У Грузії оголошено початок революції. Точніше, про це заявила Ніно Бурджанадзе, яку активно показували телевізійні канали. Вона є однією з найдосвідченіших грузинських політиків, однак її рейтинги знизилися після схвальних відгуків про неї Владіміра Путіна. І ось Бурджанадзе знову в центрі новин.
22 травня відбулися сутички між протестувальниками та поліцією, яка використала травматичну зброю, кийки і сльозогінний газ. Лідери опозиції заявляють, що близько 300 активістів схоплено в різних містах. Усе це схоже – чи мало б бути схоже – на події, з яких почалася цьогорічна «арабська весна». Це навіть може скидатися на початок «революції троянд» 2003 року, коли Бурджанадзе та Саакашвілі були соратниками. Ось тільки тепер у Грузії немає прямого приводу для протестів. Натомість тамтешні події дивним чином збіглися з активізацією протестного руху в Росії і раптовим початком глибокої фінансово-економічної та суспільної кризи в Білорусі.
Опозиція звинувачує Саакашвілі в усіх гріхах. Разом з тим, чимало грузинів підтримують його: було зруйновано мафіозно-кланову структуру, що унеможливлювала будь-який розвиток країни, у Грузію надійшли інвестиції і стали помітними зрушення.
Тож не дивно, що серед протестуючих, за свідченням прихильників Саакашвілі, було чимало колишніх службоців, звільнених за хабарі або й просто за профнепридатність.
Бурджанадзе з’явилася в ефірі громадського телебачення, що вона розцінила як перемогу. Проте на що розраховує опозиція? Її плани нікому не відомі, грузинські аналітики мають сумніви в тому, що взагалі є якісь розраховані програми дій, за винятком хіба що спланованих ззовні. Єдність опозиції значною мірою ілюзорна, сьогодні вона об’єднана виключно бажанням усунути від влади Саакашвілі та його партію «Єдиний національний рух». У нинішніх демонстраціях беруть участь, за різними даними, від 5 тис. до 20 тис. людей, тоді як лідери опозиції розраховували на щонайменше 60 тис. Щоправда, вперше з 2007 року, коли Саакашвілі перехопив ініціативу, оголосив дострокові вибори і впевнено на них переміг, вона все ж таки чогось досягла.
Бурджанадзе налагодила контакти із західними посольствами; окрім того, її явно сприймають як партнера в Москві. Кілька місяців тому вона побувала в Білокам’яній, після чого представники чинної влади і близькі до них мас-медіа стали вважати її провідницею російських інтересів, а тепер заявляють, що вона отримала від Кремля гроші на дестабілізацію ситуації. Сама Бурджанадзе стверджує, що на підтримку Росії розраховувати не збирається.
Щоправда, дві речі є підозрілими. Перша – назва опозиційної акції 25 травня «День гніву», точно як у Росії і, до речі, Україні, що не може не насторожувати. Друга – це негайна реакція МЗС РФ на події в Грузії 22 травня з різкою критикою реакції тамтешньої влади на виступ опозиції (розгін демонстрацій у своїй країні Кремль давно вважає нормальною практикою). Натомість російське зовнішньополітичне відомство обходить мовчанкою ситуацію в (поки що?) васальній Білорусі, незважаючи на те що її президент, схоже, відверто втрачає розуміння ситуації й адекватність поведінки, відтак у в’язниці опиняються його опоненти на президентських виборах (зокрема, Андрій Санніков).
Лукашенка має підстави нервувати – його влада зіштовхнулася з найнещаднішою з усіх можливих криз – тією, що спричинена нездоровою структурою економіки. Країна благополучно пережила світову фінансову кризу (через відрізаність від світових ринків), однак без сторонньої (російської в обмін на подальшу втрату контролю над власною економікою) допомоги не здолає власну.
Однак і сама Росія дедалі менше почувається в безпеці. Росіяни вже не так одностайно підтримують свій правлячий режим, як це видається з Кремля. До того ж там зле пожартувала багаторічна пропаганда ксенофобії і псевдопатріотизму, що надає можливому протесту потворних форм зіткнень на етнічному чи релігійному ґрунті.