28 червня 1762 року Петербург охопила гостра нелюбов до всього іноземного. У місті, збудованому й іменованому на німецький лад, із чиновним і військовим людом, наділеним німецькими званнями та мундирами, нещадно били німців. Одержимий «русскім духом» натовп зупиняв карети й викидав на бруківку кожного, хто не говорив російською, грабував усяку «нєрусь», трощив магазини й комори європейських негоціантів, із патріотичним смаком пожирав хліб і тістечка, випечені німецькими пекарями. Солдати штурмом захоплювали кабаки з винними погребами, вже не звертаючи уваги на національність власника. Перед же вела лейб-гвардія — військова еліта Російської імперії, яка того дня рушила скидати з престолу імператора Пєтра ІІІ, уродженого Карла Петера Ульріха, принца Голштейн-Ґотторпського, онука Пєтра І за жіночою лінією.
Дружина ненависного голштинця, велика княгиня Єкатєріна Алєксєєвна, уроджена Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербстська, німкеня, того дня зажила слави питомо російської царівни. Вона смиренно вітала національно збуджене юрбище з балкона Зимового палацу. А відтак, спустившись на грішну землю, колись фінську й шведську, а тепер справіку російську, закликала хмільних співвітчизників у похід на Петергоф, де перебував її вінценосний чоловік. У дусі найкращих театральних вистав того часу велика княгиня, сидячи на білій кобилиці, вихопила шаблю з піхов. Та от біда: на ефесі не було темляка, передбаченого статутом. Гвардійці затамували подих, ладні видихнути гучною згадкою нечестивої матері. Священнодійство зависло на межі перетворення на фарс. Але закони театрального жанру невблаганні: герой-рятівник мусить явитися потрібної миті.
Читайте також: Симулякр конфедерації
І він явився. Молодий красень-кінногвардієць на баскому коні під’їхав до зніяковілої героїні. Поки темляк із його палаша перев’язували до ефеса її шаблі, їхні коні загралися. Він даремно пришпорював свого огира, щоб повернутися в стрій, на своє місце. Вона ж мовила: «Гаразд, молодий чоловіче, їдьмо разом. Мабуть, доля вирішила, щоб ваш жеребець не відходив від моєї кобили». І вони поїхали. Вона — майбутня самодержиця всеросійська, він — вахмістр лейб-гвардії Ґріґорій Потьомкін, майбутній князь Таврійський. Представниця другорядної німецької династії, занесена випадком до Росії, і представник третьорядного білорусько-польського смоленського роду стрілися в імперському Петербурзі для того, щоб стати героями російського національного епосу.
Дафніси і Хлоя
Петербурзький монарший двір дивно поєднував російську неоковирну «простоту» із західноєвропейською вишуканістю куртуазного поводження. Імператриця Єлізавєта Пєтровна, яка померла за півроку перед тим, дбала про моральні чесноти своїх придворних: ставила ослушниць на горох, зрізала їм волосся. Однак сама вдавалася до розпусти, про що челядь не барилася з розголосом, приправленим мстивими смішками. Палацова архітектура стилю рококо ніби сприяла бучному цвітінню придворного лібертинажу, часто під спів венеційських кастрованих співців про чисте 
кохання Дафніса і Хлої, незайманого пастушка зі цнотливою пастушкою. Різноманітні кімнатки, дотичні до великих анфіладних залів, ніби закликали до потаємного усамітнення випадково закоханих. Приводні ремені великої політики з парадних залів вели до тих кімнат. Подейкували, що імператриця Єлізавєта, з’ясувавши нездатність племінника-спадкоємця продовжити імператорський рід, власноруч заштовхнула його дружину до такої кімнати, де на неї чекав граф Сєрґєй Салтиков, а сама ж чатувала біля дверей. Можливо, від того й народився спадкоємець — великий князь Павєл Пєтровіч. Хай там як, а пряма лінія Романових обірвалася зі смертю Єлізавєти. На зміну їй прийшла династія з умовною назвою Гольштейн-Ґотторп-Романови.
