Історія

  ▪   Ігор Лосєв

Чого навчила Путіна Єкатєріна ІІ

Російські методики захоплення Криму: чого Путін навчився в Єкатєріни ІІ
Матеріал друкованого видання
№ 45 (573)
від 8 листопада

Політика Кремля вже багато століть не зазнає суттєвих, фундаментальних змін. Щось змінюється в деталях, бо ж треба зважати на «дух часу», проте мейнстрим той самий. І справді, навіщо відмовлятися від сценаріїв, що постійно (за поодинокими винятками) забезпечують успіх? Хоча, здавалося б, за ці віки світове співтовариство й особливо сусіди Росії мали б добре вивчити й збагнути всі ті схеми, що повторюються без особливих вигадок.


Звісно, можна навести десятки прикладів тих імперських способів дії, але достатньо подивитися на архетип російського загарбництва на досвіді історії підкорення Криму. Що стосується останнього поневолення півострова 2014 року, то тут немає нічого дивного, тим паче нового, хіба що тільки для української «еліти», яка аж дотепер не втомлюється проголошувати: «Ніхто не міг подумати!», поширюючи власну розумову обмеженість, геополітичне та історичне невігластво на всіх громадян України. Подумати міг кожний, хто здатний думати, і не лише про власні гроші та посади…


На жаль, світова громадськість також страждає на дивовижну амнезію щодо міжнародної політики Росії, демонструючи чи то наївність, чи то цинізм провідних планетарних гравців. Утім, вона страждала на неї й раніше… На початку 1867 року (вже після Кримської війни, що зупинила нестримний російський наступ на Східну Європу та Близький Схід) Карл Маркс виступив на польському мітингу в Лондоні. Він поцікавився в емігрантів: «Я питаю вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні. Тільки розумове засліплення панівних класів Європи сягнуло межі. Насамперед, за зізнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її прийоми мінялися, але дороговказ цієї політики — світове панування — залишається незмінним».

 

Читайте також: «За право зватися нацією»


2014 року в Криму Росія діяла схожим чином, як і під час перших атак на півострів у XVIII столітті. Воєнні вторгнення тоді поєднувалися з глибоким конспіративним проникненням у керівні структури Кримського ханату, з формуванням там проросійських кіл, із банальним підкупом татарської верхівки, тим більше що людського матеріалу, який на такий підкуп піддавався, теж не бракувало. Росіяни правильно розуміють, що в будь-якому народі є нестійкі, підкупні елементи. Треба їх лише знайти й використати. Такі елементи особливо цінні для зовнішнього чинника, якщо входять до складу еліти держави, яка стала об’єктом агресії.


Зберігся цікавий документ, пам’ятка кримськотатарської поезії, яка хоча й описує події, що відбувалися на 200 років раніше від драматичного для Криму XVIIІ століття, але яскраво показує, на кого саме могли спиратися російські завойовники в середовищі місцевої верхівки. Це «Повна грізної догани газель, що послав її хан Газі-Ґірей декотрим своїм везірам, перебуваючи в кріпості Забур»: «Коли вам так гірко на душі, то хіба це диво? Погляньте лишень, до чого ми дійшли! Бо їй-Богу, аж носом вам витікає гірка Забурська вода! Нечестивий ворог чинить шкоду землям ісламського люду, а ви Господа не боїтеся, берете собі хабарі та спокійненько сидите! Ми на бойовому герці, кров проливаємо, кров’ю плачемо, а ви собі любісінько сидите в долині п’яних бенкетів та п’єте насолоду з винової чаші! Коли не буде негайних заходів проти цього лиха, то державі нашій кінець!.. Ох ви, мізерні, що завжди воюєте окремо від батьківщини! Хоч з біди натягніть-но тятиви, пускайте стріли! Надто вже довго був безладдям законний державний лад. То хоч раз покажіть себе добрими правителями, подбайте за нього!». Наприкінці XVIIІ століття Росії вдалося посадити на ханський трон у Бахчисараї свою креатуру — Шагін-Ґірея. То був останній кримський хан, який закінчив історію своєї держави, перегорнув її останню сторінку. Йому цілком можна було адресувати докори Газі-Ґірея.


Ми, звісно, не порівнюватимемо Шагіна з деякими сучасними українськими лідерами донецького походження. Не згадуватимемо й нинішніх кримських політичних люмпенів. Хоча спільного там багато… Шагін-Ґірей став дуже цінним для Петербурга колаборантом на чолі ханату.

Як Петербург використовував Шагін-Ґірея, так і Путін намагався домовитися з лідерами кримських татар, особисто схиляв Мустафу Джемілєва на свій бік. Не вийшло. Кримські татари добре пам’ятають, чим для Шагін-Ґірея закінчилися загравання з Росією


Від керівного київського колаборанта зразка 2010–2014 років Шагін відрізнявся ґрунтовною освітою (вільно володів грецькою та італійською мовами), непогано знав європейськукультуру й наївно вірив, що за допомогою Росії зможе європеїзувати Кримський ханат. Реальність виявилася зовсім іншою.


