Історія

  ▪   Станіслав Кульчицький

Симулякр конфедерації

Сталінська конституційна реформа 1944-го та її наслідки для України
Матеріал друкованого видання
№ 46 (574)
від 14 листопада

В імперській Росії, яка існувала під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік, форма і суть Основного закону мусили бути протилежними. Найдемократичніша у світі Конституція СРСР 1936 року стала прикриттям «Великого терору». Здійснена у 1944-му її реформа перетворила «непорушний союз вільних республік» (як співалося в державному гімні) мало не на конфедерацію. Знаменно, що в епіцентрі реформи опинилася Україна. Погляньмо, якими виявилися реальні наслідки цього сталінського симулякру.

 

Суть реформи.


28 січня 1944 року газета «Правда» повідомила, що відбувся черговий пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і затвердив пропозиції Раднаркому СРСР «Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин». «Черговим» було названо перший за роки війни пленум ЦК, а його порядок денний здався радянським громадянам неймовірним, хоча суті пропозицій голови Раднаркому Іосіфа Сталіна газета не розкрила.


Після схвалення чекістами запропонованих законопроектів їх передали на розгляд Верховної Ради СРСР. 30 січня парламент затвердив обидва закони конституційного значення: «Про утворення військових формувань союзних республік та перетворення у зв’язку із цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський» і «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський». ВР внесла дві додаткові статті до Конституції СРСР. У ст. 18-а проголошувалося: «Кожна союзна республіка має право вступати у прямі зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними і консульськими представництвами». Ст. 18-б стверджувала: «Кожна союзна республіка має свої збройні формування».

 

Читайте також: Театр маріонеток і вислуга років


За 20 років до цієї реформи на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік Сталін розкритикував українських представників Християна Раковського і Миколу Скрипника, які прагнули зберегти під час утворення СРСР республіканські наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі. Звинувачуючи їх у намаганні підірвати Радянський Союз, він заявив: «Ми створюємо не конфедерацію, а федерацію республік — одну союзну державу, яка об’єднує військові, закордонні, зовнішньоторговельні та інші справи». Аж раптом генсек виявив намір започаткувати для 16 союзних республік самостійні наркомати закордонних справ і в умовах війни децентралізувати Наркомат оборони СРСР.


Ці революційні новації викликали шок і за кордоном, і всередині країни. Посол США в СРСР Аверелл Гарріман доповідав президентові Франкліну Рузвельту: «Насправді дивно, що оборона і закордонні справи обрані для здійснення децентралізації, тоді як, на наш погляд, саме завдяки цим двом функціям центр зберігає свою владу». Чекісти, які моніторили настрої в Українській повстанській армії, повідомляли в ЦК КП(б)У: «З проникненням чуток про розширення прав союзних республік (а чутки поширюються швидко), особливо про наркомати заксправ і НКО, з’явився серед повстанців розбрід, особливо серед рядовиків. Дехто питав, за яку ж таку самостійну Україну ми маємо боротися?».

 

Фейкові міністри. Дмитро Мануїльський очолював МЗС УРСР, а Василь Герасименнко — Міністерство оборони. Попри гучні посади політична вага цих фігур була суто символічною


Пов’язані з конституційною реформою зовнішньополітичні розрахунки Сталіна стали зрозумілими тільки через півроку, на міжнародній конференції в передмісті Вашингтона Думбартон-Оксі.


Зовнішньополітичні розрахунки Іосіфа Сталіна


Силоміць заштовхнутий в антигітлерівську коаліцію вторгненням нацистської Німеччини, радянський диктатор мусив пристосовуватися до принципів, сповідуваних несподіваними союзниками. У серпні 1941 року Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль виклали своє бачення світоустрою в документі, названому Атлантичною хартією. Йшлося про незастосування сили в міжнародних відносинах, недоторканність кордонів наявних держав, міждержавну економічну співпрацю на рівноправних засадах і створення системи загальної безпеки. Через кілька тижнів до Хартії приєднався Радянський Союз. 1 січня 1942 року представники 26 країн зобов’язалися у Вашингтоні довести війну до переможного кінця й утвердити у повоєнному світі принципи Хартії. Під цим історичним документом стояв підпис: Об’єднані Нації.


Передбачену Атлантичною хартією систему загальної безпеки вперше обговорили в загальних рисах на Тегеранській конференції керівників трьох держав: США, Великої Британії та СРСР (28 листопада — 1 грудня 1943 року). Сторони дійшли висновку про необхідність створення світової Організації Об’єднаних Націй і забезпечення в ній керівної ролі чотирьох держав: США, Великої Британії, Радянського Союзу та Китаю. Питання про те, як забезпечити їхню керівну роль, зависло в повітрі.

