, не стануть членами ЄС через багато причин. Наприклад, у Франції та в кількох інших країнах уже зараз говорять про те, що повинен бути референдум і що кожна країна-член ЄС повинна прийняти будь-якого нового учасника. Тобто достатньо буде однієї нації, навіть такої малої, як Люксембург чи Естонія, яка б сказала, що не бажає приєднання Туреччини, – і цього досить, навіть якщо турки виконають усі вимоги. А причини для цього є, передусім культурні та політичні.
Читайте також: Скільки коштує спокій?
Отже, якщо Україна не стане повноправним членом ЄС, то не біда. Але конче потрібно використати близькість Євросоюзу для того, аби покращити інституції, структуру економіки тощо. Ви повинні приймати лише ті нормативні акти ЄС, які вам потрібні. Ви можете рухатися в напрямку до вступу в Євросоюз, але якщо цієї мети не вдасться досягти, то не варто робити з цього національної трагедії.
У.Т.: Що б Ви порадили українському громадянському суспільству для того, аби змусити будь-яких політиків, які прийдуть у парламент через місяць, реалізувати необхідні країні реформи?
– Єдине слово, про яке я вже казав, – візія, а не ілюзія. Але для того, щоб сформувати бачення, ви повинні мати політичних лідерів, які є чесними, а не корумпованими бюрократами. Якщо у вас немає необхідних лідерів – країна не досягне успіху. Тож витання в тому, чи має Україна хороших лідерів.
Звідки беруться лідери? Що, окрім везіння, є причиною їх появи у певній країні? Це питання, на які складно відповісти. Наприклад, Китай і віднедавна В’єтнам мають добрих лідерів, а Єгипет чи Конго – ні. Демократична Бразилія має хороших лідерів, а от демократичний Пакистан – ні.
Та хай там як, але якщо ви маєте лідерів із баченням, які готові запропонувати стратегію та донести її до народу за посередництва медіа, то суспільство розумітиме та підтримуватиме реформи значно більше. Один із моїх колег, Андерс Аслунд із Швеції, написав у 1996 році книжку "Як Росія стала ринковою економікою", у якій стверджував, що РФ уже перейшла до ринку, тільки росіяни цього не розуміють. Тоді я сказав, що якщо люди цього не розуміють, тоді економіка не може бути ринковою. Суспільне розуміння є частиною процесу. Люди мають знати, які правила гри, як створюється багатство, чому ринкові ціни кращі за адміністративно встановлені бюрократами, чому наявність багатих у суспільстві є прийнятною, якщо вони збагачуються чесно, без порушення законів, чому певні види діяльності є забороненими, а інші – стимулюються державою. Громадяни не повинні аплодувати та кричати "Браво!", як на першотравневих демонстраціях, але розуміння дуже важливе.
Читайте також: Тімоті Еш: «В Україні вже є сформований середній клас»
Треба сказати, що ідеться не лише про трансформацію до політичної демократії та ринкової економіки, яка вже триває близько чверть століття. Мова йде також про перехід до нової культури та ментальності, який повинні забезпечувати інтелектуали, журналісти, професори. Чи можу я говорити про успішну трансформацію за цим напрямком? Мабуть, ні. Принаймні мій особистий досвід – постійна боротьба. Щоразу коли я відвідую чергову конференцію в Польщі, то досі повинен боротися з помилковим, на мій погляд, неоліберальним підходом, з одного боку, і людьми, які покладають занадто багато сподівань на державу, з іншого боку. Часом ми бачимо зовнішні прояви цього. Наприклад, кілька днів тому коли наш новий прем’єр-міністр виступав у парламенті, на вулиці тривали протести шахтарів. І це через 25 років після засідання "Круглого Столу" і початку трансформації. Ми досі маємо проблеми, які не розв’язані ні на мікроекономічному рівні, ні на рівні державної економічної політики. Бо інституції в Польщі далекі від ідеальних. Вони досі гірші, ніж у Данії, Норвегії чи Швейцарії, але при цьому значно кращі, ніж в Україні, Грузії чи Росії.
Отже, головними є візія та наявність лідерів, а потім стратегія. І лише після цього має значення реалізація конкретної державної політики, яка повинна бути сприятливою для розвитку приватного підприємництва.
У.Т.: Чи можна сподіватися на те, що надходження західного капіталу допоможе Україні забезпечити економічне зростання та побудувати якісні інституції за прикладом європейських чи американських?
– У випадку України не варто занадто сподівався на іноземний капітал. Він може допомогти, але лише на додачу до внутрішніх заощаджень. Я би радив українцям бути дуже обережними з іноземним капіталом. Бо він, не зважаючи на всю риторику, приходить не допомагати, а інвестувати в очікуванні прибутків. Іноземних інвесторів не цікавить добробут українців, поляків чи будь-якого іншого народу. Найкращим прикладом для наслідування в цьому контексті, на мою думку, є Китай. Ця країна залучила величезну кількість іноземних інвестицій, які пішли в ті галузі економіки та регіони, які визначили самі китайці відповідно до їхньої економічної політики.
