Корейська стрічка «Гра в кальмара» — найуспішніший нині реліз Netflix, який менше ніж за місяць від появи 17 вересня досяг позначки 111 млн переглядів і перевершив попередній рекорд серіалу «Бріджертони» (82 млн). Передусім це перемога Південної Кореї, яка останні роки ефективно й серйозно займалася підтримкою власної культури, а не затято вирішувала, скільки і яких книжок закупити в бібліотеки, у які ніхто не ходить. Продумана урядова політика та стратегічний розвиток культурних ініціатив зробили Південну Корею однією з держав, що визначає модні та культурні тренди по всьому світу. Загальне захоплення музичним стилем K-Pop (про гурт BTS не чув лише глухий), головні нагороди на Каннах (2019) та «Оскарі» (2020) для драми «Паразити» режисера Пон Чжун Хо — лише видима частина новочасного айсберга, адже все почалося ще в 1988 році, коли в Сеулі відбулася олімпіада (а також, як ми дізнаємося з серіалу, й перша «Гра в кальмара»). Того року зі столиці до в’язниць вивезли всіх безхатьків, алкоголіків та інвалідів, щоб ніщо не псувало картину економічного розквіту країни. Унаслідок цього за ґратами загинули принаймні 500 осіб, тобто відбулося символічне знищення бідних задля втіхи багатих. Проте, підтримуючи культуру, Корея постала перед іншою проблемою — катастрофічна заборгованість населення (понад 400 тис. корейців узяли нелегальні кредити, які не спроможні повернути), що реалістично передано в «Грі в кальмара».
Читайте також: Ходи, королево, ходи
Також це досягнення грамотного сценарію, написаного ще у 2008 році, який Хван Дон Хек відтоді понад десять років удосконалював, аж поки Netflix ризикнув виділити йому $21,4 млн для реалізації всіх ідей. І не пожалкував, бо тепер онлайнова платформа спрогнозувала понад $800 млн прибутку від серіалу.
Головна причина успіху «Гри в кальмара» — в аморфній жанровій конструкції. По суті, це ідеальний слон з давньоіндійської притчі, якого обмацують сліпці, і тому, хто спіймав ногу, видається, що це дерево; тому, хто намацав вухо, воно схоже на своєрідне віяло; а той, хто став збоку, думає, що це стіна. Однак вони вперше мали справу з цією твариною, натомість кальмар — звір усім відомий, і гра з ним якраз неприховано вторинна та натякає одразу на кільканадцять різних картин, фільмів, книжок і загалом сюжетів. Тому глядачі, навіть не обізнані з мангою, із захватом змагаються одне з одним у тому, хто скільки алюзій помітив, та наперебій оголошують усьому світу про свою радість упізнавання.
Сурогатна сутність «Гри в кальмара» увиразнена і в його залежності від комп’ютерних форматів, які виказують піктограми, залучені в серіалі. Вони схожі на неповний набір геометричних фігур, зображених на контролері Sony Playstation, де бракує лише хрестика (хоч він і виникає одноразово в першій серії). До того ж тут є різні боси та рівні, уніформа, ієрархія, підкреслена штучність інтер’єрів і гіперболізована жорстокість. Геймери побачать своє, а всім іншим це стане черговим нагадуванням, що ми таки більше Homo ludens, аніж Homo sapiens. Ще й головний герой — поширений сучасний типаж, лузер, який не вміє ні жити, ні вмирати. Він і до участі в грі на виживання не жив, а виживав, а після неї й поготів як із ланцюга зірвався.
Комусь у серіалі припаде до душі соціальна драма, комусь — фрагменти квесту, трилера, конспірології й бойовика, а декого особливо задовольнить критика капіталістичного суспільства й псевдолівацькі ідеї. Загалом «Гра в кальмара» видає популістські гасла, як черги з автомата: «Ці люди все життя страждали від нерівності й дискримінації, і ми даємо їм шанс перемогти» або «Ми не дозволимо нікому втручатися в демократичний процес». Особливо трагікомічно лунає фінальна репліка «Ми — не коні», своєрідна адаптація радянського «Ми не раби, раби не ми». І найвеселіше, що все це задля того, щоб збільшити капітал продюсерів і власників Netflix, адже капіталізм здавна полюбляє наживатися на антикапіталістичних ідеях. Цікаво, що Північна Корея не згаяла нагоди використати цей серіал із пропагандистською метою як приклад того, що в Південній Кореї «лютує дика конкуренція та приниження слабких» і «панує тиранія та сваволя владолюбців».
Читайте також: Соціальна дилема
Повторити звершення «Гри в кальмара» навряд чи вдасться, однак на певний час тіктокерам і реконструкторам буде пожива, яка, хоч як крути, усе ж краща за «синіх китів». Подиву гідне те, як потужно розвинулися технології, що маніпулюють нами та з усього роблять атракціон. І лишається тільки уявляти, що було б, якби ми доклали стільки зусиль не тільки для забавок і зароблянні на цьому, а й для чогось кориснішого. Утім, ще від часів Ювеналового «хліба й видовищ» з людьми було все зрозуміло, що вичерпно узагальнив буркотливий Вольтер: «Давні римляни побудували свої найвеличніші шедеври архітектури, щоб там билися дикі звірі».