 

Читайте також: Ядерна зброя в руках російських вождів


У серпні — вересні 1944 року представники трьох країн, які брали участь у Тегеранській конференції, зібралися в Думбартон-Оксі, щоб розробити статут майбутньої Організації Об’єднаних Націй. Однак вони не дійшли згоди щодо двох головних позицій: процедури голосування п’яти постійних членів Ради Безпеки (до чотирьох названих вище була долучена Франція) і складу учасників установчої конференції ООН.


Згідно зі статутом тільки Рада Безпеки могла приймати рішення про запобігання агресії або про її ліквідацію, зокрема з використанням збройної сили. Усі три сторони погоджувалися застосувати для постійних членів Ради Безпеки принцип одноголосності у їх ухваленні. Американці й англійці наполягали: якщо предмет суперечки безпосередньо зачіпає інтереси одного або кількох постійних членів, останні мусять утримуватися від голосування. Тим часом радянські представники вимагали надати право вето постійним членам Ради в усіх випадках.
Під час розгляду питання про членів — засновників ООН голова радянської делегації Андрєй Ґромико запропонував включити до їх складу не тільки Радянський Союз, а всі 16 союзних республік. Ось коли проявилася мета конституційної реформи в СРСР. Коли Рузвельту повідомили таку новину, він спочатку порадив своїй делегації наполягти на включенні до складу членів-засновників усі 48 штатів США, але потім обмежився особистим посланням до Сталіна з проханням не порушувати питання про членство союзних республік у міжнародній організації. Сталін, однак, відповів: «Після відомих конституційних перетворень у нашій країні на початку року уряди союзних республік насторожено стежать за тим, як поставляться союзні держави до гарантованого в радянській Конституції розширення їхніх прав у сфері міжнародних відносин». Однак у цьому самому посланні він зробив поступку, обмежившись двома республіками: Україною та Білоруссю.


На Ялтинській конференції керівників трьох союзних держав (4–11 лютого 1945 року) Сталін «дотиснув» Рузвельта й Черчилля, змусивши їх погодитися з набуттям Радянським Союзом трьох голосів у Генеральній Асамблеї ООН (враховуючи голоси України та Білорусії) і з правом вето для постійних членів Ради Безпеки в усіх випадках. 26 червня 1945-го СРСР, УРСР і БРСР було запрошено для підписання Статуту ООН, а 24 жовтня на конференції в Сан-Франциско документ було ратифіковано.

 

Внутрішньополітичні цілі конституційної реформи


З приходом Сталіна до одноосібної влади наприкінці 1920-х репресивний характер радянського режиму різко посилився. З політичного лексикону стали випадати згадки про національну державність союзних республік. Однак після вторгнення нацистів у Кремлі знову почали виявляти підкреслену увагу до національних прагнень неросійських народів. Коли Червона армія залишила Україну, у радянському тилу були відтворені вищі ланки національної державності, а в її щаблі «вмонтовані» провідні представники української творчої еліти. За підказкою Олександра Довженка Нікіта Хрущов звернувся до Сталіна з пропозицією заснувати військовий орден на честь українського історичного діяча, і в жовтні 1943-го в Чер­воній армії з’явився орден Богдана Хмельницького, яким нагороджували військовослужбовців із вищого командного складу та партизанів. Коли Червона армія роз­горнула наступ на Україну, чотири фронти на території республіки дістали назву українських.

 

Читайте також: «За право зватися нацією»


Конституційна реформа в її внутрішньополітичних аспектах теж продемонструвала особливу увагу Кремля до національних прагнень українців і білорусів, які мали істотну частку в складі Червоної армії. Тим більше що напередодні вторгнення до Центрально-Східної Європи Сталін почав розігрувати панславістську карту царських часів. Проте доля створених в Україні наркоматів закордонних справ та оборони виразно свідчила про розрив між дійсністю та деклараціями в сталінській національній політиці.


Наркомат закордонних справ УРСР був заснований у березні 1944 року. Наркомом призначили українського драматурга Олександра Корнійчука. На той час він уже рік працював заступником наркома закордонних справ СРСР у справах слов’янських країн. Обійнявши посаду, Корнійчук почав домагатися встановлення дипломатичних відносин України з Великою Британією, США та сусідніми державами. Така активність призвела до його швидкого звільнення. Наркомом і водночас членом політбюро ЦК КП(б)У та заступником голови Раднаркому УРСР став відряджений із Москви випробуваний партійний функціонер Дмитро Мануїльський. На початку 1920-х він працював в Україні. Під час дискусій, пов’язаних з утворенням СРСР, Сталін характеризував його як «липового українця». У спогадах «Бесіди зі Сталіним» югославський політичний діяч Милован Джилас відгукувався про Мануїльського як про «балакуна, жвавого дідуся, міністра без міністерства», який «марнословив певний час в Об’єднаних Націях». Така оцінка відповідає дійсності лише частково. Саме Мануїльський, а не хтось інший спрямовував роботу радянських дипломатів в ООН, але завдяки власній політичній вазі у всесоюзному масштабі, зовсім не пов’язаній із посадою наркома закордонних справ УРСР. Український наркомат він перетворив на допоміжний філіал загальносоюзного без права представництва в інших державах, але з Постійним представництвом в апараті ООН.


