Як доводять останні дослідження соціологічних служб, усе більше наших співвітчизників втрачають довіру до основних інститутів державної влади. Так, відповідно до серпневого дослідження TNS в Україні, президенту, парламенту, Кабміну та судовій системі довіряє не більше ніж 20% громадян. При цьому, як свідчить опитування, проведене влітку Київським міжнародним інститутом соціології, майже 63% українців вважають, що ситуація в державі розвивається в неправильному напрямку.
Утім, попри тотальне незадоволення владою, ознак осінньої революції, початок якої опозиційні політики пророкували ще у вересні, поки що не помітно. Вони обіцяли, що восени ситуація розвиватиметься ледь не за єгипетським сценарієм. Але наймасштабніша акція, приурочена до Дня Незалежності України, за різними даними, зібрала трохи більше ніж 10 тис. осіб. Загалом на мітинги приходить у середньому 5 тис. українців.
Тож, аби вилитись у масові протести («революцію»), акції невдоволення мають перейти певну межу. Ознаки цього з’являються, утім, подальший перебіг подій залежатиме від дій влади й адекватності опозиції.
Читайте такоже: Це не наш президент
НАКОПИЧЕННЯ ПРОТЕСТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
Соціологи прогнозують, що перелік локальних протестних акцій найближчим часом поповниться. «Уряд зараз проводить жорстку ліберальну політику в сенсі скорочення соціальної допомоги незахищеним верствам громадян, і такі заходи провокуватимуть реакцію соціальних груп, інтереси яких зачеплять», – припускає експерт Центру Разумкова Михайло Міщенко. Наприклад, представники громадських організацій, що були поміж тих, хто штурмував парламент 20 вересня, уже відмовилися брати участь у переговірному процесі з владою та зайняли жорстку позицію: або цілковите задоволення їхніх вимог, або нові акції протесту.
За розрахунками соціологів, страх регіоналів перед новою революцією може перетворитися на реальність, якщо незадоволення діями влади вижене на майдани одночасно 7–10% населення. Однак наразі немає чинників, здатних об’єднати соціальні групи, які протестують кожна за своє. До того ж, зауважують соціологи, прямої залежності між високим рівнем невдоволення діями керівництва держави та ймовірністю масштабних протестів немає; не всі, хто висловлюється протестно, готові брати безпосередню участь у мітингах, демонстраціях чи інших масових заходах. З часу здобуття незалежності й до подій 2004 року, наприклад, найвищий рівень незадоволення ситуацією в країні було зафіксовано в 1998–1999-му, але тоді соціальний вибух не стався. Тож окрім погіршення життя вже сьогодні революцію мають спровокувати й інші чинники. Зокрема, сподівання людей домогтися змін на краще й ефективність альтернативних сил (опозиції) у захисті інтересів і вираженні волі громадян.
ХАРАКТЕР ПРОТЕСТУ
Збільшення градуса протесту – явище закономірне, – переконаний Михайло Міщенко. Це звична реакція на зниження довіри до влади, тобто поступову втрату нею легітимності. Та характер протестних акцій з часу Помаранчевої революції суттєво змінився. Раніше активна частина населення виходила на площі переважно під політичними гаслами, популярними були, зокрема, за переобрання Верховної Ради чи президента, вимоги зупинити корупцію чи русифікацію.
Сьогодні на перший план вийшли питання, що безпосередньо стосуються простих громадян: можливість ведення бізнесу, зростання цін, доступ до освіти, незаконна забудова території поряд із житловим будинком тощо. «Ініціювати акції протесту і, можливо, домагатися хоча б часткової реалізації своїх вимог зможуть ті соціальні групи, у яких уже є свої організації. Їх мали підприємці, які вийшли на Майдан узимку 2010-го, мають чорнобильці та афганці, які штурмували парламент, сформовані організації мають студенти. Якби вони були в учителів та лікарів, ті також брали б активну участь у протестах», – каже директор фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. Таким чином, у багатьох випадках від протестів владу рятує фактична відсутність у країні незалежного профспілкового руху.
Читайте також: Сутінки профспілок
Слід також зазначити, що, на відміну від попередніх років, сьогодні увагу активної частини суспільства більше привертають заходи, ініційовані громадськими організаціями, а не політичними партіями. Самі учасники протестних акцій пов’язують це з розчаруванням опозиційними політсилами.
Незадоволення громадян політиками зайшло так далеко, що більшість закликів останніх не чують і не сприймають. Люди не поспішають масово захищати інтереси Юлії Тимошенко чи Юрія Луценка в судових процесах, хоча їхній замовний характер і явно нерівноправне становище сторін уже очевидні не тільки для професійних правозахисників.
Перші ознаки змін у характері протестів з’явилися ще 2010 року, коли українці фактично проігнорували організовані опозицією мітинги проти підписання Харківських угод, а вже за кілька місяців зібрався багатотисячний підприємницький Майдан.
Бракує й виявів солідарності з тими, хто вже піднявся на протест. Мало уваги привертають абсурдні затримання активістів податкового Майдану за начебто пошкоджену бруківку на Хрещатику, суперечлива справа ProstoPrint, пов’язана з випуском компанією футболок із текстом популярної в народі кричалки «Спасибо жителям…», чи свавілля високопосадовців та їхніх родичів, від якого потерпають прості громадяни.
«Депутат від ПР розстріляв сімох осіб, і всі мовчать! Коли треба стати на захист конституційних прав когось із співгромадян, люди починають вбачати в жертві свавілля потенційного політичного лідера. Влада за кілька днів знищила бізнес Дениса Олейникова, який він вибудовував роками, вигнала його родину з країни, а люди кажуть, що вийдуть на захист його прав, коли побачать його політичну програму!» – обурюється громадський активіст, голова руху «Спільна справа» Олександр Данилюк.