Зворотний приклад – Естонія, банківська система якої на 100% сформована приватним іноземним капіталом. Чи такою повинна бути стратегія розвитку країни? У Польщі банківський капітал є здебільшого приватним – і я не маю нічого проти цього, якщо управління ним та нагляд за ним здійснюється належним чином. Але 70-75% банків є іноземними, так що це ставить під питання суверенітет країни. Деякі з моїх колег навіть говорять, що ми є свідками політики неоколоніалізму з активним використанням дочок закордонних фінустанов. Ми занадто сильно залежимо від настрою міжнародних інвесторів, які є простими бізнесменами, що максимізують свої прибутки. Коли вдарила глобальна криза, вони не переймалися потребами поляків у кредитах для малого та середнього бізнесу (МСБ), а виводили капітал до своїх штаб-квартир у Франкфурті, Цюріху, Лондоні, Нью-Йорку, Гонконзі, Москві, бо потребували ліквідності саме там.
Я допускаю можливість приходу іноземних інвесторів у банківський сектор, адже вони приносять нові технології, краще управління. Але вся проблема в тому, що поляків переконали продати банки нерезидентам нібито для того, щоб залучити стратегічного інвестора. На цьому дуже сильно наполягали іноземці, починаючи з МВФ, який часом навіть погрожував позбавити Польщу допомоги, якщо вона не приватизує фінустанови, а також польські урядовці, бізнесмени та продажні медіа. Але в такій країні, як Польща, не могло бути стратегічного інвестора, готового на приватизаційному конкурсі викупити великий державний банк. Тоді треба було зробити один трюк – створити систему недержавних пенсійних фондів. Так що можна було одним пострілом убити двох зайців, адже пенсійні фонди мали б достатньо грошей для того, аби інвестувати в польські банки, і розв’язали б проблему пенсійного забезпечення на стратегічну перспективу. Звичайно, якщо у країні немає стратегічного капіталу, а державний банк треба приватизувати через допомогу МВФ, Світового банку, ЄБРР та інших американських і західноєвропейських колег, то таким інвестором врешті-решт виявляється велика західна фінансова група. Тому зараз якщо ви поїдете до Польщі, то побачите, що один банк австрійський, інші – німецький, американський, французький, швейцарський тощо.
Читайте також: Вільні, але не зовсім. Українська економіка досі не є самодостатньою
Подивіться на видобування або на будь-яку іншу галузь промисловості, і ви не побачите жодної із часткою іноземного капіталу 70-75%. Я не проти іноземних інвестицій, але переконаний, що є межа того, яку частину банківського сектору можна віддати на приватизацію закордонним інвесторам. Бо банки – кровоносна система економіки, відтак повинні контролюватися внутрішнім капіталом. Хтось спитає, чи краще мати банки під контролем олігархів, чи професійних, відповідальних акціонерних компаній із Заходу. Я би сказав, другий варіант більше підходить, не хотів би, щоб у моїй країні банками керували олігархи.
Узагалі мої спостереження показують, що банки з іноземним капіталом не схильні кредитувати МСБ. Якщо вони мають кілька великих корпоративних клієнтів, яких є немало зокрема і в Україні, то почуваються задоволеними, бо отримують досить хорошу маржу. У результаті ми постійно чуємо скарги, що малий та середній бізнес не мають достатнього фінансування, що призводить до того, що уряд регулярно змушують забезпечувати державні кредити, гарантії за кредитами та інші інструменти державного фінансування. Але чому малі та середні підприємства повинні розвиватися за рахунок платників податків, якщо це бізнес?
Попри це ми маємо інституцію, яка існує від 1920-х років і пережила соціалізм, кризи і трансформацію і називається "Банком національного господарства". Вона не потрапляє під законодавство ЄС, а діє лише в межах польського правового поля. Банк використовує інструменти кредитних гарантій та м’яких кредитів для того, аби підтримати малий та середній бізнес. У результаті МСБ потроху зростає, бо, на мою думку, у ньому наше майбутнє. Ми не можемо розраховувати на потужні глобальні компанії. Це дурість – питати, коли ми створимо польські Нокіа, Самсунг чи Х’юндай або коли ми конкуруватимемо з Мерседес-Бенц. Я вам можу відповісти – ніколи. Але виникає питання, як спроектувати економіку таким чином, щоб мати багато фірм-середняків, які були б конкурентоспроможними на міжнародному ринку. Ось тут лежить поле, на якому і Польща, і Україна може багато навчитися і зробити. Ми повинні прагнути радше до моделей Німеччини чи Австрії, ніж Південної Кореї чи навіть Малайзії. Бо в основі німецької економіки лежить середній бізнес. Отже, можливо Україна може перейняти певний досвід із польського "Банку національного господарства". Його ніколи не буде приватизовано, адже це унікальний інструмент для підтримки інфраструктурних програм, а також малого та середнього бізнесу.
Біографічна нота:
Гжегож Вітольд Колодко – польський професор та реформатор. Народився 1949 року у Тчеві, Польща. Навчався у Варшавській школі економіки та Університеті Іллінойсу. Працював радником голови Центрального банку Польщі, директором Інституту фінансів у Варшаві, багаторазово консультував МВФ. З 1994 по 2003 роки займав позиції віце-прем’єр-міністра та міністра фінансів у чотирьох урядах Польщі. Автор численних книг та публікацій.