Читайте також: Чого навчила Путіна Єкатєріна ІІ
Піврічне правління умовного зачинателя нової династії загадково урвалося за кілька днів по тому, як Єкатєріна розмахувала шаблею з темляком Потьомкіна. Втім, її серце тоді міцно тримав у своїх руках капітан лейб-гвардії Ґріґорій Орлов, від якого вона щойно народила сина. Брат Ґріґорія Алєксєй Орлов очолив конвой, що стеріг заарештованого імператора. У тому конвої був і Потьомкін (знак високої довіри). За однією з багатьох версій, Пьотр ІІІ помирав так: Алєксєй Орлов і Ґріґорій Тєплов (йому протегував гетьман Кирило Розумовський) за спільним обідом піднесли йому чарку горілки з отрутою, той випив — дарма. Присилували випити другу — він відмовився. Алєксєй Орлов почав його душити, той пручався й горлав, благаючи про допомогу. На крик прибігли два офіцери, що стояли на караулі, один із них Потьомкін. Спільними зусиллями вони здавили шию імператора серветкою, а Алєксєй Орлов двома колінами наліг бідолашному на груди…
Посвячені в таємницю смерті Пєтра ІІІ склали найближче оточення Єкатєріни ІІ. Її ж ліжко безроздільно належало Ґріґорію Орлову, фактичному лідерові лейб-гвардії, а отже, і всієї армії. Російський героїчний епос називає цих людей поважними евфемізмами: «близкие друзья», «сотрудники», «единомышленники». Однак Потьомкін, мабуть, перший із того вузького кола пізнав ціну такої дружби. У нього, 22-річного юнака, який поставив життя на карту і виграв, голова йшла обертом від стрімкого злету кар’єри: камер-юнкер двору, підпоручик лейб-гвардії, заступник обер-прокурора Синоду, 400 душ кріпаків і 10 тис. руб. винагороди за участь у перевороті. Зарозумілий молодик насмілився покласти око на вдову-імператрицю, старшу за нього на 10 років. І зостався без ока. Подейкували, що то брати Орлови несамовито відлупцювали його киями. Понівечений Потьомкін на півтора року зник із придворного життя.
Та й Єкатеріна, дарма що імператриця, мусила терпіти побої й матюччя свого морганатичного чоловіка. Експансивний Ґріґорій Орлов не оминув своєю чоловічою увагою жодної фрейліни. «Імператриці не кохають», — розповідала її покійна Єлізавєта про хитрощі виживання в царстві оманливого лібертинажу. Молода імператриця вчилася маніпулювати людьми і не мала іншого вибору, як починати з тих, хто нещадно маніпулював нею. Політику тогочасного Петербурга визначало протистояння двох придворних угруповань. Перше очолював Нікіта Панін, керівник Колегії іноземних справ Російської імперії, лідер старої знаті, що прагнула обмеження самодержавства законами й правління Єкатєріни лише до повноліття її сина Павла. Очільником другого був Ґріґорій Орлов, підтримуваний гвардією, нетерплячим молодим дворянством, яке жадало перемог, чинів, помість, розгульних святкувань державним коштом і звільнення від обов’язкової служби, себто «вольності». Щоб уникнути чіпких рук першої «партії», Єкатєріна цілком віддала себе другій. Виснажуючи порожню, але, на диво, завжди швидко наповнювану скарбницю своєї велетенської держави, вона щедро платила тим, хто виніс її на престол. І мусила розплачуватися собою, шукати нових фаворитів, присипляючи пильність братів Орлових — «чудовиськ», за свідченням сучасників.