Хоча конституційна реформа передбачала створення наркомату оборони в кожній союзній республіці, він виник у березні 1944 року тільки в Україні. Наркомом і водночас командувачем Київського військового округу було призначено генерал-лейтенанта Василя Герасименка.
Як і Корнійчук, він узявся розбудовувати реальний наркомат із підпорядкуванням йому всіх військових округів, розташованих на території України. Це, як згадував Нікіта Хрущов, мало не коштувало йому життя. У жовтні 1945-го Герасименка перевели на посаду заступника командувача Прибалтійського військового округу, відповідального за окружні вищі навчальні заклади. Іншого українського наркома оборони не призначили. Наркомат із такою назвою, представлений лише своєю канцелярією, проіснував до весни 1946‑го. Президія Верховної Ради УРСР потурбувалася передати справи канцелярії в архів і перейменувати його у Військове міністерство, а в квітні 1953-го — у Міністерство оборони. Проте за цими новими назвами не було жодного структурного підрозділу. Ніким не скасована, назва проіснувала аж до ухвалення Конституції УРСР 1977 року.

 

Післямова


Конституційна реформа 1944-го послужила поштовхом для заснування Постійного представництва УРСР в Організації Об’єднаних Націй. Додатковий голос у Генеральній Асамблеї ООН був необхідний Кремлю. У зв’язку з функціонуванням Постійного представництва виникла потреба в Міністерстві закордонних справ УРСР. Незважаючи на урізаний характер повноважень, воно стало основою для розбудови реальної міністерської структури після здобуття Україною незалежності в 1991-му.

 

Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР


Україна та Білорусь найбільше постраждали під час радянсько-німецької війни 1941–1945 років, і вони ж зробили вагомий внесок у спільну перемогу Об’єднаних Націй. Це розумів Сталін, коли порушував перед союзниками питання про їх допуск до складу членів — засновників ООН. Це розуміли й західні союзники. Вони пішли на те, щоб у складі незалежних держав, які утворювали згадану міжнародну організацію, опинилися дві республіки, які за всіх умов не можна було вважати незалежними. Маємо пишатися тим, що радянська Україна стала членом — засновником ООН.


Зацікавлені в тому, щоб Радянський Союз після перемоги над гітлерівською Німеччиною розпочав війну із самурайською Японією, США та Велика Британія зробили Сталіну дві істотні поступки. До них не можна зарахувати згоду визнати Україну та Білорусію членами — засновниками ООН. Перша поступка стосувалася прогнозованої появи в повоєнному світі так званої ялтинської Європи, тобто групи держав Центрально-Східної Європи, що, визволені з-під нацистського ярма, були змушені увійти до складу радянської імперії. Друга полягала в згоді західних партнерів СРСР по антигітлерівській коаліції застосовувати право вето для постійних членів Ради Безпеки на всі її рішення. Це позбавило міжнародний орган боротьби з агресією сили в тих випадках, коли агресором виступав Радянський Союз. Намагання народів Центрально-Східної Європи вийти з радянської імперії лишалися безрезультатними і в сталінські, і в післясталінські часи. Домінування Кремля в регіоні було навіть теоретично обґрунтоване («доктрина Брєжнєва»). Країни регіону здобули свободу лише після того, як Союз став розпадатися під впливом внутрішніх процесів.


Національні республіки Радянського Союзу, так само як країни «ялтинської Європи», не позбулися загрози агресії з боку Російської Федерації, яка успадкувала право вето в Раді Безпеки ООН. У випадку з Україною ця загроза 2014 року перейшла з теоретичної в практичну площину. Розпад колоніальної системи, Югославії та Радянського Союзу не супроводжувався примусовим перекроюванням міжнародно визнаних кордонів державою-агресором. Поглинувши Крим, путінська Росія вперше переступила поріг, позначений Атлантичною хартією 1941 року. Доки Рада Безпеки ООН залишається безсилою в усіх випадках, коли агресором виступає Росія, у сусідніх із нею країнах буде тільки один можливий засіб гарантування власного суверенітету — членство в Північноатлантичному пакті.