Читайте також: Повстання нового середнього класу
НЕДОСФОРМОВАНА АЛЬТЕРНАТИВА
У таких умовах – розрізненості протестних груп, браку координації і солідарності – зростає роль координуючої та організуючої сили. Природно було би очікувати відповідних спроб від політичної опозиції. Однак складається враження, що вона не помітила зміни суспільних настроїв. Політики і далі звертаються до мешканців наметового містечка під Печерським судом переважно із закликами «захистити політичну конкуренцію», говорять про термінову зміну влади, розпуск парламенту та імпічмент глави держави. Самі ж протестувальники, з якими спілкувався кореспондент Тижня, частіше згадували про зростання цін, пенсійний вік та свободу слова.
Поки опозиція не сформулювала зрозумілої, реалістичної та близької до громадян і їхніх проблем програми дій, більшість незадоволених діями влади воліють захищати свої інтереси самотужки, без участі політиків. Останні ж замість того, щоб вести людей за собою, намагаються використати протестні настрої, причому часто надто прямолінійно. «Закінчився сезон відпусток, люди повертаються до столиці. Парламент схвалив пенсійне законодавство, впроваджуватиме інші непопулярні рішення. Погіршуватиметься соціально-економічна ситуація, тоді люди точно вийдуть на площі», – пояснював кореспонденту Тижня те, як опозиція повертатиме довіру людей, депутат від фракції БЮТ. Якою є роль опозиційних партій у цьому процесі, політик так і не сказав.
Іще один тренд, на який звертають увагу експерти, – зростання ролі соціальних мереж у формуванні громадської думки та організації протестних акцій. В умовах, коли більшість телеканалів схиляються до розстановки акцентів у трансльованих повідомленнях відповідно до поглядів їхніх власників, інформація, якою обмінюються користувачі соцмереж, переважно залишається незаангажованою. Зручним інтернет є і для поширення інформації про заплановані заходи та залучення до участі в них. Утім, українські громадські активісти радять не перебільшувати ролі соцмереж у їх організації.
«Facebook-революції не буде, кількість лайки не відображає кількості готових взяти участь у масових заходах. Якби відгукнулися всі, кого ми кликали через мережу на акцію до Дня Незалежності, прийшло б 50 тис. осіб. Це хороший спосіб інформувати журналістів про наші заходи, на акції з’являються переважно ті, кого ми знаємо особисто, кого запрошували телефоном», – переконаний Данилюк.
ФАКТОРИ СТРИМУВАННЯ
Тотальна недовіра до політиків як із владного, так і з опозиційного таборів залишається одним із основних чинників, що наразі унеможливлюють виникнення протестного руху, який би об’єднав різні соціальні групи спільним інтересом. Хоча нинішній політичний режим не викликає симпатій у понад половини населення, відкрито висловлювати своє незадоволення поки що наважується невеликий відсоток українців. Громадяни просто не схильні вірити, що нова владна команда чимось суттєво відрізнятиметься від нинішньої, крім партійної символіки. Тому, на думку більшості експертів, фактором об’єднання інтересів людей може стати лише тотальне погіршання соціально-економічного становища на кшталт падіння гривні.
Згуртувати людей проти себе може і влада, хоча її нинішні дії проти протестувальників видаються тактично виграшними для неї. Якщо якась соціальна група починає жорстко висловлювати невдоволення діями регіоналів, вони вдають, ніби йдуть їй на поступки, і учасники протестів згортають активну діяльність. А щоб особливо буйні припинили чинити опір, кілька активістів протестного руху опиняються під слідством. Зрештою, саме ця тактика послабила опір малих підприємців, які все одно залишилися незадоволеними податковою реформою. Схожу керівництво держави намагається застосувати і у випадку з ветеранами-афганцями. Щоправда, останні наполегливіші, ніж представники малого бізнесу.
У такий спосіб влада й далі гаситиме протести кожної соціальної групи, яка насмілиться відкрито висловлювати незадоволення її реформами, припускає директор Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько. І водночас, стверджують соціологи, така тактика удаваних відступів та точкових репресій може зіграти проти самих регіоналів. Кримінальні справи проти громадських активістів, замість того щоб залякати діяльну частину суспільства, можуть спровокувати протилежну реакцію, якщо зачеплять надто широкі кола і викличуть в ініціативних громадян відчуття небезпеки, а отже, й потребу єднатися для захисту самих себе.
Відсутність сьогодні потужного протестного руху, на думку експертів, пов’язана ще й із тим, що громадянське суспільство в Україні досі перебуває на стадії становлення. Тому українці й не відчувають солідарності з особами чи соціальними групами, на які тисне влада, а радше переймаються власними проблемами. І захист порушених прав соціальної групи залишається справою лише її самої. Керівництво ж держави може змінити стиль поведінки лише під масштабним тиском з боку суспільства.
У таких умовах, зважаючи також і на безпорадність політичної опозиції, різко зростає роль громадських авторитетів: лідерів думок, шанованих людей, які могли б роз’яснити людям стан речей і закликати до способів впливу на владу, які були б дієвими. Якщо наявні «цвіт і совість нації» не проявлять себе, об’єктивне розширення протестів, втягування в них нових і нових суспільних груп та помилки влади у протидії цьому сприятимуть становленню нових авторитетів.Однак на це витрачатимуться час і суспільна енергія, які могли б бути використані значно ефективніше: спрямовуватися на зміну влади і контроль за тими, хто прийде на її місце.