Читайте також: Першопроходець Чорноморії
Здобувши владу незаконним способом, Єкатєріна до скону не мала спокою через самозванців. Близько 40 різноманітних «Пєтров ІІІ» являлося по різних закутках її розлогої імперії — удвічі більше за кількість усіх її коханців. А найбільшу небезпеку вчинив донський козак Ємельян Пуґачов, який у самий розпал виснажливої війни з Османською імперією оголосив себе «Пєтром Фьодоровічєм» і збунтував ціле Поволжя з Приураллям. Близько 200 тис. козаків і селян мали збройні сутички з урядовими військами впродовж її правління. Вона прагнула точки опори, що вперто вислизала з-під її вінценосних ніг. Однак неправедна смерть справжнього Пєтра ІІІ перетворила Єкатєріну на заручницю тих, хто володів її таємницею. Тож і скалічений Орловими Потьомкін був приречений на невідворотну «дружбу» імператриці.
Одноокий фаворит
Спосіб, яким Єкатєріна повернула Потьомкіна до свого двору, добре посвідчує стиль життя столичних достойників її часу. Проїжджаючи в кареті повз його будинок, вона ніби мимохіть мовила Ґріґорію Орлову, що хоче дізнатися, як поживає їхній давній друзяка. Орлов пішов засвідчити йому своє шанування. Дізнавшись про його наближення, Потьомкін, мов вдарений електрострумом у лабораторії Міхаіла Ломоносова, підскочив і втік городами до свого сусіда, полкового священика. Для більшої результативності на другий візит Ґріґорій Орлов запросив брата Алєксєя. Вони зненацька з’явилися в його домі, зайшовши з різних дверей. Ґріґорій мовив ошелешеному Потьомкіну: «Тезко, государиня наказала мені твоє око подивитися!». Потьомкін знову намірився втекти, але Алєксєй, «маючи від природи силу надзвичайну, зайшов іззаду […] й обхопив його впоперек».
Російський історик Ольґа Єлісєєва, чиї цитати свідчень ми щойно навели, попри очевидне, стверджує про «доброзичливі» взаємини Потьомкіна з Орловими, мовляв, «їхня грубувата допомога виявилася доречною». Однак і побіжного погляду на ситуацію, у якій один Ґрігорій казав про «твоє око подивитися», а інший намагався втекти, достатньо, щоб переконатися в зухвалому цинізмі першого й тваринному переляку другого. Тож є більше резонів погодитися із сином Єкатєріни Павлом, який говорив про свою матір як про чудовисько, а його старший сучасник Міхаіл Щєрбатов стверджував про «пошкодження моралі в Росії». Брутальні бійки, брудна розпуста, зневіра кожного в кожному, цинізм, пишномовне просторікування про дбайливий розум і справедливість просвітницької монархині та її прямо протилежні вчинки — неспростовні прикмети «золотого віку Єкатєріни». Причому цей стиль поведінки давався взнаки не лише на слизьких паркетах поважних палаців, а й у менш поважній імператорській Академії наук (ну хто такий науковець проти можновладця?). Академік Міхаіл Ломоносов приходив на академічні дебати з палицею, якою погрожував розтрощити голови «ненависній німчурі», що отаборилася в російській науці. Академік Ґерард Фрідріх Міллер, німець, затятий «друг» Ломоносова, теж не залишав без ефектного розмахування палицю задля зміцнення переконливості своєї аргументації. Механічне поєднання різнорідних, погано притертих і нерівномірно змащених «деталей» в імперській машині спричиняло їх неймовірний скрегіт і швидку корозію, отже, і потребу постійної заміни.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
Виходець зі смоленської шляхти Гриць Потьомкін (так його називали в дитячі роки, на білоруський кшталт), імовірно, мав якесь, хай і тьмяне, уявлення про панський гонор, що спонукає ставитися до підвладних людей усе ж таки як до людей. Його юнацький ентузіазм, що надихав на служіння ідеалізованій монархії, з часом був конвертований у дивну суміш цинізму, іронії, страху, нахабства, мстивості й доброти за розрахунком, а потреба невпинного самоствердження на слабких часом переходила межі розумного.
