Урухомлення емоцій за шкалою від сильного здивування до прокльонів минулого тижня викликали два повідомлення: про додатково виділені кошти на завершення до кінця листопада будівництва другої черги Національного музею Голодомору-геноциду, а також про те, що на щиті монумента «Батьківщина-Мати» за благодійні кошти багатьох організацій до 24 серпня встановлять тризуб замість радянського герба. Здавалось би, реакція мала бути зворотною: у «Дії» торік більш ніж пів мільйона українців проголосували за саме такий принцип декомунізації монумента, який припинили сприймати виключно в радянському контексті. А багаторічну епопею з будівництвом, що його обіцяли завершити для відзначення трагічної дати торік восени, нарешті фіналізують.
Проте вийшло все навпаки: розгорівся й палає скандал зі звинуваченнями владних інституцій у популізмі та недоречному під час війни використанні коштів. Хоча кошти в першому випадку спонсорські, а в другому — у межах щорічного бюджету, більша частина обурених коментаторів апелює до того, що велетенські кошти варто «передати нашим хлопцям на фронт».
Лозунги Першої світової війни «Все для фронту!» і «Все для перемоги!», 1918 року об’єднані Лєніним в один задля масового грабунку (названого експропріацією) церковного й монастирського начиння, приватних і музейних колекцій, вдало повторив Сталін у липневій радіопромові 1941 року, щоб перевести економіку країни в стан екстраординарної економії. Здавалося, вони були десь за межами незалежної України, де навіть після повномасштабного вторгнення знайшли економічний баланс, далекий від аналогій з підрадянськими часами. І раптом однієї миті вони воскресли й пишно забуяли в колективному несвідомому українців.
Читайте також: Ненависть без золотарів
Не в промовах державців, а на рівні особистісного імперативу, припису, наказу, яким готові ганити це рішення, відкидаючи будь-які нагадування, що кошти стосуються дотичних до теми декомунізації проєктів.
Якийсь парадокс вивернутого світу: українці в соцмережах протестують проти вшанування жертв Голодомору й проти встановлення державного герба?
Феномен масового волонтерства й постійне інформаційне тло «фронту не вистачає…» і в цій війні оприявнили одну тенденцію тоталітарного світу: заради війни жертвувати культурою. Огидну тенденцію, на дріжджах якої зросла злочинна агресія московитів — мародерів і вбивць. Огидну, бо її толерували всі роки незалежності, коли заплющували очі на фінансування культури за залишковим принципом. Вона стала «непомітною нормою» свідомості: під час війни без музею (книжки, фільму, вистави) можемо обійтися. І публічно всі (у соцмережах, нагадую) закликають практикувати саме такий тип економії.
Нинішня російсько-українська війна не схожа на минулі. Вона йде і проти оскаженілого сусіда, і проти підрадянського минулого, зокрема й такого, де можна імперативно вказувати, кому на що які кошти витрачати. Волонтерство стало однією з тих новацій, яких не було у війнах ХХ століття, і, здавалося, воно змінювало й розуміння, що ця війна — справа не лише державних інституцій, а й кожного українця, а тому всієї нації. Здавалося. Бо, як виявилося, українці, принаймні публічно, вважають волонтерство фронту потрібнішим за волонтерство культурі. Між мечем і словом вибирають меч.
Не щит.
Плутарх писав про невідому спартанку, яка, вручаючи синові щит, промовила: «Або з ним, сину мій, або на ньому». Історики сходяться на думці, що так вона наказувала стояти на полі бою до смерті, не кидати щита, рятуючись утечею. Зауважу: мати дарує щит, виготовлення якого оплатила. Цей принцип подарунка для бою підтверджує і «Енеїда», зовсім не чужа українцям: і в поемі Івана Котляревського щит Енею виковує Гефест на прохання його матері, а богиня Венера дарує його герою для бою.
Антитезою цьому принципу стала картина Жака-Луї Давіда «Присяга Гораціїв» 1784 року, де трьом синам мечі вручає батько. Як відомо, із зображеного там жесту «римського салюту» на початку ХХ століття виросли жести привітання Муссоліні й Гітлера, що стали візуальними символами фашизму й нацизму.
Скульптурний образ Батьківщини-Матері, про «радянськість» якого стільки сперечалися, є українським варіантом образу античної Афіни — андрогінної захисниці, яка, на відміну від бога війни Ареса, допомагала своїм обранцям захищатися, а не нападати. Російський варіант, що стоїть на Мамаєвому кургані міста Волгоград, кличе до бою з мечем у руці, а щита не має. Це важлива відмінність. Щит Афіни був прикрашений відтятою головою Горгони Медузи, від погляду якої вороги кам’яніють. У численних мемах українці вже давно замість щита вкладають у руки монументальної жінки печерських пагорбів відтяту голову російського диктатора. Із цього я роблю ще один невтішний висновок: попри тисячі статей і пояснень, українці, які так люблять прикрашати тризубом вишиванки й фрагменти власного тіла, переважно не вірять у силу тризуба на щиті найвищого монументального твору Європи.
Як не вірять і в те, що вшанування жертв у роковини Голодомору в музеї є доцільним саме зараз.
Меч, а не щит їм здається сьогодні важливішим.
А пам’ять про жертв Голодомору поступається (чи заміщається?) жертвами цієї війни.
Читайте також: Газон національної пам’яті
Радянські пропагандистські кліше в основі дописів на кшталт «тризуб був потрібен 30 років тому, зараз почекає, а по музеях ходять київські хіпстери, які не хочуть волонтерити» сидять у свідомості міцніше, ніж здавалося тоді, коли ухвалювали закони про декомунізацію публічного простору. Така логіка — в історії більшовизму: щоб почати індустріалізацію, наприкінці 1920-х з музеїв розпродали найцінніші полотна (більшість купили американські музеї), а коли й цих грошей не вистачило — забрали хліб у селян, залишаючи їх конати в муках. Спочатку відмовилися від «буржуазного мистецтва», а потім позбавили життя й українських модерністів, й українських селян.
Російсько-українська війна йде за культуру та символи. Хоча ми чуємо про це не так часто, як про окупацію і повернення територій. А також катастрофічну нестачу зброї та дронів. Найбільше насторожує, що громадяни, які пишуть грізним капслоком «ЗНЕСТИ! ЗАБРАТИ!», не висувають жодних претензій до профільного міністерства, відповідального за проблеми забезпечення фронту, але готові розв’язувати проблеми коштом власне культурних інституцій і символів української держави.
Можливо, тому, що більшість громадян ніколи не задумувалася про вартість творів, на які дивилася в музеях? Можливо, тому, що ніколи не цікавилася, що таке модернізовані музеї світу й скільки вони коштують? Або, припущу найстрашніше, можливо, узагалі до музеїв не звикла заходити, і їхня наявність для неї має не більше сенсу, ніж наявність на земній кулі льодовиків?
Припускаю, що вербальні дискусії про кошти, виділені «не на те», є лише прелюдією до тих баталій щодо грошей на відбудову, які почнуться після нашої перемоги. Прогнозовано музеї з бібліотеками й концертними залами будуть знову «не на часі». Ба більше, уже не здаватимуться чимось особливим заклики продавати за кордон найцінніше з наших музейних колекцій, бо навіщо нам стільки?
І про вислів Черчилля «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?», який торік зачовгали до банальності, забудемо. Це вони там від спалення Трої до середини ХХ століття за культуру й символи, за щит воювали. А ми, українці, як виявляється, коли читати сьогоднішнє ревіння соцмереж, — ні.