Це тільки не першому етапі свого плану Єкатєріна ІІ прагнула зробити ханат «незалежною державою», щоб відірвати Крим від Туреччини та ізолювати від можливої підтримки. Однак після російсько-турецької війни 1768–1774-го Кримський ханат як де-факто самостійна (хоча й за постійних адміністративних втручань Петербурга) країна проіснував аж дев’ять років. У 2014-му Автономна Республіка Крим була «незалежною» (від України, але не від Росії, яка повністю її окупувала) лише кілька днів до приєднання до Російської Федерації. Петербург Єкатєріни ІІ поспішав менше…
Після вдалої для Росії війни з Туреччиною вона уклала з переможеною Портою Кучук-Кайнарджийський мирний договір. Там ішлося про те, що Кримський ханат мав перестати бути васальною державою стосовно Стамбула й набути васальної залежності від Російської імперії. Аж до самого приєднання ханату до Росії на правах звичайної губернії в 1783 році Петербург активно втручався в усі справи Криму, нацьковуючи один на одного різних кримських діячів, претендентів на ханський престол, місцевих адміністраторів. Це аж ніяк не сприяло внутрішній стабільності Кримського ханату, постійно провокувало збурення й заколоти. А в 1783-му російська імператриця заявила, що в інтересах забезпечення порядку, спокою та добробуту кримських жителів вона бере Крим до складу своєї імперії. Всупереч Кучук-Кайнарджийському договору 1774 року кримську державу було зліквідовано й перетворено на пересічну російську провінцію. У 2014 році анексію півострова виправдовували необхідністю захистити місцеве населення від «бандерівського терору».

 

Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР


Ще до першої анексії генерал Суворов заходився переселяти з Криму на північне узбережжя Азовського моря кримських християн, переважно греків, нащадків тих, хто збудував Пантикапей, Херсонес, тих, хто прожив на кримській землі понад 2 тис. років. Акція була примусовою, але також під пропагандистським прикриттям — нібито в ім’я порятунку християн від «мусульманського фанатизму», хоча Крим історично вирізнявся релігійною терпимістю й жодних особливих конфліктів між носіями двох світових релігій саме там зафіксовано не було. Для кримських греків депортація стала трагедією. Під час примусового переселення загинуло до половини грецької людності півострова. Цікаво, що ще в 1782 році Єкатєріна ІІ заявила князеві Потьомкіну, що незалежність татар у Криму ненадійна (тепер це називають «держава, що не відбулася») і що «надобно помышлять о присвоении сего полуострова». До Шагін-Ґірея прибув російський генерал Самойлов, який переконував хана в неможливості більше правити таким віроломним народом, як кримці, серед яких він перебуває в постійній небезпеці для свого життя.

 


Потім із ханом почав «працювати» Потьомкін. Після його «обробки» князь повідомляє імператриці, що слід приєднати Крим до Росії, не звертаючи уваги на те, що скажуть інші держави, тим більше що він може бути приєднаний без труднощів. 14 грудня 1782 року Єкатєріна підписала рескрипт, яким оголосила Потьомкіну «свою волю на присвоение крымского полуострова и на присоединение его к Российской Империи» з метою «обратить Крым в замену и вознаграждение восьмилетнего беспокойства». Хана від її імені повідомили, що Росія засмучена його жорстокістю щодо своїх підданих, які перебувають під покровительством імперії. Себто він може бути вільним, його послуги більше не потрібні. Саме так імперія «захищала» посполитих України без утисків з боку українських панів, українських пролетарів УНР і держави Скоропадського від гноблення з боку української бур­жуазії, а нині «братній український народ» від «київської хунти»…


А потім був маніфест Єкатєріни ІІ від 8 квітня 1783 року, де було сказано, що «півостровів Кримський, острів Тамань і вся кубанська земля прийняті під російську державу». Кримська держава припинила своє існування. Почалася підросійська колоніальна історія з геноцидом та етноцидом корінного народу.


Звісно, події 2014-го не є і не можуть бути цілковитою аналогією подій 1774–1783 років, бо, як справедливо зазначав російський дворянин Владімір Ульянов, «будь-яка аналогія кульгає». Але в головному, фундаментальному вони дуже схожі. Як Петербург використовував Шагін-Ґірея, так і Путін намагався домовитися з лідерами кримських татар, особисто схиляв Мустафу Джемілєва на свій бік. Не вийшло. Кримські татари добре пам’ятають, чим для Шагін-Ґірея закінчилися загравання з Росією. Однак як і в 1783-му, так і в 2014-му головну ставку було зроблено на брутальну військову силу, на останній аргумент імперії. Єдина зрозуміла для неї мова.