Отже, Єкатєріна хотіла бачити Потьомкіна біля себе як противагу Орловим. Це усвідомлювали й Орлови, коли хапали його «впоперек», однак тішилися його безсилістю. Єкатєріна поступово збільшувала його силу, та й він намагався нарощувати власний вплив. Потьомкін спробував здобути прихильність українського гетьмана Кирила Розумовського й посватав його доньку Єлизавету. Однак і гетьман мав свого затятого «друга» — Ґріґорія Тєплова, теж одного з учасників убивства Пєтра ІІІ. Обласканий благодіяннями гетьмана і вивищений завдяки йому, Тєплов — і це був шок для Кирила Олександровича — тривалий час таємно готував й зненацька подав імператриці обґрунтування доцільності знищення Української Гетьманщини в 1764 році. Тож Потьомкін облишив сватання й відсторонився від Розумовських.
Самоствердження на слабких
Україна була слабкою і тому вельми привабливою для самоствердження російських вельмож, побитих у нещадній придворній боротьбі. Після ліквідації Гетьманщини Єкатєріна з подачі Тєплова для управління Лівобережною Україною створила другу Малоросійську колегію і призначила її президентом графа Алєксандра Румянцева, заплямованого ревним служінням покійному Пєтру ІІІ. Тим часом почалася російсько-турецька війна 1768–1774 років, що стала трампліном для багатьох нових кар’єристів. Ґріґорій Потьомкін, щойно діставши придворний чин камергера, поїхав на війну «волонтером». Однак незабаром йому, колишньому підпоручикові лейб-гвардії, який не відзначився в жодній битві, Єкатєріна надала чин генерал-майора, рівнозначний цивільному, камергерському. Генерал-аншеф Румянцев, головнокомандувач із 1769 року, отримав від неї настанову про бережне поводження з Потьомкіним, тож і збагнув, що з його допомогою можна виправити своє становище при дворі.
Участь майора Потьомкіна в бойових діях хоч і мала пристойний вигляд, однак без видатних прикмет. «У Потьомкіна ніколи ні в чому порядку не було, а граф Румянцев вельми поважав його за зв’язки при дворі», — свідчив князь Юрій Долгоруков. Тим часом імператриця, скориставшись провалом Ґріґорія Орлова на переговорах у Фокшанах, замінила ненависного фаворита на караульного офіцера Алєксандра Васільчікова. Однієї ночі остогидлий Орлов, Ґрі-Ґрі, як вона його називала (французькою gris — сірий), намагався вдертися до її покоїв, однак його не пустив караул, поставлений Васільчиковим. А на зміну Васільчікову прийшов Потьомкін. Його активно підштовхував до ліжка цариці Румянцев, який блокувався з братами Паніними для боротьби з Орловими. Припускають, що на початку 1775 року Єкатєріна і Ґріґорій таємно вінчалися. Вона вводить його до складу Державної ради, надає чин генерал-аншефа, призначає на посади віце-президента Військової колегії й шефа всієї легкої кавалерії та козацьких військ Російської імперії, генерал-губернатора Новоросійської імперії, народжує від нього доньку. І це не завадило їй накидати око на чергових фаворитів.
Мерехтіння сумної перспективи повторити долю Орлова й Васільчикова спонукало Потьомкіна до бурхливої діяльності. Чим же він міг відзначитися? Війна скінчилася, граф Алєксандр Румянцев здобув титул Задунайського, князь Васілій Долґоруков — Кримського, а Ґріґорій Потьомкін — лише непевний доступ до ліжка Єкатєріни. Тож він і обрав собі першу велику, але легку та зручну мішень: Запорозьку Січ.
