Центр столиці перетворюється на меморіальний простір, і процес цей можна назвати стихійним, але, здається, він чесніший, ніж те, що називають офіційними комеморативними практиками. Останні в нас здебільшого розуміють як встановлення бронзових пам’ятників (або, навпаки, їхнє знесення).
Узимку 2014 року ніким не санкціонований меморіал з’явився на вулиці Грушевського в пам’ять про перших загиблих під час Євромайдану: Михайла Жизневського та Сергія Нігояна. Рештки цього меморіалу існують і зараз, попри те що є офіційно встановлений пам’ятний знак на газоні біля Національної парламентської бібліотеки.
Майже паралельно з кінця лютого 2014 року люди почали вшановувати певні місця, також пов’язані зі смертю тих, кого назвали Героями Небесної Сотні, на вулиці Інститутській біля верхнього виходу з метро «Хрещатик» і квітучого годинника нижче Жовтневого палацу.
Ще пізніше, у липні-серпні 2014 року, почали з’являтися ряди зі світлинами загиблих на стінах поблизу Михайлівського монастиря. Поступово, після конфліктів і розпоряджень, їх стали називати Стіною пам’яті, біля якої в певні дати вшановували героїв офіційними церемоніями.
Читайте також: Українська література воює та пам’ятає
Минулого літа безпосередньо на майдані Незалежності з’явилося ще одне таке місце, яке поки що не має ані назви, ані форми. Ідеться про газон навпроти будівлі Головпоштамту з кутка на повороті на вулицю Городецького, де почали встромляти маленькі прапорці. Найбільше — синьо-жовті, менше — червоно-чорні. Кожен прапорець персоналізований: на ньому написане ім’я загиблого на війні.
На бордюрах ставлять лампадки, кладуть квіти. Імовірно, це роблять ті, хто приносить нові прапорці, але це достеменно не відомо. Те саме відбувалося і взимку. А зараз, коли Київ засаджений десятками тисяч тюльпанів, наповнений пахощами бузку, який росте чи не біля кожного будинку, букети миттєво в’януть на сонці, та кожного наступного дня там з’являються нові.
Чи можна цей безіменний меморіал загиблим на російсько-українській війні, що розростається з кожним днем, перетворюючи оксамит травички на синьо-жовте майоріння, назвати народним?
Підрадянське ХХ століття зробило все, щоб поняття «народний» сфальшувати. Це почалося ще в ХІХ столітті з уведенням в імперії офіційної тріади «православие, самодержавие, народность», а з приходом до влади більшовиків слівце «всенародний» стало евфемізмом прихованого імперського бажання нарешті перетворити всі народи на «общность советских людей». Для цього партійна казуїстика підносила «народне» до найвищого рангу: цим словом позначали колективи, звання, музеї, саму творчість, для якої також існувало своє розділення. Є «народна», тобто аматорська творчість, а є — «професійна», хоча найвищою відзнакою для професійного митця (художника, артиста) ставало звання «народного». Цей термін і явища, які за ним ховали, не підлягали жодному критичному осмисленню, то була ніби «охоронна грамотка», яка, утім, не надто рятувала, якщо на людину з такими званнями вирішували завести справу «органи». Підозрюю, поняття «народне» використовували і щоб викорінювати терміни іншомовного походження (етно, фольк, наїв, примітивізм), і щоб всіляко камуфлювати націю — явище, якого в тоталітарній радянській державі боялися найбільше.
Читайте також: Рашизм житиме й після Путіна
Місце, що невблаганно вкривається дедалі новими іменними прапорцями в національних кольорах, є проблемним. В описаному вище сенсі воно має найвищий статус — прямого народного волевиявлення. Варто нагадати й про те, що прапори над могилами полеглих воїнів батьки, рідні, друзі встановлюють на цвинтарях усіх українських міст і сіл. Кожна смерть на цій війні стає утвердженням життя національного прапора. І ті, хто йдуть милуватися квітучими клумбами чи слухати дзюрчання водограїв, а то й просто прямують у справах, хоч на мить, а подумають про ціну, заплачену за такі буденні можливості. У такому сенсі цей стихійний меморіал є і народною творчістю.
Та є одне але.
Меморіал розташований на партерному газоні. На тому газоні, який треба, за аристократичною традицією, стригти газонокосаркою постійно, щоб, за приписом ще з ХVIII століття, трава була не вище семи сантиметрів, але не менше трьох, і який треба регулярно поливати й підживлювати хімічними добривами. Не уявляю, як київські комунальні служби доглядають цей газон: виймають прапорці з іменами загиблих, стрижуть-поливають-підживлюють його, а потім знову встромляють їх у землю?
Демократичний устрій залежить від волі демосу, тобто вільних громадян, які з владою, що її фінансують своїми податками, спілкуються в різних спосіб, зокрема й візуальними засобами. Що важливіше на майдані Незалежності: стихійний меморіал чи охайний зелений газон? Можливо, ландшафтним дизайнерам варто подумати, як підтримати цю високу комеморативну практику?
Читайте також: Як розвивається колективна пам’ять про нинішню війну – опитування
Як на мене, час відповідним владним інституціям не лише декларувати створення Національного військового меморіального кладовища в Биківні поряд із жертвами сталінського терору 1937–1938 років, а й подумати, що відбувається з усім символічним простором центру Києва.
А також, хоч певний здогад здається блюзнірським і мені тієї миті, коли я його записую, та все ж: вільні громадяни нашої країни використовують на майдані таку візуалізацію виразу «memento mori» як форму протесту. Не проти певного типу міського благоустрою, а проти бездумних витрат на газонокосарки. Псевдоаристократичний популізм підрадянського штибу, коли за бюджетні кошти в столиці й обласних містах ведуть епічну битву з кульбабами, пирієм, грициками, подорожниками, споришем, перетворюючи їх на сіно й пил.
Час припиняти тоталітарні практики нищення живого на всіх рівнях, зокрема й там, де вільно росте не умовний газон, а конкретні види рослин. Час, поки газон національної пам’яті не підійшов до тієї межі, де з грудня 2013 року постала прикрашена банерами та прапорами «йолка».