З 1772 року Потьомкін час від часу люб’язно листувався з останнім кошовим отаманом Петром Калнишевським. Той прийняв його в козаки Кущівського куреня, надіслав йому в дарунок коня «для козакування годного». Здавалося, ніщо не віщувало розлад цих не надто близьких, але цілком рівних стосунків. І от на початку 1775-го Потьомкін, як новоросійський губернатор, раптом забив на сполох, мовляв, запорожці б’ють і грабують мешканців Новоросійської імперії, а їхній кошовий напередодні війни мало не вчинив державної зради. Поземельна боротьба запорожців із 
поміщиками Новоросійської губернії тоді й справді загострилася, однак не перейшла меж можливого мирного врегулювання. А щодо «зради» Калнишевського Потьомкін мав лише одне непевне свідоцтво, отримане від Румянцева, — донос запорозького полкового старшини Павла Савицького, написаний ще 1767 року.
Читайте також: Іронія долі Петара Текелії
У січні 1775 року Єкатєріна приїхала до Москви народжувати дитину від Потьомкіна й святкувати переможне закінчення війни з Туреччиною. Туди ж перекочував із Петербурга весь столичний бомонд. Тоді до Москви прибула остання запорозька депутація: Сидір Білий, Логвин Мошенський та Антін Головатий. На урядовий запит вони привезли документи на посвідчення права володіння займаних ними земель. Царедворці, як і раніше, спроквола вислуховували клопотання запорожців та обіцяли доповісти про них імператриці. Однак раптом усі двері перед ними зачинилися, окрім одних — у будинку Потьомкіна, де, як звітували на Січ депутати, було повно скаржників на Запорожжя, «не продути так густо». Потьомкін, дарма що отримав добрий подарунок і приятельського листа від Калнишевського, «надміру лякає нас за все […], такий сердитий, що й вимовити не можна». То ошелешив січовиків гнівом цариці, вдавано супив брови, грайливо говорив серйозні речі, бентежачи співрозмовників раптовими переходами від пустотливих веселощів до суворих погроз. «І за це у Потьомкіна пили ми кріпкий пунш», — дивно підсумували закінчення цієї розмови депутати.
У березні 1775 року Потьомкін ще не був упевненим у своїх силах. Він стежив за реакцією козацьких депутатів на погрози й таким чином розмірковував щодо Січі. Зустрічі запорозьких депутатів із ним тривали. Він сипав дотепами й грайливо вдавав із себе козака Кущівського куреня Грицька Нечосу, змагаючись із запорожцями у влучності висловлювань. Депутати передали йому листа від Калнишевського, надісланого із Січі 24 січня, теж писаного з гумором. Читав його Ґріґорій Алєксандровіч «із великою для себе приємністю, тож і говорив нам: […] і я, мовляв, таке […] напишу в Кіш, що не прочитають». «У війську нашому не без грамотних», — жартома відповідали депутати. Він же, теж ніби жартуючи, раптом повідомив, що передав привезені ними документи «розумним людям для любопитства». І, як свідчив Антін Головатий, «так позирнув на мене […], що я на обличчі його ясно прочитав мій маршрут до Сибіру».
27 квітня на засіданні Державної ради слухали реляцію Румянцева про «бешкети» запорожців та ухвалили викликати Калнишевського до Москви для підтвердження або спростування звинувачень. А через три дні Потьомкін уперше «активним чином» виступив на засіданні Ради з вимогою застосування військ для ліквідації Січі. До цього скептично поставився Нікіта Панін, вимагаючи експертизи документів про земельні володіння запорожців. Потьомкін виступив у ролі обвинувача Запорожжя, Панін — його адвоката, а Єкатєріна — судді, що визначає переконливість аргументів тієї та іншої сторони. До захисту Січі схилявся й Орлов, роздратований зухвальством свого одноокого конкурента, однак тепер майже безсилий. Останнє слово в цій суперечці мав сказати історик Ґерард Фрідріх Міллер, якому ще на початку того року доручили готувати докладну «виписку» з московських архівів про юридичні підстави існування Війська Запорозького та землі, отримані ним від польських і російських монархів. Запорозькі депутати надали йому копію універсалу Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 року. Міллер без особливого клопоту довів, що це фальсифікат, а також з’ясував, що не існує жодних актів, ані польських, ані російських, про надання Війську Запорозькому землі під оселення. І це була правда, адже запорожці заселяли степ і формували своє військо, не питаючи чиєїсь згоди. Але в 1775-му питання стояло так: є документ — є Військо Запорозьке, немає документа — немає й Січі. 10 травня Паніну зачитали висновок Міллера. Але справа вже була вирішена: 7 травня Державна рада постановила ліквідувати Військо Запорозьке.
Ліквідація Запорозької Січі 4 травня 1775 року стала першою великою особистою перемогою Ґріґорія Потьомкіна. Тепер він не лише стрімко посунув кордони Новоросійської губернії на південь унаслідок поглинання Запорожжя, а й спромігся потіснити Паніна та відлучити від «південних справ» свого колишнього союзника Румянцева. І Єкатєріна не надто раділа цьому, дбаючи про те, щоб Потьомкін не перетворився на нового Ґріґорія Орлова. Тож і обзавелася новим фаворитом Пєтром Завадовскім, якого підтримали і ображений Румянцев, і налаштовані на реванш брати Орлови. Кожен наступний фаворит імператриці все більше віддаляв Потьомкіна від столиці. Єкатєріна досягала свого: маніпуляції тими, хто раніше поводився з нею як зі своєю маріонеткою. А Потьомкін, осівши в Кременчуці, центрі тодішньої Новоросійської губернії, усвідомив, що не має права на зупинку, рівнозначну політичній смерті. Він авантюрно поводився в залежному від Росії Кримському ханстві, балансуючи на межі великого міжнародного скандалу, збурив потужне повстання проти російського ставленика Шагін Ґірея, втім, врешті-решт домігся ліквідації ханства й приєднання Криму до Росії в 1783 році, знову ж таки наразившись на протидію Паніна й холодне розмірковування Єкатєріни.
Англійський історик Ізабель де Мадар’яґа відзначила поведінку Потьомкіна, зумовлену «ненадійністю його становища»: він жадібно накопичував багатства й намагався ствердитися на землях, які ще не були під твердою залежністю від Росії. То він претендував на герцогство Курляндське, то на корону Речі Посполитої, князівства Волоське й Молдавське. І завжди в таких випадках Єкатєріна казала йому своє дратівливе «ні», хоч і огорнуте у форму дружнього послання коханій людині. Не вельми охоче дозволила вона йому за рік до смерті додати до своїх регалій титул «гетьман козацьких військ». Він поспішно підписував накази про будівництво нових міст і часто, почавши, полишав. У його канцелярії панував безлад, у палаці — кричуща неохайність і бруд. Іноземці з подивом описували, як на розкішних банкетах всесильного «князя Таврійського» подавали немиті тарілки, ножі й виделки. А сам князь і кавалер багатьох орденів то кілька днів лежав бездіяльний у брудному ліжку й драному халаті, то раптом, мов із ланцюга зірвавшись, виявляв скажену активність, начепивши сяючого золотом мундира.
Російський національний епос спокійно включив у себе всі ці незугарні факти, підсумувавши прикінцевим висновком: «Ну и что, зато Крым наш». Поет Алєксандр Пушкін, співець російської величі, із задоволенням колекціонував анекдоти про Потьомкіна. Серед них був такий: під час Очаківського походу «світлійший князь» зажадав утіхи від якоїсь графині, у розпал кохання смикнув за шнур, прикріплений до дзвінка. Це було сигналом для гарматного салюту. Чоловік графині, «людина прониклива й аморальна», дізнавшись про причину пальби, зі сміхом вигукнув: «Отаке кукуріку!». Втім, Пушкін закінчив своє життя в чині камер-юнкера, з якого в Потьомкіна все тільки починалося.